Якби мова була неважлива, її б не знищували, за неї б не вбивали. Ці слова дуже добре розумієш, буваючи на книжкових фестивалях і толоках.
Тут дуже добре видно, хто є хто.
Натовпи людей за автографами та фотками на згадку біля яток письменників. Повні локації на творчих зустрічах. Торби книжок, які з площі розлетілися по домівках.
Однак трапляється й інше. В якийсь момент побачив картину.
Пані з малою дівчинкою-бджілкою, пакетом фастфуду й фотоапаратом авторитетно командує: «Вон, сматрі, какіє красівиє грібочкі, давай фатаграфію бабушкє пашльом». Зробивши фото, вони пройшли через площу, так і не підійшовши до жодного намету з книжками.
Я дивився на цю парочку, і мені було відверто шкода малу. Дуже прикро, бо вона ще не усвідомлює, поруч із ким і чим була… А через маму навіть не має шансу до цього доторкнутися.
Сотні, а мо й тисячі бабусь після цього вікенду отримають фотографії із Сашком Дерманським, Людмилою Горовою, Дорою Корній, Мирославом Дочинцем, Зоряною Біндас та Ірен Роздобудько.
А бабуся цієї малої — фото онуки з шашликом на фоні грибочків із пап’є-маше. І це прикро, бо можна бути в епіцентрі всьооо і при цьому бути не в контексті.