Чергова середа, і черговий виїзд у села. Макарівський район: чотири багатодітні родини і вісім адрес старших людей, які постраждали від російської окупації.
Шлях пролягає через селище Мила, яке днями атакувала росія. Рух по трасі суттєво ускладнений. Поліція обмежила рух, щоб дати можливість працювати вибухотехнікам і пожежникам. Дивитися на що перетворилося село, важко. Весь час накривають флешбеки 22-го року, коли ворог проривався до столиці. Картинка справді дуже схожа.
Нарешті звертаємо з траси на села і рухаємося на Липівку, де звертаємо на Королівку.
Перші дві адреси — на самому в’їзді в село. Тут колись у нас було як мінімум шестеро підопічних. Тепер лишилося двоє.
Тоді, після деокупації, в обох бабусь були чоловіки. Однак стрес і вік далися взнаки. Чоловіки померли.
— Як ви тут? — розвантажуємо привезене.
— Та нічого. Дибаю. Від воріт до сараю і назад, голова як пустий чавун.
З-за спаленої хати на мене дивиться розкидиста яблуня. Не витримую і зриваю кілька яблук.
— Тримай, Оленко. Диви, які виросли гарні. Їсти нема кому.
Наступні адреси трохи далі по вулиці. Починає вити тривога, однак ніхто на неї вже не звертає уваги. Розносимо їжу, пральний порошок, миючі засоби по адресах.
— Руслан, ось помідори, — сміється пані Галина, яку ми поміж собою називаємо місцевою активісткою.
— Та перестаньте.
— І слухати нічого не хочу, — заберіть. І кабачки ось. Я ж знаю, що кабачків зараз уже майже немає. А ці які гарні!
Сперечатися нема сенсу. Відносимо коробку в машину.
В цей момент починає розриватися телефон. Телефонують друзі з Києва і розказують, що прилетіло недалеко від мене.
— Руслан, ви там як?
— Та я по селах. Зараз буду дзвонити дівчатам.
Набираю Люду. На щастя, особисто у нас усе добре, тож продовжуємо поїздку.
Отож, чотири багатодітні родини. По кожній із них я писав запити свого часу в соцмережі, і багато хто з вас, відгукнувшись, прислав дітям речі та шкільне приладдя.
— То що, всього вистачає? — питаю у хлопця, переселенця із Сумщини.
— Так, цирулярії прислали, ще на два роки хватить.
— Що прислали? Канцелярії?
— А! Точно!
— Отож мені, учень.
Окрім усього, ми привезли портфелі тим, кому не вистачило. Це подарунки від французьких дітей.
Цього разу ще й захопили чималу кількість різних миючих засобів і засобів для прання. Бо осінь на порозі, школа, і все це дуже швидко розходиться.
Старша донька матері-одиночки Нелі радіє рюкзаку, тулиться до мене. Вони завжди зустрічають нас, ніби дорогих гостей.
Це колись мала самостійно складала список потреб для школи, який жваво обговорювали в інтернеті, мовляв, почерк несправжній, бо дуже гарний.
— Якщо чогось не вистачає, пиши напряму.
До речі, кожного разу в поїздці нам намагаються дати якусь городину.
— Картопля треба?
— Ні. Якщо треба, я попрошу.
— Брехун ти. Ти ніколи не просиш. Візьми, врятуй огірки.
— Та ніби взяли вже.
— Я ж не прошу просто взяти. Я прошу врятувати, — сміється господиня.
У фіналі отримую ще й додатковий пакет помідорів.
— Ну що ти їм скажеш, — сміюся. — Будемо ділити, Оленко.
На зворотному шляху запускаємо на наш секретний пляж, аби я хоч на мить стрибнув у прохолодну воду.
Наразі все. Тепер на Київ, де зафіксовано ще кілька прильотів. Вирішуємо не ризикувати Житомирською і повертаємося через Бородянку.
Всім гарного дня. Дякую кожному, хто підтримує циганський двіж.
Зустрінемося на шляхах, які ведуть до перемоги.