В літаку з Чикаго до Варшави поруч сіла пані з Болгарії. Пенсійного віку. Ну, думаю, не найгірший варіант.
— Ви з України? — питає.
— Так, — кажу.
— А куди летите?
— Додому.
— Не страшно?
— Тобто?
— Ну, у вас же війна.
— Так, росіяни прийшли нас убивати.
— Ну, спочатку ви їх убивали.
— Так ви шо? Серйозно? І де?
— На Донбасі.
— А Донбас — це росія?
— Ну…
— Донбас, пані, — це Україна. І не ми прийшли в самару, москву чи мухосранськ, а вони прийшли на нашу землю.
— Ну, так у нас кажуть.
— У вас є інтернет. Можете самостійно все з’ясувати, а не посилатися на те, що «у нас кажуть». Якщо вони з’їдять нас, то прийдуть і по вас.
— Вони нас колись звільнили. Від турків.
— Ясно, — кажу, вдягаю навушники й починаю шукати кіно. — Вибачте, але історичні диспути з випадковою людиною — це марно витрачений час. А ваше запитання, чи не страшно повертатися додому людині, яку ви вважаєте причетною до розпалювання війни, взагалі поза межами здорового глузду.
Пані ще щось намагалася запитати, однак я вже поринув у світ кіно, а згодом і Морфея…
«Ми їх спочатку вбивали».
Не вони нас століттями, а ми, бачте, «спочатку».
Йбнврт!