Як і кожен із вас, я щодня спілкуюся з величезною кількістю людей. Мова саме про випадкових людей: на вулиці, у магазині, транспорті.
Зазвичай я вдягаю окуляри й не відсвічую. Я добре орієнтуюся в районі, у мене ні до кого питань нема. Однак часом людям щось треба від мене… І вони питають. Певну вулицю, магазин, аптеку, ще щось.
Часом питають російською. Досить часто, насправді. Звісно, я не ігнорую і дуже мило відповідаю їм українською. Але наприкінці неодмінно питаю:
— А ви звідки приїхали в наше прекрасне місто?
Звісно, у дев’яноста відсотках випадків люди моментально переходять на українську. Слава Богу, з почуттям гумору в більшості українців усе добре.
Так, бувають різні персонажі. Дехто ображається, дехто психує. Пару разів людина навіть намагалася бикувати, однак мої сто десять кілограмів не дуже цьому сприяють.
Ну, мені насправді похуй на негативну реакцію. Бо не я до них підійшов і не я в них щось питав. Усю інформацію вони отримали. А я отримав своє.
Отримав за всіх тих, хто роками був: «ти что, с сєла?», «бик штолі?» або «такой хароший чєлавєк і по-українські, ну зачем?»…
Так і живу.