Повна версія оповідання доступна за підпискою.
_______________________________________________
Арсен
Присвячується моїй подрузі-військовій,
чий сон ліг у основу написаного
— Ма-ам, а чому в дяді нога, як у робота?
Діти зазвичай майже кричать, коли намагаються говорити пошепки. Що відповідає малому мама, я не чую. Їхні обличчя затуляє від мене зіткнення двох найстрімкіших у світі течій – людей, які прагнуть вийти з вагона метро, і людей, які поспішають до нього потрапити.
Той, про кого запитував хлопчик, стоїть поруч, обличчям до протилежних виходу зачинених дверей. Вільною рукою він впирається у напис на склі: «НЕ ПРИТУЛЯТИСЯ». В іншій тримає смартфон у зношеному протиударному чохлі.
Чоловіка звуть Арсеном. Йому щось під сорок, він ходить із чорним протезом лівої ноги нижче коліна, заліпленим яскравими вініловими наліпками. Вдягнений у сірі шорти та блакитну футболку, злегка згорблений під утилітарним міським наплічником без нашивок і брелоків, ховаючи погляд під козирком кепки із беззмістовним англомовним логотипом, він усе одно здається вирваним із загального пасажирського тла. Із кишені шортів визирає корінець посвідки, Арсен завченим рухом запихає казенну книжечку поглибше.
Поїзд рушає. На екрані смартфона, перекресленому нерівною тріщиною, швидко проминають уривки новин із Телеграм-каналів.
«…словами Головнокомандувача ЗСУ…»
«…удару по територіальний громаді…»
«…ще 128 полонених, серед яких…»
«…західних партнерів доведеться чекати до…»
І таке інше.