“Боляче… Як боляче…”
***
- Ваше Преосвященство, підпоручник пʼятнадцятого піхотного Галицього полку Здіслав Борушевський до ваших послуг, - молодий офіцер заскочив у вагон вже почавшого набирати швидкість потяга, - Ваше Преосвященство, вам треба зійти з потяга. Терміново.
- Для чого такий поспіх, сину мій, - поцікавився високий кремезний чоловік років під сорок у простій чорній рясі, підперезаній широким трохи вилинявшим поясом малинового кольору, і у злегка примʼятій малиновій шапочці, що сидів у кутку купе та перебирав старі потерті вервиці з темно-червоного дерева.
- Є підозра на диверсію, - коротко доповів підпоручник, - з метою викриття організаторів до відправлення потягу жодних офіційних контрмір не приймалося. Операція проводиться таємно. Прошу вас, ваше Привелебіє, поспішіть. Слід покинути потяг, доки ще не пізно.
- У сусідніх купе інші люди, потурбуйтесь про них, - спокійно відповів священник не кваплячись вставати і кудись іти.
- Там наші. Про них не переживайте, - офіцер виглянув у вікно, відмічаючи, що потяг вже почав потроху розганятись. Зараз він ще повз угору, але щойно виїде на рівнину, то швидкість набере величеньку, - прошу, Ваше Преосвященство. Треба поквапитись.
Його Преосвященство підняв очі на молоденького підпоручника, що дивився на святого отця благальним поглядом і ледве не плакав. Ну чи то так відблиски тьмяного ліхтаря відбивались у темних, майже чорних очах.
- Береженого Бог береже, - поважно вимовив у відповідь святий отець, поволі підводячись з лави, - показуй, куди іти.
- Прошу Пана, - підпоручник вискочив у тамбур, притримав двері так, щоб дати можливість пройти його Преосвященству і одночасно прикриваючи того від неочікуваних візитерів.
“А хлопець кмітливий”, - відмітив мимоходом священник, витягаючи з-під лави невеличкого саквояжа і виходячи у тамбур.
***
“Чому ж так боляче? Вся спина немов вогнем облита. І рук не відчуваю…”
***
- Прошу, ваше Привелебіє, покваптесь, - молодий офіцер ішов уперед по темному вагону, старанно прислухаючись, чи не клацнуть десь двері, чи не зашурхотять по підлозі чиїсь чужі кроки, чи не видасть випадково свою засідку невідомий ворог.
- Чому ми лише вдвох? Де всі інші? - запитав священник, намагаючись не відставати від поводира.
Гарне запитання. Дуже слушне. Борушевський і сам волів би знати, чому сусідній вагон не рухається в їх напрямку. Це було логічно. Це проговорювали не один раз при розробці операції. Це мало б бути саме зараз. І цього не було. В темному тамбурі вони були одні.
- З ними решта наших, - неголосно проговорив офіцер, - восьмеро жовнірів і пан поручник. Мабуть в іншу сторону пішли. Там зручніше.
Його Преосвященство нічого не сказав, лише шепотів щось собі під носа одними губами.
Нарешті вони дійшли до кінця вагона. Підпоручник з усієї сили смикнув тугі двері і визирнув назовні. Потяг вже помалу заповзав на гору. Ще кілька хвилин і буде пізно.
***
“Боляче… Як довго я вже тут? І де я взагалі? Навіть поворухнутись не можу. Може мене таки розкрили, і зараз я валяюсь десь у підвалах місцевої катівні?”
***
- Ваше Преосвященство, треба стрибати. Зможете? - повернувся до священника офіцер, - Часу майже нема. Потяг зараз почне швидкість набирати.
- Я встигну помолитись? - спокійно поцікавився його Преосвященство, виглядаючи вниз з невеличного містка, де вони стояли, і приміряючись, як краще зістрибнути.
- Ні. Благаю, швидше. Вниз і під схил скотитись. Там вже наші підберуть, - квапив роздумуючого про щось святого отця підпоручник.
- А ти, сину мій? - все чогось чекав той.
- Слідом, - для підтвердження юнак навіть головою струснув, - одразу за вами. Ну давайте ж, Ваше Преподобіє!
- Ну тоді най Бог нас береже, - священник зручніше ухопив саквояж, підібрав поли ряси, швидко перехрестився і для вірності відштовхнувшись від поручнів містка зістрибнув у осінню темряву. Підпоручник прислухався: здаля донеслася зовсім не богопристойна лайка і шурхіт гравію та опавшого листя.
- А тепер і я.
Він вже майже сплигнув униз, але в останню мить чиясь чіпка рука ухопила його за полу кітеля і сіпнула назад. Підпоручник влетів у темний тамбур і впав на підлогу. Невідомий хтось тут же з усієї сили копнув його ногою під ребра, а по тімʼю садануло чимось важким і металевим.
***
“Боляче… Так, що хочеться вити на одній ноті, довго, голосно, як той пес на покійника. “Поранений офіцер на полі бою повинен мовчати, щоб не видати ворогові місцезнаходження власних частин”, - здається так вчили їх у військовому корпусі.
- Ти не на полі бою, - зашепотів у голові єхидний голос, - можеш і поволати. Все одно ніхто не кинеться.
- Я офіцер.
- Упевнений? Може ти вже давно труп? - не вщухав голос.
- Для трупа мені ще занадто боляче, - заперечив він сам собі, - не думаю, що я вже помер і валяюсь у пеклі. Хоч би очі відкрити. Але навіть повіками ворушити боляче… “
***
- … чисто… що тут у тебе? - крізь біль уривками доносились шматки чиєїсь розмови.
- Один. Плигати зібравсь. Жаба, - хтось спересердя сплюнув.
- Живий?
- Як і живий, то скоро дойде.
Голос незнайомий, а діалект такий він вже десь чув.
- Чим ти його так розмалював?
- Кочергою. Куди його? Тут хай валяється?
- Ти його так відходив, що тільки вниз. У нас жиди на доброчесних католиків нападають, а не навпаки. А з таким писком він навіть на самозахист не потягне.
- Ненавиджу, - знов сплюнув невідомий.
- Цю шмарклю? Знаєш його?
- Усіх. Все їх жидівське кодло ненавиджу.
Де ж він чув це незвичну для вуха вимову з характерно підкресленим “о”? Та яка вже різниця. Все одно добʼють. Але ж звідки він міг знати цю говірку?
- У нас вже все готово. Давай, прибери тут і треба самим вшиватись, доки до місця не доїхали.
Незнайома рука ухопила за ногу, потягла назовні, на місток. Потяг вже розігнався і на повній швидкості мчав крізь осіню темряву.
- Катися у пекло, гнида!
Нога, в останнє проїхавшись по ребрам, зіштовхнула майже непритомного підпоручника з потяга просто на каміння, що рівним шаром вкривало колію.
Нестямний біль розірвав тіло навпіл.
“От і все, - останнє, що майнуло в думках молодого офіцера, - пожив”.