Сучасна українська містика
Опубліковано в літературному журналі з мітології "NoName" #4. Проза і поезія Півночі України
***
Маґа
– Старі люди казали... – так починала бабуня свої вечірні оповідки, – старі люди казали, що десь блукає по світу жінка-маґа. Тужить-сумує, в очі перехожим заглядає. Ніхто її не бачить, не чує, не доторкнеться. Бо спрядена вона зі смутку та печалі. Але раз на рік, коли дні найменші, а ночі найдовші, виходить вона не примарою, а прекрасною дівою із плоті і крові. Шукає свою жертву, зманює, зваблює, і хто за нею піде, тому вип'є радість до самого денця. А сама знов розтане до наступного року.
– А чому вона така сумна? – питає малий Мишко, ховаючись під ковдру, лише оченята стирчать.
– А тому, онучку, що зрадили її ті, кому вірила вона понад усе. Кому серце відкрила.
– А вона завжди буде привидом? Ніколи не стане знов людиною? – Мишкові навіть трохи шкода цієї дивної сумної істоти.
– Старі люди казали, що лише велика жертва може те змінити. Та ніхто не знає, що то за жертва. – говорить замислено бабуня.
– А якщо вона прийде до мене? – з острахом ледь чутно запитує Мишко, натягуючи ковдру по самі вуха.
– Не прийде, – бабуня легенько гладить онука по голові сухою зморшкуватою рукою, – не ходить вона до тих, кого люблять, – бабуня замовкає, думаючи про щось своє, – спи, Михасю, спи, мій маленький, – шепоче, помітивши, що оченята малого вже закриті і сам він майже заснув.
Мишко вже спить, і ніби крізь сон шелестить ледь чутний голос бабуні:
– Якщо любитимеш, не забере твою радість жінка-маґа. Немає на те в неї сили.
А може це йому просто сниться, як сниться літо, і зелені луки, що розкинулись навкруги, і кудлатий сусідський собака, і стиглі полуниці, з бабусиного городу.
«Спи, мій маленький. Спи», – шелестить голос, чи то вітер колише сухе гілля старої яблуні за хатою. І він спить.
***
У голові шумить.
«Що ми вчора робили? Погано пригадується. Наче була вечірка. Точно! Геловін святкували. Багато народу зібралося. Олеся була. Танцювали всі, пили, грали в пляшечку, ще пили щось. О! Цілувались! Ааа, то в пляшечку коли, точно. Там всі з усіма цілувались, бо гра! – Мишко трясе головою, – я, виходить, теж цілувавсь з кимось із сірими очима». Раптом згадав ті очі, що дивились кудись крізь душу і ще глибше. Хоча, куди ж глибше? І цілунок – легкий, ледь відчутний як дотик пір'їни, ніжний, та від нього горить в середині. Навіть зараз пригадав, і мов вогнем обпекло. Хто то був? Чиї то бездонні очі дивились так пристрасно і водночас так сумно. Може Олеся? Хоча, хто зна, які в неї очі. Не пам'ятаю».
В пам'яті спливає як ішов кудись по коридору. Там чувся сміх, там сміялася Олеся. Він пішов на звук, а в коридорі Славко перестрів, стримати хотів, казав:«Не ходи туди. Не треба».
Не послухав. Пішов. Знайшов свою Олесю. От тільки запізно. Стояв, не в силах ворухнутися, все дивився, як вона обіймає іншого, пригортається в п'янкому поцілунку. Не пам'ятає, скільки так стояв, здається вічність. Якби Славко не потягнув звідти, то мабуть так би і до ранку стовбичив.
Вони потім десь ходили, пили наче...
«А як додому добрався? Нічого не пам'ятаю. Лише очі памʼятаю, бо досі наче живі горять одночасно тугою і ніжністю. Але якщо не Олеся, то хто? Нє, ніц не памʼятаю. Треба менше пити».
Встав, похитуючись, почовгав до ванної. По дорозі завважив чиїсь черевики на товстелезній підошві. У нього таких не було. На гачку чужа спортивна куртка. Наче знайома. Десь він таку точно бачив.
«Не прийшов же я в ній, врешті решт», – спантеличено почухав потилицю.
Розгадка з'явилась сама собою. Вийшла з вітальні, скребучи за неголене підборіддя.
– Ранок. Кави не знайдеться? – сонно запитав Славко. – Чого в коридорі застряг? – поцікавився слідом.
– Ти тут звідки? – Мишко спантеличено переводив погляд з товариша на куртку і назад.
– Так вчора я тебе на таксі додому довіз. А ти вчепився, торочив що пізно вже і щоб лягав на дивані, – Славко кивнув головою у бік вітальні. – Вибач, мені до вбиральні треба.
– Ніц не пам'ятаю, – розвів руками Мишко, - по каві і в універ, - виришів нарешті.
***
Ранкової кави було замало. Вони вже майже дійшли до універу, коли Славко махнув у сторону ятки пропонуючи ще по еспрессо.
Мишко згідно кивнув залишившись чекати, доки одногрупник купить напої.
– Не підкажете, де тут деканат історичного? Мене у головному корпусі сюди послали, та я щось загубилась.
Хлопець обернувся на голос. Поряд стояла дівчина з хвилястим волоссям, що трохи виблискувало рудим. Посміхаючись, вона протягувала Мишкові папірця, на якому олівцем було написано адресу сусіднього корпусу. Той розвернув до себе папірця, одночасно торкнувшись холодних, як лід, пальців дівчини, і махнув рукою кудись ліворуч:
– Он та будівля збоку. Обійдеш праворуч і одразу побачиш вхід.
– Дуже дякую, а то вже запарилася тут блукати, – дівчина запхала папірця до кишені, - я Марʼяна, - додала раптом майже на ходу і почимчикувала геть.
– Знаєш її? – поцікавився Славко, що саме повернувся з кавою.
– Нє. Про деканат істориків питалася, мабуть якась майбутня абітурієнтка, – відповів Мишко, викинувши незнайомку з голови. Всі думки займала Олеся та його підступно зраджене кохання.
– А наче обличчя знайоме… – задивився на дорогу товариш.
– Годі витріщатись. Допивай, та ідемо. А то знов усі нормальні місця позаймають, – кинув Мишко кваплячись у сторону універу.
***
Холодна, вітряна, вогка осінь змінилася на таку ж сльотяну непривітну зиму. Підкрадалися різдвяні свята, а за ними і сесія.
Після пар доводилося допізна стирчати у бібліотеці, намагаючись впхати в голову хоча б третину заданих на лекціях матеріалів.
Маєш з годину часу? – запитав Славко, коли Мишко роздумував чи піти до бібліотеки, чи піти додому і спробувати пошукати необхідне в інтернеті, чи зателефонувати рудокосій Марʼяні, з якою вони час від часу перетиналися, пили каву і тринділи про книжки.
Вони не зустрічались - Мишко все ще ображався на Олесю, а разом із нею на всіх дівчат в цілому, яке він намагався втамувати навчанням та беззмістовними теревенями. Славко час від часу старався його розрадити і запрошував на різні тусовки. Але хлопчина кожного разу відмовлявся і стирчав у конспектах або у компанії нової знайомої. Славко на те тільки роздратовано фиркав, але ніц не коментував.
– Так, – зраділо вхопився хлопець за привід не тягтися до читальні.
– Тоді ходімо, покажу тобі щось. І розкажу заодно.
Хвилин за десять добігли до Славкового будинку.
– Проходь, – Славко відчинив двері у вітальню, – Хочеш щось? Чаю там, чи кави?
– Ні, дякую, – Мишко спостерігав, як однокурсник по черзі витягає з шафки якісь старі папки, картонні коробки, стосики незрозумілих паперів.
– Ага! Знайшов, – Славко витяг ще одну папку, розв'язав мотузочки і дістав звідти звичайного альбомного аркуша. – Ось, дивись, – подав аркуш Мишкові. На папері була намальована дівчина, що дивилася в півоберта.
– Хто це?
– Не знаю, – відповів Славко.
– Схожа на Марʼяну, – підмітив хлопець, – це її родичка?
– Не схожа. Це вона і є, – сказав Славко, складаючи всі папки назад до шухляди. – Лише один малюнок зберігся, але це точно вона.
– Хто? – вже зовсім нічого не розумів Мишко.
– Я не знаю хто вона. І що вона таке, – загадково відповів Славко, трохи подмовчав і продовжив рішуче, – гаразд. Я розкажу тобі всю історію. Але пообіцяй, що це залишиться між нами. Не треба, щоб хтось про те балакав. – Славко серйозно подивився на одногрупника.
– Добре,обіцяю, – погодився Мишко.
Славко сів поряд на дивані, подивився на малюнок і зітхнув:
– У мене є брат.
***
– У мене є брат, – почав Славко втупившись в кутик дивана, – він за мене на вісім років старший. Хотів бути художником, поїхати до німеччини на виставку. Але батько не пустив. Андрій тоді дуже образився, перестав з усіма розмовляти і весь час малював одне й те саме обличчя: рудувата дівчина, з великими зеленими очима, в'юнким волоссям та невеличким шрамом на скроні. Вірніше це мені зараз здається, що весь час, а насправді не більше місяця. А потім він запросив її у гості. Мама зраділа, що брат нарешті заспокоївся, навіть подруга зʼявилась. Пригощала чаєм, умовила залишитись на обід… Я пішов кликати до столу. Ніде їх не знаходив, аж доки не визирнув на балкон.
– А там вони цілуються? – не втримався Мишко, – Пробач, – докинув поспіхом, – дурний жарт.
– Якби ж то, - зітхнув Славко, - не цілувались, хоча і стояли досить близько. Андрій весь наче світився. А та… руда курва виглядала геть сірою і, здавалося, витягувала з брата душу. Я злякався і вискочив у коридор. Потім вирішив, що мені привиділось, повернувся - на підлозі лежав один Андрій, а дівчини було. Ми так і не змогли її знайти. А Андрія через кілька днів забрали у Кирилівку через спробу вчинити самогубство. Він і досі там, – шумно видихнув Славко, – ми з мамою ходимо до нього, але лікарі нічого не обіцяють.
– А до чого тут Марʼяна?
– Це та сама дівчина.
– Та ну, вона ж повинна бути років на пʼять старша, – засумнівався Мишко, – ти ж її мигцем бачив, міг переплутати.
– Не міг. По–перше, шрам, – Славко ткнув пальцем у намальовану щоку, – по–друге, це не дуже виразний малюнок, але, нажаль, я зміг зберегти лише його. Всі інші батько спалив майже одразу після того нещастя. І, по–третє... я знаю, що це звучить як маячня, але мені здається, що вона – не зовсім людина.
Тобі здається... що? – до Мишка не одразу дійшло почуте.
– Розумієш, я сам не знаю, що вона таке. Я потім довго шукав, але нічого подібного не зустрічав. Аж поки на першому курсі не натрапив на старезну монографію про дослідження рідкісних легенд, де серед інших була одна коротка згадка про жінку-маґу. Вона знаходить тих, хто у відчаї, випиває всю їхню радість і щезає. А жертви потім не живуть, а просто існують до якогось часу, поки не помирають самі. А ще, що бачить вона лише тих, у кого на душі туга.
– Гадаєш, вона повернулася? Для чого? – все ще недовірливо запитав Мишко.
«Щоб забрати тебе!», – хотілося закричати Славкові, але він стримався.
– Щоб знайти собі нову жертву? – відповів натомість, – Не знаю. У все це складно повірити, але воно існує. І лякає.
Мишко задумався. Почуте виглядало геть неправдоподібно. Але він чомусь вірив однокурснику, бо вигадати таке дуже складно. Хоча історія про дівчину, що може вкрасти радість, а потім таємниче зникнути таки скидалася на маячню. І взагалі, до чого тут Марʼяна? Не схожа вона на потвору, яка тільки і мріє, щоб стирити чиюсь утіху.
***
Розповідь друга крутилася у Мишковій голові, і він лише хмикав на почуте. Ну хіба таке може бути у сучасному світі? Про жінок-маґ навіть казок не існує. Хоча... стоп. Казки!
– Згадав! – раптом ледь не викрикнув у запалі забувши, що вони сидять на лекціі, озирнувся, нахилився до Славка і почав швидко розповідати, – Як був малим, то мені бабуня розказувала на ніч казки. В одній було щось про жінку, що ходить по світу, та вишукує тих, хто у розпачі, щоб випити їхню радість, бо нащо вона їм. Але це ж дурниці, дитячі казки?
– Виходить, що не дуже і казки, – відповів товариш. – ти пам'ятаєш точно, що вона тобі розказувала?
– Ні, на жаль, – засмутився Мишко. – Мені ж років п'ять було, чи ще менше. Та й розказувала вона ту казку може раз чи два. там було щось про особисту жертву, яка може допомоги. Але ніхто не знає, що то за жертва.
- Не густо, - зітхнув Славко, - забий. Може це все мені привиділось. Сесія скоро, от і увижається всіляка чортівня від нервів.
***
На призначену зустріч Мишко не прийшов. Славко вже хвилин сорок тупцяв на місці не розуміючи, що могло статись с товаришем. Той збирався в обід зустрітись з Марʼяною у парку, а о пʼятій вони мали піти на додаткові з латини. Але Мишка не було. На дзвінки він теж не відповідав.
Врешті хлопець вирішив пройтися до парку - може його забудькуватий друг і досі триндить на лавці з колєжанкою.
«Він наче щось казав про старі руїни», – згадав на ходу Славко, чимчикуючи по парковій доріжці. За мить різко змінив траєкторію і чесонув навпрямки через кущі. Зупинився, роззирнувся кругом, пройшов трохи уперед і вискочив на невелику галявину, посеред якої дійсно стояли напівзруйновані стіни, засипані снігом.
Неподалік від стін прямо на снігу лежав Мишко. Над ним схилилася жіноча постать. Кругом Мишка світився яскравий контур, який вже потроху починав тьмяніти. Від того контуру до постаті яскравою змійкою тяглася прозора золотава нитка.
– Стій! – закричав Славко кинувшись бігти навпростець і провалюючись у снігу. – Зупинись!
Маґа, чи то Марʼяна підняла голову і повернулася до хлопця.
– Не підходь! – виставила вперед руку, коли Славко вже майже добрався до них.
– Не забирай його, – підійшов він ближче косуючи убік: Мишко не ворушився, але дихав досить рівно, і контур навкруги тіла став яскравішим.
«Встиг», – подумав полегшено.
– Не забирай його, – повторив знову.
– Чому? – зацікавлено спитала рудокоса жінка.
– Забирай мене натомість, – запропонував хлопець.
Чому? – знов запитала жінка, зробивши крок уперед.
Славкові захотілося відступити, але він вперто стояв на місці.
– Він без мене зможе бути щасливим. Я без нього – ні. – відповів просто, дивлячись, як постать робить ще один крок назустріч.
– Гаразд. Якщо ти наполягаєш, так і буде. Мені все одно, – маґа зробила ще один крок.
– Даси хвилину? – раптом попросив Славко.
Жінка замислилась, потім кивнула головою. Славко обернувся назад, кинувся до Мишка, схилився низько, провів рукою по волоссю струшуючи сніг, різко піднявся і квапливо повернувся на те місце, де і стояв.
Маґа знов підняла руку, крутонула у повітрі і злегка смикнула на себе. Славкові здалося, що у нього з середини потягли всі жили разом з кістками. Хотілося заволати, але він мовчки стояв, кусаючи губи і чекаючи, що рано чи пізно це все скінчиться. Маґа не забирає життя. Лише радість, всю, до краплі. А у вікно можна і потім. Вже не страшно буде. Усередині щось потроху згасало. Барви навкруги поволі вицвітали і ставали сірими, як на старій світлині. Навіть сніг здавався не білим, а сивим, як попіл.
– Не треба, – несподівано почулося десь позаду. Славко не мав сили повернутися, щоб побачити, хто то говорить, та за мить його руку стиснули холодні пальці. Напруга всередині раптом спала, біль ущух і навіть сніг у місячному світлі засяяв різнокольоровими блискітками. Мишко стояв поряд і стискав його руку. Хитався ледве тримаючись на ногах, але вперто продовжував стояти.
Мишко не втратив свідомості, коли маґа почала висмоктувати з нього радість. Але і поворухнутися теж не міг. Лежав, заплющивши очі та старанно прислухався, аби лише відволіктися від тягучого відчуття в середині, та від свого жалю, що не слухав, не чув, не хотів чути, що казав йому товариш. Як намагався застерегти.
Заскрипів сніг, неначе хтось поволі ішов навпростець. Мишко сконцентрувався на звуках. Ось вони стали голоснішими, хтось підходив все ближче і ближче. Тепер стихли.
«Стій!», – почулося здаля. Такий знайомий голос. Мишкові раптом стало важко дихати. Славко таки знайшов його. І прийшов. Нехай запізно, та все одно від того ставало якось легше і гірше водночас.
«Не забирай його», – почув раптом десь попереду. У грудях різонуло так, що якби можна було, то зігнувся б навпіл. Але, на жаль, тіло його не слухалося.Ти дурний, Мишку. Наївний дурний хлопчисько, що з власної примхи вирішив образитись на весь білий світ і ніц не помічати. І що тепер маєш? Лежиш тут, у снігу, навіть холоду не відчуваєш, не в змозі нічого заподіяти. А як він зараз наробить дурниць? І що тоді? Як ти далі житимеш? Ото ж бо й воно, що ніяк. Все твої дурні таргани у голові.
«Забери мене натомість», – докотилося відлуння.
«Ні! Не смій! Що ти, дурню, робиш! Яке «натомість», зупинись. Не треба. Всі боги, якщо ви мене чуєте, не дайте йому утнути дурницю. Вбережіть, най його шляк трафить! Славку, будь ласка, не треба тієї дурної жертви».
Але хіба ж він почує. Залишається лише волати в думках та напружено прислухатись.
«Я без нього не буду щасливим», – доноситься так просто і так гірко.
«А я без тебе, думаєш, буду? – під повіки наче жбурнуло жменю піску. Так хочеться їх розліпити і хоча б на мить глянути туди, вперед, де зараз стоїть така знайома постать. Збоку знов зашелестіло, до Мишка наблизились квапливі кроки, зупинились зовсім поруч. Щось неголосно гупнуло, по волоссю обережно пройшлася тепла рука, струшуючи лапаті сніжинки. На щоці затрималося гаряче дихання. Губи вловили майже нечутний поцілунок. Зовсім легкий, але від нього наче струмом прошило наскрізь. Такий ніжний і такий знайомий, ще від того клятого Ґеловіну. Ласкавий і сумний поцілунок і сірі очі. Якби міг дивитись, то зазирнув би зараз до них, щоб побачити там своє відображення. По обличчю війнуло холодом - поруч вже нікого не було. Мишко сіпнувся всі тілом, але ворухнутись так і не вдалося, – Вона ж зараз його вип'є. І що потім? Передачі у Кирилівку носити? Чи одразу на цвинтар?»
У грудях запекло болем. Все сильніше і сильніше. Хотілося закричати щосили, рвонути уперед, не відпускати. Очі несподівано розплющились. В них одразу насипалося снігу, але Мишко на те не зважав.
Якось примудрившись зігнути руки сперся на лікоть – не віддам, курво, – насилу зіп'явся на ноги. Голова паморочилася, у очах мигкотіли чорні метелики, ноги тремтіли. Останній крок, нога ковзнула по снігу і він мало не поїхав носом уперед, але якось втримався і вчепився Славкові в руку. Рука була тепла і приємно зігрівала.
– Не треба, – промовив тихо, але впевнено.
Маґа опустила руку, дивлячись на Мишка: «Ще один герой. І звідкіля лишень вони вилазять. Таке враження, що світ звихнувся на героїзмі. Знову все по колу: «Візьми мене – не бери її – відпусти його...». Остогидло. Яка мені різниця до ваших пристрастей. Вже навіть не хочеться питати, нащо вони то роблять. Не те, щоб самій не видно, проте цікаво буває іноді послухати ті казочки. А казочками її намагаються нагодувати майже кожного разу. «Я без нього не житиму», – авжеж, бо тобі до біса лячно. Бо доведеться жити з болем, з розпачем, з діркою прямо посередині душі. А ніхто того насправді не хоче. От і вигадують свій триклятий героїзм. «Я його спасу, потім швиденько помру, а ви там самі без мене втішайтеся». Тьху, та й годі. От і ці двоє. Цікаві хлоп'ята, нічого не скажеш. Але знов те саме: «Краще я – ні, краще я». Божечки, второпайте, врешті решт, я не Ісус. Ваші жертви мені ні до чого. Хоча, може хоч ці скажуть щось новеньке?»
– Чому? – запитала іронічно.
Славко хотів щось сказати, але Мишко легенько смикнув його за руку:
– Пробач, – видихнув ледь чутно, а потім вже в голос до жінки, – я не зможу без нього бути щасливим.
Маґа підійшла майже впритул:
– Мені не потрібні двоє. Лише один. Вибирайте, поки я не вибрала сама.
Мишко теж повернувся до Славка:
– Вона не може забрати більше ніж одну людину. Розумієш? – посміхнувся раптом і додав, міцніше стиснувши руку, – нас – двоє.
Славко якийсь час напружено обмірковував почуте, потім так само посміхнувся і повернувся до жінки:
– Нас двоє, – повторив вже для неї, – візьми, скільки треба. З кожного. Нам вистачить, – кинув погляд на Мишка, помітив, що тай так само киває головою, погоджуючись, і продовжив, – тобі вистачить. Підеш собі до наступного разу.
«Невже вийшло? Невже здогадались? Та ні, не здогадались, про таке неможливо здогадатись, для кожного воно ж своє. Просто вони насправді так вирішили. Добровільно. Обоє однаково добровільно зараз готові ділитися з нею шматком себе. Для чого?»
– Наступного разу я повернуся, – холодно відказала маґа, не кваплячись нічого робити. – і заберу ще когось, – майже прошипіла їм у обличчя.
«Ну? Що ви тепер скажете? Думали, можна все так просто змінити?»
Славко здригнувся, міцніше вчепився у руку товариша, подумав мить. Відчув, як той стискає його у відповідь.
– То приходь, – запропонував просто, – ми поділимося. А там може якось і жити спробуєш. Жити – воно, знаєш, не так і погано насправді.
«Ось так, без істерик, без надриву, просто і спокійно, наче запрошує у гості: «Заходь на чай – Я тут раз на рік буваю – То заходь, як знову будеш у місті». І такі задоволені стоять обоє, світяться, трясця їхній мамі, посміхаються, наче радіють з того. Хоча не з того, звісно, просто молоді зовсім, зелені, думають, що в них все вийде, – придивилася ретельніше: хлопці трималися за руки і не зважали ні на сніг, ні на почвару, що стояла поруч, ні на те, що зараз хтось із них може назавжди втратити себе. І просто пропонували жити, – А як то воно, жити? Хіба пам'ятаю? Ідіть, хлопчики. Не діло вам бачити, як плаче самотня примара».
Коли вони повернули голови до жінки, на галявині нікого не було.
– А... де..? – здивовано запитав Мишко, мацаючи повітря перед собою, так, наче сподівався, що жінка просто стала невидимою, – І що далі? – розгублено запитав у Славка.
– Не знаю, – роззирнувся хлопець, – ходімо звідси, чи що.
Вони полізли крізь замети і, продершись крізь стіну чагарників, вивалились на доріжку, обтрушуючись від снігу та нервово хихикаючи.
– Знаєш, – поволі почав Мишко, – ти не подумай... – він знітився, замовк, але за мить продовжив, – там, на галявині, – кивнув головою у бік старих руїн, – я казав правду. Ну... про тебе і... себе, – він обережно підняв очі, щоб зустріти такий знайомий серйозний і лагідний погляд, – Але це все для мене... якось... дуже незвичне. І я не зовсім уявляю... як то все має бути. Мені треба з цим усім... пожити, чи що. Ти даси мені трохи часу? – боязко запитав врешті решт.
– Скільки тобі буде потрібно, – серйозно відповів Славко.
Мишко перевів подих.
– І що тепер? – додав трохи розгублено.
– Тепер? – Славко стиснув плечима, – Будемо здавати сесію.
Хлопці подивились одне на одного і чи то від нервів, чи від полегшення дружньо розреготались.
***
На доріжку із кущів вийшла жіноча постать. Розкинула в сторони руки, закинула голову догори і якийсь час дивилася, як з неба злітають лапаті сніжинки. Зловила кілька язиком. Засміялася тихенько. Трусонула рудуватим волоссям, скидаючи налиплий сніг.
– Що ж, спробуємо жити, – сказала сама до себе, – кажуть, що воно не так і погано.
Жінка повільно пішла по доріжці, спостерігаючи, як попереду віддаляються дві хлопчачі постаті. За мить до того, як розчинитися у падаючому снігу, один обережно взяв за руку іншого.