У 2019 році фільм Мамору Хосоди «Мирай з майбутнього» був номінований на премію «Оскар». Це перше аніме, не створене Studio Ghibli, яке увійшло до шорт-листу. Незважаючи на те, що премія йому тоді не дісталася, це чудова нагода поговорити про цього видатного режисера.
Ще одна причина, через яку варто уважніше придивитися до постаті Мамору Хосоди, — це заочна дискусія про те, хто прийде на зміну Хаяо Міядзакі. Хто стане тією новою хвилею, яка захлисне японську анімацію і з чиїм ім'ям вона асоціюватиметься? Сьогодні є багато молодих та перспективних режисерів, про деяких з яких ми вже писали, але серед усіх виділяються дві сильні постаті: Макото Шінкай, про якого розповідь буде іншим разом, і, звичайно, Мамору Хосода. Критерії, за якими ми виділяємо цих авторів, — це оригінальні повнометражні роботи, які отримали визнання критиків та великі касові збори.
Отже, почнемо. Як і у багатьох романтиків, пристрасть до своєї справи у Хосоди виникла ще у шкільні роки після знайомства з аніме «Люпен III: Замок Каліостро», яка стала першим повнометражним фільмом самого Міядзакі. Ця картина справила таке враження на 12-річного Мамору, що він вирішив стати аніматором. Дізнавшись, що для створення анімаційних фільмів спочатку малюються картинки, він зайнявся малюванням та вже у старшій школі зняв свій перший мультфільм. Після школи вибір професії був очевидним: він пішов відточувати майстерність до коледжу мистецтв. Після його закінчення мав бути вибір студії, і тут теж не було сумнівів — тільки Studio Ghibli. Але при вступі на курси при студії, незважаючи на успішно складений іспит, він отримав відмову. Хаяо Міядзакі особисто написав йому листа, в якому пояснив причину: «Ми вирішили не брати тебе, бо це лише зруйнує твій талант». Потрібно віддати належне метрові - він не помилився у своєму пророцтві.
Відмова не зламала Мамору, і в 1991 році він розпочав роботу в одній із найстаріших студій — Toei Animation, де колись екранізував свої роботи сам Осаму Тедзука. Ще чотири роки старанної роботи знадобилися йому, щоб отримати доступ до власне аніме та зайняти місце у виробничому відділі. Студія завжди була орієнтована на масового глядача та працювала з такими відомими франшизами, як «One Piece» та «Digimon». Саме за «Дігімонами» 1999 року Хосода зняв свою першу комерційну роботу — двадцятихвилинну короткометражку. Наступного, 2000 року, він випустив ще одну, але вже сорокахвилинну. Обидві стрічки потрапили на великий екран і вирізнялися незвичайним графічним стилем і сюжетом, пов'язаним з використанням сучасних інтернет-технологій, які збіглися з їх масовим входженням у життя простих японців. Пізніше Хосода повернеться до цієї теми у «Літніх війнах». Одним із глядачів цих короткометражок був, мабуть, найуспішніший сучасний японський художник Такаші Муракамі. Його так вразила робота Хосоди, що той запросив його створити невелике аніме для своєї художньої виставки Superflat, присвяченої впливу індустрії масових розваг на сучасну естетику. Візуальний стиль, народжений у цій колаборації, пізніше ляже основою зовнішнього вигляду соціальної мережі OZ в аніме «Літні війни».
Приблизно в цей же час Хосодою зацікавилися й у Studio Ghibli. Його запросили на роль режисера нового проекту «Ходячий замок Хаула». Однак і друге побачення зі студією не увінчалося успіхом. Як відомо, режисером у підсумку став Міядзакі, який повністю змінив сценарій. Мамору продовжив роботу в Toei Animation і навіть зняв один із повнометражних фільмів за «One Piece», але формат студії почав обмежувати його. Студія погано ставилася до експериментів і ще гірше реагувала на спроби зробити аніме гострішим, адже воно мало подобатися максимально широкій аудиторії. Все це підштовхнуло Хосоду до покидання стін Toei Animation.
Новим притулком для нього стала студія Madhouse. У цій божевільні він зміг розгорнутися на повну зі своїм аніме «Дівчинка, що стрибала крізь час». Стрічка здобула безліч призів на різних фестивалях, і після неї про Мамору Хосоду дізналися вже всі, навіть за межами Японії. Досі багато хто вважає, що це його найкраща робота. Гучно заявивши про себе, Хосода отримав повну свободу творчості, і наступну стрічку — «Літні війни» — вже зняли за його власним сценарієм. Якщо з погляду глядача ще можна посперечатися, що краще — «Дівчинка, що стрибала крізь час» чи «Літні війни», то з погляду касових зборів відповідь однозначна: «Літні війни».
Після цього розпочався сучасний, вільний період творчості Мамору Хосоди. У 2011 році він заснував власну студію Studio Chizu, маскотом якої стала та сама дівчинка, що стрибає крізь час. Кожні три роки він випускає новий фільм за своїм оригінальним сценарієм: «Вовченята Аме та Юкі» у 2012 році, «Хлопчик і Чудовисько» у 2015 році, «Мирай з майбутнього» у 2018 році та «Дракон і Принцеса з Ластовинням» у 2021 році. Всі ці роботи, сценарії до яких він писав сам, зосереджені на сім'ї та подіях, пов'язаних з нею. І тут Хосода дуже тонко потрапляє в ностальгію за старими часами, яка присутня як у японському суспільстві, так і (судячи з успіхів поза Японією) за його межами.
Справа у тому, що сучасні сім'ї в Японії стали дуже маленькими: тато, мати та дитина, рідше дві, і це ще не враховуючи неповні сім'ї. Раніше протягом століть японські родини були великими: разом жило кілька поколінь, і їхній досвід перехресно впливав на всіх членів родини, створюючи почуття спільності та підтримки. Урбанізація та технічний прогрес зробили сучасну людину більш незалежною та самостійною, але натомість подарували їй почуття самотності, яке особливо гостро відчувається у великих мегаполісах, позбавляючи людей прив'язаності до якогось місця. Якщо попереднє покоління аніматорів часто поміщало в центр своїх оповідань природу та стару сільську Японію, то Мамору Хосода додав до цього міркування про сім'ю та її місце в житті людини, підходячи до цього питання з різних боків. Достовірність цих роздумів посилюється особистим досвідом автора, який він використовує для створення своїх фільмів.
Так, основою для родини у «Літніх війнах» стала реальна родина дружини Мамору Хосоди. Знайомство з родичами майбутньої дружини настільки вразило його, що він вирішив перенести цей досвід на екран. Реальна родина, хоч і не така численна, була такою ж давньою, зі своїми родовими переказами та легендами. Якщо «Літні війни» були присвячені родині в цілому, то наступна стрічка, «Вовченята Аме та Юкі», зосереджена на материнстві. Цей вибір теми також не випадковий. Після весілля дружина Мамору довго не могла завагітніти, що не могло не турбувати його. В результаті він вирішив подарувати своїй дружині хоч трохи радості материнства через свою нову роботу.
Наступна стрічка, «Хлопчик і Чудовисько», вже про батьківство. Проте автор розповідає не про особистий досвід, а присвячує стрічку своєму батькові. У сучасних сім'ях, де люди заводять дітей пізніше, відбувається розрив поколінь, і онуки не бачаться зі своїми бабусями та дідусями. Те саме сталося й у родині Мамору Хосоди. Його батько був огрубілим від важкої роботи на залізниці людиною і не вмів виявляти свої почуття до сина. Але незважаючи на це, любив його. Щоб у майбутньому показати своїм дітям, яким був їхній дід, і було знято цю роботу. «Мирай з майбутнього» торкається теми взаємин між дітьми у сім'ї. І вгадайте, що сталося у житті автора? У нього народилося двоє дітей, як і в аніме. «Дракон і Принцеса з Ластовинням» розповідає історію дорослішання молодої дівчини і про неї ми трохи докладніше поговоримо нижче.
Дивлячись роботи Мамору Хосоди, ми одночасно заглядаємо в особисте життя режисера і вирушаємо в подорож з його міркувань про роль сім'ї, її місце в житті людини та емоції, пов'язані з сім'єю. Хоча його аніме спрямоване на широку аудиторію та історії в них закінчуються добре, це не зменшує їх пронизливості та зворушливості.
Нагорода Оскар дуже престижна для японських аніме-режисерів. У номінації "найкращий повнометражний анімаційний фільм" її ще ніхто, окрім самого Хаяо Міядзакі, не отримував. Існує навіть легенда, що Мамору Ошії перестав знімати аніме та пішов у ігрове кіно після того, як його стрічка The Sky Crawlers не потрапила навіть у шорт-лист номінації на «Оскар». Роботи Макото Шінкая також не потрапляли у шорт-лист, тоді як робота Мамору Хосоди «Мирай із майбутнього» потрапила.
Не можна стверджувати, що «Дракон і Принцеса з Ластовинням» знімалася з метою отримати «Оскар», але таке припущення можливе. Ця думка підкріплюється тим, що дизайн інтернет-образу головної героїні Diva Bell створював художник Джин Кім, корейський художник, відомий своєю роботою над персонажами у фільмі «Холодне серце», який взяв «Оскар». У створенні дизайну інтернет-простору допомагали ірландські режисери Томм Мур та Росс Стюарт із Cartoon Saloon — п'ятиразові номінанти на премію «Оскар». Вони відомі такими фільмами, як «Таємниця Келлс», «Пісня моря» та «Легенда про вовків», заснованими на ірландських оповідях.
У результаті «Дракон і Принцеса з Ластовинням» стало першим аніме Мамору Хосоди, адаптованим для показу в кінотеатрах iMAX, а також найкасовішим аніме з усіх, що він знімав, але не потрапило навіть у шорт-лист «Оскара». Причина – вторинність ідей. З погляду японського режисера, думка помістити диснеївську принцесу в аніме і простежити її історію виглядала свіжо і цікаво. З погляду кінокритиків, це лише пародія на оригінальну стрічку «Красуня і чудовисько» 1991 року від студії «Дісней», яка була настільки успішною, що боролася за номінацію кращого фільму року з ігровими картинами, оскільки в ті роки ще не існувало номінації за найкращий повнометражний анімаційний фільм. Крім того, показаний в аніме інтернет-простір — це третя реінкарнація ідей із попередніх робіт самого Хосоди, таких як «Пригоди Дігімонів: Наша військова гра!» (2000 рік) та «Літні війни» (2009 рік). У той же час, вся частина про дівчину в реальному світі дуже гарна та оригінальна, як і у попередніх роботах. Таким чином, «Дракон і Принцеса з Ластовинням» складається з двох частин: одна цікава та самобутня, інша — барвиста та масштабна, але, на жаль, вторинна за своїми ідеями.
Сподіватимемося, що Мамору Хосода не зупиниться на досягнутому і продовжить досліджувати загальнолюдські проблеми та питання, які так захоплюють його глядачів. Нехай він продовжує торкатися глибоких струн у душах глядачів і не боїться експериментувати далі. Адже хто ще міг би помістити діснеївську принцесу в аніме і змусити її співати, як не Мамору Хосода?