Нагорода "Оскар" дуже престижна для японських аніме-режисерів. У номінації "найкращий повнометражний анімаційний фільм" її ще ніхто не отримував, окрім самого Хаяо Міядзакі. Практично всі стрічки, які потрапляли у шорт-лист нагороди, було знято на студії Studio Ghibli. Винятком є лише робота Мамору Хосоди "Мирай з майбутнього". Але є ще одна важлива номінація. Вона набагато старша за повнометражну і вручається з 1932 року. Це номінація за “найкращий короткометражний анімаційний фільм”. Японські автори регулярно борються за неї. Про цих режисерів та їхні роботи і йтиметься у цій статті.
Першим у спробі здобути “Оскар” у цій номінації був Осаму Тедзука. Описати його творчість у парі речень надзвичайно складно. Але найпростіше сказати, що як і у випадку із заявкою на “Оскар” він був першим у всьому. "Бог манги", як його часто називають, став родоначальником більшості основних жанрів в аніме та манзі, у тому числі таких як сьонен та шьоджьо.
У 1984 році він зняв короткометражку Jumping (Стрибки), яка увійшла до списку номінантів, але не змогла взяти головний приз. Стрічка показує світ очима маленької дитини, яка стрибає. Кожен стрибок стає все вищим і ось він уже перелітає будинки, міста та країни. При кожному приземленні відбувається невелика замальовка, зліпок моменту: тут ситуація на дорозі, там бездомний, що збирається накласти на себе руки, а тут пишна дама, яка засмагає в чому мати народила (попри вік Тедзука не забував хуліганити). Є й кілька пасхалок, наприклад, роботи R2-D2 та C-3PO із “Зоряних воєн”. Помітити їх правда складно, оскільки вони з'являються буквально на мить і потрібно вчасно зупиняти відео, щоб їх побачити. На подвір'ї розпал Холодної війни і звичайно, все завершується ядерним вибухом. Щоправда, головний герой, будучи невинною душею, рятується та повертається до стартової позиції, запрошуючи глядача ще раз покататися на цих американських гірках. У цей період своєї творчості Осаму Тедзука втомився від мейнстрімної анімації і вирішив зайнятися експериментами, до чого закликав інших режисерів. Короткометражка відноситься до однієї з 13 експериментальних стрічок, створених у той час. Заснована вона на невеликій 150-секундній замальовці Kumabachi Bee (Робоча бджола) від аніматора Джюнджі Кобаяші, який зрештою і анімував Jumping. 
Наступна спроба взяти "Оскар" за короткий метр відбулася лише 2002 року. Здійснив її незалежний аніматор Коджі Ямамура. Він невідомий шанувальникам аніме, тому що у нього немає мейнстрімних робіт, лише авторські. Почавши експериментувати з анімацією з 13 років, він сфокусувався на коротких формах і зараз заслужено займає місце професора кафедри анімації в Токійському університеті мистецтв. Стрічка, з якою він боровся за Оскар називається Atama Yama (Голова гора) і на її створення пішло шість років.
Це історія про дуже скупу людину, яка з жадібності з'їдає вишневу кісточку і внаслідок цього у неї з голови виростає дерево. Навесні, під квітучу сакуру приходять люди і своїм шумом заважають цій людині, вона сердиться і вириває дерево з коренем зі своєї голови, на його місці утворюється озеро. В озері починають купатися і веселитися люди, чим доводять людину до сказу і, не витримавши випробувань долі, вона кидається в озеро на своїй голові і тоне. Ось така історія!
Твір дуже японський, хоч це й не відразу можна зрозуміти, і зовсім не серйозний, що також не очевидно. Тому слід пояснити контекст. Практично у кожній культурі є традиція абсурдного оповідання. Так, носіям європейської культури відразу спадає на думку історія про барона Мюнхгаузена, коли він, не маючи патронів на полюванні, стріляє у оленя вишневою кісточкою і в того виростає дерево з голови. У Японії такі кумедні небилиці мають назву ракуґо. Їх розповідають спеціальні оповідачі у формі віддалено схожої на стенд-ап. Щоправда, в японській версії це скоріше сіт-ап, оскільки за традицією оповідач сидить упродовж усього виступу. Усі ролі зображує один й той самий виконавець, трохи змінюючи тон голоса чи манеру вимови. Atama Yama відноситься до класичних ракуґо і відомо з середини 18 століття, тільки в екранізації його дію перенесли в сучасний Токіо. Формально це анекдот, жарт, у якому уявлення про ситуацію перевертається з ніг на голову. Якщо короткометражка не видасться вам смішною, а так і буде, то це тому, що ви не японець, а зараз не 18 століття. 
У виконанні ракуґо дуже важливий оповідач і в екранізації його роль дісталася спадковому виконавцю Такехару Кунімото. Він народився в клані артистів ракуґо, його батько та мати були оповідачами таких історій. А згодом він став віце-президентом асоціації оповідачів ракуґо. Але незважаючи на таку сімейність і традиційність він був відступником і майже єретиком, оскільки супроводжував свої виступи грою на семісен, що не допускається в класичному виконанні. Але враховуючи, що він грав на семісені рок-рол, блюз і навіть блюграс, то порушувати стандарти він не боявся. Комічність твору надає виключно його манера оповідання. Незважаючи на дуже цікаві прийоми з перспективою, короткометражка не змогла виграти того року, хоч і зібрала великий перелік нагород на інших фестивалях.
І ось у 2008 році на номінацію “Оскар” подається робота La Maison en Petits Cubes (“Будинок з маленьких кубиків”) від аніматора Куніо Като. Як і Коджі Ямамура, він ніколи не знімав мейнстрімного аніме, а працював у рекламному відділі японської компанії ROBOT. Точніше в його підрозділі, який займався анімацією. Сам режисер згадував, що їхній відділ розміщувався у підвалі і навіть не мав вікон. Щоб якось привернути увагу до свого підрозділу, він почав малювати невеликі анімаційні стрічки, ґрунтуючись на своїх напрацюваннях зі студентських років. До La Maison en Petits Cubes він встиг випустити серію робіт під назвою Aru Tabibito no Nikki (Щоденник мандрівника), сюрреалістичну історію у стилістиці картин Сальвадора Далі. 
La Maison en Petits Cubes - дуже зворушлива розповідь про самотнього старого, який живе в старому будинку, оточений безкрайнім океаном. Згодом рівень води підвищується і доводиться надбудовувати новий рівень у вигляді кубика, звідси і назва твору. Одного разу він упускає свою улюблену трубку у воду і, не бажаючи змиритися з втратою, вирушає у подорож на глибину. Подорож також є зануренням у його спогади. У міжнародній версії немає жодного слова, але складно знайти людину, яку б не пройняла ця проста і зворушлива історія про речі, які нагадують нам про людей, яких вже немає поруч. Вся робота намальована повністю вручну олівцями та аквареллю. Це була заслужена перемога і лише другий "Оскар" в історії японської анімації після стрічки Хаяо Міядзакі "Віднесені привидами". На церемонії вручення нагороди звучала пісня американського гурту Styx “Mr. Roboto” як посилання на назву компанії, де працював Куніо Като. 
Останню на даний момент спробу отримати "Оскар" зробив режисер Шюхей Моріта в 2013 році з короткометражкою Possessions ("Предмети, одержимі духами"), яка входила до збірки Short Peace. Цей режисер відомий за серіалом “Токійський гуль”, а також за прекрасною та глибокою короткометражкою Kakurenbo, про гру у хованки у загубленому місті. 
Possessions - єдина з усіх перерахованих у статті робіт схожа саме на аніме. Вона створювалася вже із застосуванням комп'ютерної графіки. І розповідає про мандрівника середини 18 століття, якого негода змусила шукати притулок у покинутому святилищі. Там він зіткнувся з духами-охоронцями цього місця і змушений був послужити їм службу, щоб врятуватися. Основна ідея твору у тому, що у речей є душа і мандрівник дарує їм спокій, доглядаючи їх. Історія легка і навіть трохи гумористична. У японській версії вона має назву "Дев'яносто дев'ять" - це японська концепція про те, що будь-який предмет, що пробув під місяцем і сонцем 99 років набирається енергії і набуває духу, внаслідок чого може стати монстром. Це відбувається у випадку, якщо люди обійшлися з предметом погано чи неакуратно. Якщо ж з предметом поводилися добре і шанобливо, він може стати добрим духом та помічником. Інша назва цієї концепції: цукумогамі – духи речей.
Ця короткометражка не змогла завоювати “Оскар”, незважаючи на технічність виконання та незвичайну тему. Зі свого боку можемо додати, що у збірці Short Peace є й інші сильні роботи, про які варто розповісти, але це тема окремої статті.
Таким зараз виглядає список короткометражок від японських режисерів, що боролися за “Оскар”. Цікаво, що звичне для всіх аніме рідко проходить у фінал відбору. А ще те, що всі стрічки, за винятком La Maison en Petits Cubes, - це жартівливі та несерйозні твори, не позбавлені при цьому глибини. Сподіватимемося, що в майбутньому ще не раз здивуємося темам і образам, вибраним для подібних робіт.