Практично кожну статтю про короткометражне аніме або про режисера, який над ним працював, відкриває нагадування про те, що короткий метр – це поле експериментів, де випробовуються нові ідеї та стилістичні підходи. Такий формат часто дозволяє автору безпосередньо звернутися до глядача, розповісти про те, що його хвилює, поділитися своїми почуттями та образами. Цей ефект додатково посилюється, коли режисер працює над стрічкою повністю самостійно. Така творчість може собі дозволити не зважати на комерційну успішність або мейнстримові шаблони. У цій статті йтиметься про два твори молодих японських режисерів, які продемонстрували подібні підходи у своїх картинах. Можливо, їм приготоване велике майбутнє як у Макото Шінкая, який також починав з короткого метра, або вони залишаться авторами однієї роботи, як це було у режисера Манабу Охаші, більш відомого під псевдонімом Мао Ламдо (ви можете його знати за короткометражкою “Хмари” зі збірки “Карнавал роботів”), але у будь-якому разі за їх творчою кар’єрою буде шалено цікаво спостерігати.
Почати варто із PUPARIA від режисера Шінґо Тамаґави. Це експериментальна стрічка, створена повністю вручну однією людиною за три роки. Назва походить від біологічного терміна, що означає тверду оболонку, що залишається після вилуплення лялечки у деяких комах. Адаптовано його можна перекласти як “порожні оболонки”. Таку назву автор дав, щоб наголосити на порожнечі, яку він відчував у суспільстві.
PUPARIA стала його першою самостійною роботою. Як і багато режисерів аніме, свою головну пристрасть він зустрів ще в школі, захопившись стрічками Хаяо Міядзакі та Хідеакі Анно. Його вразила краса картинки та здатність авторів передавати живі емоції через своїх персонажів. Так Тамаґава вирішив присвятити своє життя малюнку та анімації. Він навчався у художній школі, але не закінчивши навчання в аспірантурі, приєднався до аніме-індустрії. Його трудовий шлях розпочався на студії Sunrise, де він працював із 2011 року. За цей час він встиг взяти участь у чималій кількості проектів, а найбільше був зайнятий на малюванні персонажів для всесвіту Gundam. Одним із найпримітніших аніме, до яких він приклав руку був Gundam: G no Reconguista, де він став ключовим аніматором та дизайнером персонажів для кількох серій.
У своєму інтерв’ю Шінґо Тамаґава розповідав, що мейнстрімна анімація, навіть у такій іменитій студії як Sunrise, не принесла йому радості. Усього за п’ять років роботи він остаточно вигорів і вся сучасна анімація почала здаватися йому одноразовою, витратним матеріалом. Боячись втратити себе та радість від малювання, він повністю припинив малювати на півтора роки. Цей час він присвятив читанню та роздумам. Потім поступово до нього почали приходити ідеї та емоції, які він захотів виплеснути на папір. Незважаючи на повну комерційну безперспективність нового експерименту, продюсер на студії Sunrise дозволив використати робоче місце для інді-проекту. Так розпочалася робота над PUPARIA.
Протиставляючи нову роботу мейнстрімній анімації, режисер прагнув уникнути гладкого, глянсового кольору при колоруванні малюнків на комп’ютері. На його думку, малюнок намальований руками більш виразний і сильний з образотворчої точки зору. У прагненні додати персонажам живі емоції, як це було у творах його кумирів Міядзакі та Анно, автор схилився до гіперреалізму. За словами Тамаґави, він задумав атмосферний твір, але він мав утримувати більш чіткі образи персонажів і тому він стилізував їх під мангу. Незважаючи на зовнішню несхожість героїв усіх їх поєднує одна емоція, яку вони ніби передають один одному зі сцени в сцену. Сценарія в роботи не було і тому заздалегідь накидати розкадрування, як це заведено в стандартному аніме, було неможливо. Через це, а також через те, що твір мав глибоко особистий характер, стало неможливим залучити до роботи інших аніматорів.
Уся стрічка стала маніфестом вільного творчого підходу до анімації. Про це докладніше повідомляє сам режисер в інтерв’ю: “У сучасній аніме-індустрії залишається дедалі менше місця для подібної передачі думок та почуттів. Все зводиться до того, як робити аніме з меншими зусиллями, швидше і, головне, дешевше. Ця короткометражка є повною протилежністю таким методам.”
Своїм підходом Тамаґава демонструє, що творити можна вільно, і при цьому створювати щось нове, небачене до цього. Таке прагнення створити щось прекрасне у довгостроковій перспективі може мати й комерційний потенціал. На думку автора, змагатися у технологіях зі студіями Дісней та Піксар немає сенсу, у цьому відношенні японська анімація вже програла, але вона може перемогти у сенсах та способах подачі, якщо не буде боятися експериментувати.
У 2020 році PUPARIA брала участь у конкурсі на Сьомому міжнародному фестивалі аніме-фільмів у новому аеропорту Тітосе на Хоккайдо. Цей захід був присвячений пам’яті видатного режисера-гіперреаліста Сатоші Кона. Загалом у конкурсі змагалося 150 стрічок від аніматорів із різних країн. Та PUPARIA взяла приз Sapporo Breweries Award як краща робота. І це не дивно, оскільки короткометражка поєднує гіперреалістичні персонажі та сюрреалістичне оточення, чим віддає честь самому Сатоші Кону, який був майстром саме таких експериментів.
Було б цікаво подивитися на повнометражне аніме, що ґрунтується на таких принципах. Щоправда, є сумніви щодо того, що знайдуться охочі профінансувати такий проект, а сам Шінґо Тамаґава зможе очолити колектив аніматорів і передати їм своє бачення для нової роботи.
Друга стрічка, про яку хотілося б розповісти, це A Japanese Boy Who Draws від режисера Масанао Каваджірі. Ця робота вийшла у 2018 році та була вже не першим режисерським досвідом для нього. До цього молодий автор встиг зняти серіал на легендарній студії Gainax, правда це було вже після того, як зі студії пішли два покоління легендарних творців, які заснували студії Khara та Trigger. Як і у багатьох відомих аніматорів, у Каваджірі були свої кумири, на яких він орієнтувався: згадуваний вище Сатоші Кон, режисер “Паприки” та “Актриси тисячоліття”, а також Хіроюкі Ямаґа, який зняв “Королівські космічні сили – Крила Хоннеаміз”.
На студію Gainax Масанао Каваджірі потрапив одразу після навчання в Університеті мистецтв Осаки. Першим проектом, у якому він брав участь, стала Dantalian no Shoka 2011 року. А потім він отримав режисерське крісло в аніме-серіалі зі складною назвою Stella Women’s Academy, High School Division Class C³, який побачив світ у 2013. Він не став хітом і не зміг врятувати студію, яка перебувала у важкому економічному стані. Вже у 2014 році Gainax оголосила про можливе банкрутство і попросила про термінову позику з боку студії Khara, і з того часу з’являлася в новинах тільки у зв’язку з новими скандалами та судовими розглядами. Десь у цей період Каваджірі також пішов із Gainax.
Для роботи над новою стрічкою він започаткував студію Nekonigashi, на якій і реалізував свій незалежний проект. Крім ролі режисера він узяв на себе написання сценарію. Короткометражка знята в псевдодокументальному стилі з автобіографічними вставками та розповідає про творчий шлях молодого японського художника, який хоче реалізуватися як мангака.
Примітна вона передусім своїм візуальним стилем. У міру дорослішання головного героя змінюється і його малюнок: так на початку малюнки зовсім наївні та дитячі, а згодом стають дедалі проробленими. Кожному етапу життя головного героя, якого звуть Шінджі, відповідає свій стиль та різні техніки малювання: від кольорових олівців та стрижневих ручок до акварелі та туші.
Сам режисер розповідав, що такий підхід був обраний тому, що в усьому світі аніме-стиль вважається унікальним, але його самого розчаровує необхідність використовувати ті самі стилістичні прийоми для різних персонажів у мейнстрімній анімації. У своєму творі він використав безліч різноманітних способів, щоб показати тих самих героїв. Цікаво, що для ранніх зображень режисер використав власні дитячі малюнки, які зберегли в його сім’ї.
Герой зростає, зростає і його майстерність. Паралельно з розвитком та ускладненням свого малюнка він шукає нові теми та жанри. Однак це не призводить до прориву і зі зростанням технічної майстерності втрачається творча легкість, з’являються сумніви у своїх силах. Все це призводить до випадання персонажа зі світу малюнку у реальний світ. Історія перестає бути мальованою і перетворюється на чорно-білий фільм із живими акторами.
Режисер витончено повертає нас у початок історії через виставку робіт дитячого друга Шінджі. Ця зустріч нагадує йому про щось важливе: що крім складної техніки необхідна ще й творча свобода. Малюнок, як і анімація, це творчий політ фантазії і для реалізації потрібно малювати те, що подобається, а не те, що популярно.
Для любителів маленьких деталей по всій стрічці розкидані невеликі відсилання до відомих аніме та манги кінця вісімдесятих початку дев’яностих років, на які прийшов час дорослішання як персонажа, так і режисера, що народився 1987 року. Це перетворює аніме на таку собі капсулу часу, що коротко демонструє основні стилістичні тенденції у манзі з кінця вісімдесятих років до сьогодення. Все це упаковано всього в 20 хвилин хронометражу, роблячи твір динамічним та кумедним.
Тема творчої свободи, а також пошук персонального та незвичайного аніме-стилю поєднує цю роботу з PUPARIA від Шінґо Тамаґави. У своєму інтерв’ю Масанао Каваджірі відносить свою короткометражку до альтернативного аніме. Такому, яке знаходиться осторонь мейнстриму. Він усвідомлює, що подібне аніме зазвичай погано продається, але у всій індустрії баланс між творчістю і заробітком змінюється немов припливи та відливи, колихаючись то в один, то в інший бік. На думку Каваджирі, зараз вдалий час для інді-проектів та його робота створює добрий імпульс для альтернативного руху в аніме-індустрії.
У 2020 році короткометражка A Japanese Boy Who Draws отримала нагороду за визначні досягнення на 23-му Японському фестивалі медіа-мистецтва, який проводився під патронатом японського Агентства у справах культури. А до цього зібрала головні призи та призи симпатій глядачів ще п’яти різних фестивалів.
Такий успіх не залишився непоміченим і зараз Масанао Каваджірі трудиться над повнометражною стрічкою Cherry and Virgin за своїм сценарієм під продюсуванням Toei Animation. Сам він її описує як “нервову романтичну анімацію”. Робота буде також виконана у трьох техніках: відео з живими акторами, ротоскопія та стилізація під чорно-білу мангу. Пов’язано це із сюжетом, який обертатиметься навколо хлопця, який професійно малює еротичну мангу та дівчини-фанатки яоя. Така тематика спонукає до демонстрації сексуальних сцен і, як каже сам режисер, на телебаченні таке показати буде неможливо. “Але якщо він не зможе таке показати, то хто зможе?”, – Ставить він риторичне питання. А відповідь на нього вже невдовзі ми отримаємо на релізі Cherry and Virgin, який планується на 2023 рік.
Такі дві несхожі, але водночас об’єднані загальними устремліннями роботи демонструють різноманітність стилів та підходів, доступних японській анімації. Це дає нам надію на майбутні повнометражні роботи, а отже, аніме як жанр не вичерпає себе і продовжуватиме дивувати. Адже це саме те, за що багато хто його так любить.