(Частина 1)
Колись давно я сказала своїй терапевтці, що для мене радше норма коли мене не помічають, а якщо помічають - я радію. Тоді мене здивувало, що вона аж засмутилася моїми словами, бо я щиро не розуміла, що буває інакше.
Зараз я знаю, що звикла до такого стану речей в дитинстві і роками бовталась у межових станах типу «стій там, іди сюди». Тобто, я нічого не робила, а місцями навмисно уникала уваги, зате страшно ображалась, якщо цю увагу важливі для мене люди не пропонували і не давали за так.
І лише нещодавно усвідомила - я нарешті не вимірюю розмір безумовної уваги від цих важливих людей.
Це сталося на черговому навчальному модулі, де я раптом помітила, що більше не пнуся з шкіри аби будь-якою ціною заслужити увагу ТРЕНЕРА. Справа в тому, що тренер, у якого я вчуся з 2019 року, став для мене рольовою моделлю ідеального батька. Батька, який є мудрою протилежністю мого біологічного. Батька, увагу якого я спрагло і хворобливо ковтала, не помічаючи, що мій дефіцит має закрити зовсім не тренер навчальної програми. І лише коли я відгорювала стосунки, яких я ніколи не мала (і навряд чи матиму) зі своїм батьком, щиро попрощалася з ілюзією, що такі стосунки все ще можливі, мені стало майже байдуже, чи лайкне тренер мій черговий пост, чи відгукнеться на мою історію або роботу в групі… (Майже, бо в якості вчителя він має для мене велику вагу.)
Звісно, відлуння цього досвіду, де батьки не помічали і не цікавились, досі має свій ефект. Коли до мене приходять нові клієнти, я сильно радію, що мене обрали, а коли вони раптово йдуть - сумую. Проте думаю, що це і є моя нова «норма» - приймати той факт, що не всім я підходжу або мене не помічають. Але і знати, де я можу взяти увагу, як попросити про неї важливих і по-справжньому близьких людей.
А тепер вже мені (як тоді моїй терапевтці) стає сумно, коли я помічаю, що я така зовсім не одна. Адже часто буває так, що ледве не єдине місце, де мої клієнти можуть отримати увагу та пильну цікавість до себе - це мій кабінет… 💔