Як на зло, на зазвичай досить жвавій трасі в той момент не було жодної машини. Тому ніхто не бачив, як чоловік покинув возитися з каменем і кинувся до місця зникнення незнайомки. Першої миті каменем пройшло щось на кшталт синього полум’я і чоловіка відкинуло, наче він наткнувся на м’яку невидиму стіну. Підскочивши, він знову кинувся до каменя. Обмацав руками, проводячи долонями по всім поверхням, схилився низько, розглядаючи і мало не обнюхуючи його. Нічого.
Діставши з полотняної торби, що лежала під одним з дерев, смартфона, чоловік ретельно сфотографував камінь з усіх боків і навіть згори, наскільки зміг. Він виглядав дивно, кремезний бородатий чолов’яга в полотняному одязі старовинного крою і з модерною технікою в руках. Зафіксувавши необхідну йому інформацію, чоловік забрав торбу, убрав на ноги витягнуті з неї сандалі і вийшов на узбіччя.
Почувши звук мотора, знову метнувся всередину і присів за палями так, щоб його не було видно з жодного пункту на закруті дороги. Перечекавши, він встав, вийшов і ретельно замкнув за собою фіртку. Потім поправив руками ледь прим’яту траву. За мить тільки свіжоскошена трава на терені капища нагадувала, що там хтось був. А чоловік знову оглянувся, підхопив Яриного велосипеда і підтюпцем перебіг через дорогу, намагаючись якомога швидше здолати відстань до найближчого лісу.
Десь, приблизно, за півгодини за найближчім поворотом з просіки на дорогу виїхав велосипедист. Чоловік років сорока-сорока п’яти був убраний в оливкового кольору штани, тонка футболка обтягувала мускулясту спину. Якби хтось придивився уважніше, побачив би, що прості на вигляд речі мали на собі знак відомої марки товарів для мандрівників. За спиною в туриста зручно розташувався невеликий зграбний рюкзак. Нічого в ньому не нагадувало селянина, що недавно косив траву на ділянці край дороги.
***
Він здригнувся всім тілом, коли відчуття тривоги вирвало його з обіймів сну. Хранитель підвівся, обережно, щоб не розбудити нікого ні в домі, ані в селі. Яцек з Маською давно вже попереджали його, що до навколо Ключ-каменя точиться якась неприємна метушня.
Місцевим ентузіастам хтось підкинув байку про археологічні розкопки, які німці ніби-то таємно провадили тут у минулому столітті, ще на початку тридцятих. Потім невідомо звідки з’явилися «мемуари» старожилів, записані невідомим студентом на початку семидесятих, які «раптово» знайшлися в університетських архівах. Місцева влада, в якої ще недавно щецинським археологам мало не з кров’ю довелося вибивати додатковий час на дослідження відведеної під забудову гольф-клубу ділянки, раптом запалала любов’ю до слов’янщини. Та так щиро, що навіть виділила шматок землі і частину коштів під реконструкцію капища, рештки якого ніби-то були колись знайдені на цьому місці. Решту витрат взяли на себе місцеві ентузіасти за підтримки невідомих «донаторів».
Згадуючи увесь цей балаган Хранитель гидливо скривився. Не треба було мати надчутливого носа, щоб сказати, що від цієї історії смердить великий лайном і великими грошима. І ще, хоча поки все виглядало досить мирно, він готовий був заложитися на увесь маєток, що варто загадковим «їм» достатньо близько підійти до мети, як запахне й кров’ю.
Поки але все складалося непогано. Тесаний стовб сам собою силою не наповниться, хоч скільки ти на ньому руни не різьби. Бо треба не лише мати замальовки з пари експедицій, а і точно знати, яке дерево коли брати, як і чим рубати, в який день і час. Треба було знати, якими словами замовляти дерево, ніж і візерунки, які тим ножем різьбилися. Щоб тесаний стовб перетворився на ідола, вистачало, щоб хтось тому стовбу молився. Щоб через той стовб достукатися до вищих сил, треба було мати і знати трохи більше. І цього знання, на щастя, загадковим зайдам бракувало. Та що там казати, його бракувало навіть йому.
Може, десь там, старші і знали трохи більше за нього, але ділитися тим знанням з молодими не поспішали. Іноді, стикаючись з подібними пригодами, Хранитель щиро обурювався «старими пердунами», які засіли там собі в городі і роблять вигляд, ніби на межі нічого не відбувається. От якби він міг..
Іноді ж, як у випадку з Матєєм, Хранитель був радий, що знає не все. Понівечене тіло друга знайшли в лісі по той бік після кількатижневих пошуків. Важко було сказати, яку шкоду спричинила звірина, а яку – лихі люди. Тоді майже рік усі хранителі ходили Межею дуже обережно, оглядаючись на кожен звук, перевіряючи кожну прим’яту травинку. Потім тривога розвіялася і всі поступово заспокоїлися. Старші вирішили, що це був просто нещасливий випадок на полюванні. І лише пара найвірніших друзів знали, що Матей в той час полював зовсім не на звірину.
Хранитель не знав, чи прислухався друг до його прохання одразу доповісти старшим про свої підозри, чи ні. Матей не любив показувати півроботи, намагаючись завжди доповідати не про халепу, а про результат. Тому, імовірно, що й ні. Тоді, по свіжих слідах, деякі рани здалися йому нетиповими для звірини, але ніхто нічого не сказав, тому пізніше Хранитель вже і сам сумнівався в своїх висновках. Рясні дощі змили з тіла кров і сторонні запахи, так, що навіть найдосвідченіші шукачі не змогли сказати більше.
В усякому випадку, більше двох років зі смерті Матея все було тихо. Так тихо, що навіть найбільш підозрілі повірили у випадок. А ось на початку позаминулого року в околиці щось заворушилося. Якісь старі байки, якісь молоді збирачі легенд... Булі підозри знову сколихнули душу Хранителя. Як так, за кілька місяців «вони» просунулися в пошуках далі, ніж всі інші за попередні кількасот років!
Коли на нього поставили першу пастку, він і згадав про друга. Коли нова пастка чекала на нього вже в іншому місці, він одразу повідомив старших. І знову всі хранителі ходили Межею, оглядаючись двічі. Бо не ставлять мисливці просто так капканів на звіра, якого в околиці вже два покоління як ніхто не бачив. І Хранитель радів, що в разі чого, зайвого він не скаже. Просто, не зможе. А старшим за Межу ходити заборонено. Та й не зуміють, хіба, бо такий вік дає мудрість, але забирає сили.
І ось тепер Хранитель спішив у свій ліс, бо хтось (чи щось) потривожив Ключ-камінь. Таке вже бувало і не раз, і кожного разу виявлялося, що просто щасливий (або не дуже) випадок заносив когось зі своїх за Межу. А вони, частіше за все, і не знали, що їм сюди треба. На місці переходу через Межу знайти можна було кого-завгодно: від звіра-куниці, красної дівиці, до переляканої старої бабці з кошиком на ягоди. Від заплаканої дитини до пораненого воя. Тому й готовим треба було бути до всього.
Хранитель спинився, коли тілом пройшло характерне відчуття, при наближенні до Межі ніби вся шерсть на тілі стає дибки. Відтепер треба уважати на кожен крок. Побачивши прибульця (а, точніше, прибулицю), він не стримав посмішку. Можна сказати, цього разу - пощастило.