Вони стояли, притулившись один до одного, не наважуючись розірвати близькість, що так раптово виникла поміж ними.
- Лише один раз. – Прошепотіла Яра, намагаючись вирівняти дихання.
- Один? – Двед трохи відхилився, заглядаючи їй в обличчя.
- Так, один... Просто, сьогодні ніч така...
- ... Чарівна – Закінчив він за неї.
- Так...
Літня ніч, що закрутила своїм шалом навіть тих, хто з усіх сил намагався не втрачати голови. Ніч, яка вже майже закінчилася.
- Ярко! Я-арко, бісова дитино! Де тебе лихий носить?! – Почулося з надвору.
Ярослава безпорадно поглянула на Дведа, не уявляючи навіть, що їй світить, застань їх його бабця на гарячому. Той усміхнувся кутиком вуст і знаком показав мовчати. Обережно відпустив дівчину, парою швидких рухів поправив на ній сорочку і пригладив пальцями волосся. Потім зробив крок до комори і наче розчинився в тіні. Опам’ятавшись, Ярослава кинулася до кутка, де лежало різне начиння. Схопивши дерев’яне відро, кинулася до комори, щедро зачерпуючи зі скрині дерті. А старече: «Я-арко!» - чулося все ближче.
- Ту єстем! – Подала голос дівчина. – Тут я, пані Яно!
- Чого ти там вештаєшся? – Напустилася господиня на Яру прямо з порога. – Свині верещать, все село перебудили, а ти наче оглухла. І що ти ото там посеред двору намарасила?!
- Спіткнулася я, - забурмотіла Ярослава, на ходу вигадуючи байку. – Перепрошую, пані Яно. Зашпорталася спросонку і спіткнулася. Зайшла-от, набрала на нову мішанку. Бо свинні ж...
- А щоб тобі..! – Не заспокоювалася стара. – Ти ото свиней чистою дертю годувати зібралася, чи що? Де ти така й виросла? Це ж бочек такий золотим вийде... А ото, посеред двору...
- Не лайтеся, пані Яно, - пробувала улестити стару дівчина. – Перепрошую. Нє, не чистою. Ще ось ріпи посічу... І для гусей теж. А що розлилося, так я курей зараз випущу, вони все начисто попідбірають. Якраз, менше зерна зжеруть.
- І в кого ти така вдалася?! – Стара вже не сварилася, а лише бурчала, чіпким поглядом оглядаючи наймичку. – У людей діти, як діти, а ти... Ти що ж, і свиней не чула?
Ну що ти їй скажеш? Що вона не лише свиней, вона б і грім небесний над головою не почула, коли...
- Та чула я, чула. Тільки що ж, як мішанка вже розлита? Так і так, поки заново не наколочу, писки їм не заткаю.
- Ага, то так, так... А Дведа не бачила?
- Дведа? – Яра показово закліпала очима, хоча всередині похололо. – Ні, може, ще з лісу не прийшов.
Стара покивала непевно, ніби Яра сказала якусь несусвітню дурість. А потім, наче ненароком, добила.
- А хустко твоя де, дитино? Знову косою світиш, богів гнівиш? Та й... хоч би учесала тую косу!
- Ой !- Яра навіть не грала, похапцем ставлячи відро на землю і хапаючись за голову. – Злетіла, певно дорогою. Зараз принесу... І метнулася до комори.
Дведа в коморі вже не було. І куди тільки зник? Яра, про всяк випадок, навіть перевірила, чи немає де запасного виходу, хоча не раз бачила ту комору як з середини, так і з зовні, і точно знала, що не було там ніяких інших дверей. Та і то так подумати, хто ж сповна розуму робитиме потайні двері до комори, де зберігається збіжжя? Та ще й такі, яких з хати не видно. Розглядаючись, Яра навіть на мить забула про хустку, але чергова серія «куві-і-і-і» змусила здригнутися і нагадала, що ніч закінчилася остаточно.
- Я-арко! – Голос баби Яни звучав вже майже розпачливо. – Та чи ж ти там заснула!
- Так хустку ж шукаю… - Яра знову безпорадно озирнулася, але хустки ніде не було. І куди вона могла зникнути? В дворі вона на ній, здається, ще була, а потім… Потім вони далі пристінку і не ходили.
- Та покинь ти вже ту хустку, потім знайдеш! Чи ж тим свиням не все одно?!
Подумки посміявшись над тим, як вереск голодного бидла миттю змінює ставлення до традицій (від «нічого богів гнівити» до «чи свиням не все одно» ), Яра зайнялася зрештою худобою. Контраст між безсонною ніччю, гарячим світанком і білим днем був таким яскравим, що дівчина лише час від часу мотала головою, ніби намагаючись струсити зайві думки. На відміну від, можна сказати, романтичної зустрічі в лісі, цього разу вона була впевнена, просто так від неї Двед не відстане.