***
Дні йшли за днями. Остригли овець (Ярі, яка овець до свого «потрапляння» бачила лише чужих, на пасовиськах, стресу вистачило б, напевне, на півроку, якби в її житті ще залишалося місце для додаткового стресу). Тепер овечки відрощували на соковитій паші нові шубки, а жінки мали роботу – мити, сушити й чесати шерсть, щоб було що взимку прясти. Прясти Яра, само собою, не вміла, але баба Яна лише зітхнула (мовляв, що з тебе, убогої, взяти) і пообіцяла навчити: «То наука не мудра, баба моя у своєї матері вчилися і матір мою вчили, а мати – мене… І усі якось зуміли»
Вже й зажинки були недалеко. Яра полюбила походи в ліс у бабиному товаристві. Саму її після пам’ятного походу «за кропивою» більше ніхто не пускав, та і з зілляркою, яка і сама - місцева, і з місцевою нечистю «на ти», всіляко було спокійніше. Самі походи залишалися незмінними, мінялися лише трави, що жінки приносили в своїх кошиках.
Сьогодні бабі Яні потрібне було якесь особливе зіллячко, яке водилося не всюди. Так що стара з Ярою всі ноги стоптали, поки дійшли до потрібного місця. Прийшовши додому, жінки зайнялися розбором трав. Баба Яна, придивившись, що до трав у дівчини справді виявися хист, потроху стала довіряти дівчині не лише попередню роботу. Але сьогодні сонце вже котилося до заходу, коли стомлені зіллярки повернулися додому, добре, що Двед пообіцяв вдень за скотиною приглянути. Тому, допомігши пані Яні з першим, попереднім сортуванням, Ярослава залишила стару розбиратися зі здобиччу далі, а сама зайнялася звичайними буденними справами. Козу треба здоїти, курей-качок закрити, свиням корму дати... А там вже й ніченька в хату.
Хоча находжені ноги гули і вимагали відпочинку, швидко заснути Ярі сьогодні не вдалося. Чи то день такий видався, чи то ніч... Варто було лише стулити очі, як починали снитися якісь сороміцькі дурниці.
«Сільське порно, серія третя» - пробурчала Ярослава, в черговий раз прокинувшись від того, що сорочка закрутилася навколо ніг. Ну не звикла вона спати в довгій сорочці, що тут поробиш. Вдома, напевне, з дитинства не спала, і тут ніяк не могла призвичаїтися. Подивившись у шпару між віконицями, Яра побачила, що небо на сході починає світліти. Отже, зі сном можна попрощатися, так і так багато не урвеш. Поспіхом натягнувши кецку і намотавши на голову хустку, пішла поратися.
«Перше снідання» - бурчала вона, тягнучи до хліва відро запареної з вечора мішанки. Мстиво подумала, що поросята своїм вереском зараз обудять сусідів, вредних діда з бабою, які на початку все норовили ткнути нетутешню наймичку носом в якусь дрібницю. І те не так зробила, і це – не «по-нашому». Мало їй баби Яни… Лише недавно почали «відтавати», визнавши, видно, зрештою за людину. Он, навіть на подарунки розщедрилися, «сиротиночці».
Яра й сама розуміла, що несправедлива до сусідів. І що подарунки стара дарувала від щирого серця, такі, що не для випадкових чужих. Просто, літо добігало кінця, поступу в пошуках не було ніякого, а прийдешня зима лякала своєю невідворотністю. Перша зима в селі з каганцями, виключно дров’яним опаленням, банею на подвір’ї, повною відсутністю сучасної медицини і звичних комфортних речей.
«Зате ніхто не скаже, що сплю до обіду» - бурчала Яра, виливаючи в білий світ власне незадоволення життям. Хтось гуляє, а хтось – чужих свиней порає». Це про Дведа, який знову кудись повіявся. Судячи зі спокійних і задоволеного ремигання і рохкання, повіявся вже десь після обіду, але – на всю ніч.
Втім, до хліва Ярослава не дійшла. Міцні руки перехопили її біля комори, тільки брязнула дужка відра, випадаючи з рук.
- Злапав! – Голос Дведа (про вовка примовка) пробився крізь паніку, трохи повертаючи здатність мислити.
- Пусти!
Хоч формально Двед і вважався господарем обійстя, якогось особливого страху чи пієтету перед ним у Яри не було. Та що там, бабу Яну, і ту вона більше боялася. От і зараз закрутилася, намагаючись трапити пятою під коліно «напасникові». Він, бачте, розважається, а їй потім за розлите варево вигрібати! Короткий смішок ясно дав зрозуміти, що удари босою п’ятою не буди досить дошкульними.
- Не пущу! – Коротка боротьба завершилася тим, що Двед з Ярою опинилися в пристінку комори. Лише побачивши, як за ними закриваються дощані двері, Яра зрозуміла, що це все – не жарти.
- Пусти, кому кажу! Хочеш, щоб свині своїм вереском усе село перебудили? – Пручалася більше для годиться, бо той шал, що нуртував в крові звечора, зараз грозив вирватися назовні. Суміш гормонів з адреналіном виявилася гримучою. Можливо, спробуй Двед досягти свого грубою силою, Ярослава встояла б на чистій впертості чи злості. Але коли його губи ніжно торкнулися поцілунком ключиці, потім – шиї, проклали доріжку до вуха... Яра відчула, як тілом неначе пробіг електричний розряд.
Двед вже не скільки тримав, стільки підтримував, все більше і більше даючи волю рукам.
- Две-еде... – Сама здивувалася, як безпорадно прозвучав голос. – Не можна ж.
- А то ж чому? – Тихо, майже шепотом запитав спокусник між поцілунками, обдаючи шию гарячим диханням.
- Поговір піде... А як побачить хто?
- А то ж хто? – Хмикнув він, тактовно опускаючи, що про них в селі і так лише лінивий ще не поговорив.
І справді, хто міг побачити їх за древняними стінами комори? В темну нічку до світу. В селі, де люди вдень встигають наробитися так, що тільки впасти. І розуміння цього остаточно зірвало в Ярі всі гальма, даючи волю одвічному бажанню давати і брати, «щоб земля родила, щоб худоба плодилась...».
Двед спочатку ще якось стримувався, намагаючись оберігати дівчину. Але зіткнувшись з такою ж гарячою спрагою, кинув віжки, повністю поринаючи у відчуття. В могутніх руках Дведа Яра почувалася нереально тендітною, але вона більше не боялася цієї сили. З моменту їх першої зустрічі він міг би вже безліч разів заподіяти Ярі зло, якби хотів. Але він уперто дражнився, чекаючи, поки вона сама втратить голову. Дочекався.