"Між небом і морем" 15

"Між небом і морем" 15

Oct 04, 2024

Загалом, і Яра це вже помітила й сама, в неї всередині наче стояв якийсь блок, що забороняв сприймати наявну ситуацію як довгострокову. З одного боку, це допомагало не збожеволіти. З іншого – заважало насолоджуватися життям, річуше відкидаючи прив'язку до будь-чого. Здавалося, варто замилуватися малиновими заходами сонця чи із задоволенням притулитися до теплого козячого боку, вдихаючи запах гарячої з сонця шерсті і теплого молока, як зникне та невидима ниточка, що ще тримає Яру на зв'язку з рідним домом. Але цього разу така турбота не викликала роздратування, була навіть приємною.

Можливо, бо нагадала дівчині ті часи, коли вони з бабусею сиділи коло столу і та вчила малу Славуню вишивати. На столі світила настільна лампа (лампу ту Яра пам'ятала, скільки жила, і та «вічна» лампа ще навіть здужила на пару літ пережити бабусю), лежали муліне, заплетені в косицю. Свою першу роботу Ярослава пам'ятала досі – це була квітка (щось середнє між тюльпаном і проліском), яку дівчинка власноруч намалювала простим олівцем на бязевій тканині, а потім вишивала «голкою вперед».

Яра з усіх сил намагалася викладати стібочки рівно, як бабуся вчила. Не хотілося вислуховувати від баби Яни  чергову порцію бурчання. Хоч і не було між ними з Дведом нічого, Ярослава часами відчувала себе, наче справжня невістка. А Дведова бабця, відповідно, відображали класичний образ з пісні: «Хоч не лає, так бурчить, а, все ж таки, не мовчить».

Єдине про що жалкувала Ярослава (не лише зараз, а і взагалі), що бабуся майже осліпла раніше, ніж маленька Яра навчилася цінувати її чисельні уміння. А потім Ярослава, перепробувавши кілька різних технік, зупинилася на хрестику, для нього було найлегше знайти цікаві схеми. З нього було просто скомпонувати будь-який орнамент (про Брокара та його мило Ярослава тоді ще не знала).

А зараз доводилося пригадувати, як шити «дитячим» тамбурним швом. «Дитячим» Яра називала цей шов тому, що колись їх в школі, в початкових класах, вчили вишивати серветки. Тамбурним швом, усіх – за однаковим шаблоном. Може, саме з того часу Яра і почала ставитися до цього шва з легким дезінтересом. А зараз, дивлячись, як ловко літає голка у вузлуватих старечих пальцях, дівчина і собі намагалася зробити все якнайкраще. Баба Яна поглядала скоса, час від часу стискаючи губи, але не спішила сварити. Зрештою, коли сонячних променів почало бракувати для тонкої роботи, а Ярині очі вже аж боліли з незвички, стара встала і почала збирати роботу.
- Ну, вистачить на дісяй, чи що... Як сі постараєш, буде тобі не свьонтечна... Але кошуля.
- Мені? – Здивувалася дівчина.
- Ну не мені ж, - несподівано лукаво поглянула не неї баба.  – Я своє вже віддівувала.
- Ой. Спасибі. – Від несподіванки Яра навіть не знайшлася, що сказати. Якось так все було... Людяно.
- Умгу. Ходімо, нам ще вечерю шикувати.

Поступово в Яриному житті утворилася певна рутина: світанок-сніданок-робота-полудень-обід... Один день йшов за іншим. Робота в городі перемежалася з роботою в домі чи дворі. Правда, на справді тяжкій роботі надриватися не доводилося. Там, де бракувало жіночих сил, легко давав собі ради Двед. Ярославі подобалося, як спокійно, не вдаючи з себе героя, він рубав на друзки товстелезні шматки дерева чи одним махом переносив на вилах копицю сіна. При цьому, робив він це мовчки, а оточуючим не треба було супроводжувати процес оплесками і похвалами.

Іноді, правда, Двед зникав на день чи два. Можливо, та, скоріше за все, баба Яна знала, куди і навіщо, бо не видно було, щоб вона якось особливо переживала, коли онук раптом не з’являвся до обіду. Але для Яри такі «походи» завжди виявлялися несподіванкою і про відсутність парубка вона, зазвичай, дізнавалася, коли сідали до столу. А потім він, так само без попередження, з’являвся в дворі. Або просто виходив зранку до снідання, бадьорий, вмитий і готовий до роботи. Тоді частину роботи, яку не йшло відкласти на потім, доводилося управляти удвох.

Так було кілька тижнів, а потім настала ніч, яку в Україні називали Купальскою. Дведа в домі не було вже четвертий день і Яра, хоча зазвичай намагалася не лізти не в свої справи, навіть поцікавилася у баби, куди він зник.
- Був - пішов. Прийде – в хаті буде. – Ухильну відповідь дівчина потрактувала так, що «не лізла досі, не пхай свого носа й тепер». Але видно було, що бабин зовнішній спокій – це теж лише маска. Чим ближче підходило свято, тим більше ставало помітне хвилювання. І тим більше ганяла господиня Ярославу, намагаючись переробити за день стільки роботи, наче завтра не буде дня.

Ось і вийшло, що на власне, Купала, Ярослава була така вироблена, що навіть не помітила одразу, як село раптом обезлюділо. Попорана худоба залишилася ліниво жувати ситний корм, а люди по-одному, по-двоє, хтось – ще вранці, хтось – вже майже в сутінках потяглися у бік лісу. Тією, власне, дорогою, якою Яра пробувала дійти до міста.
- Куди це вони? – Запитала дівчина бабу.
- Так, до лісу. – Бабу Яну, здавалося, сільське свято не обходило. Вона робила своє, зіллярське діло, пильно стежачи, щоб і Яра не байдикувала.

А потім, наче підлітка, загнала спати. Ще й впевнилася, чи справді дівчина лягла, наче побоювалася, що втече. Не можна сказати, щоб така думка не приходила до Яри. Адже на Ключ-камінь, який переніс її сюди, вона наткнулася на реконструйованому капищі. Можливо, на місцевому капищі їй пощастить знайти його брата-близнюка? Але Яра відмела цю думку, бо хто її – зайду – пустить зараз лазити по святині, обмацуючи кожен камінь? Вирішивши відкласти перевірку цієї гіпотези на потім, Яра вклалася спати.

З лісу цілу ніч долинали пісні і якісь вигуки. Вони то віддалялися, то наближалися. І здавалося часом, що голосів було набагато більше, ніж людей у селі. Ці пісні то заспокоювали, то звали за собою, будячи який внутрішній неспокій. Чомусь згадалося, що в цьому світі магія – не пустий звук. І Яра навіть кілька разів вставала, щоб вмитися холодною водою, бо іноді було відчуття, що звуки пісні з лісу звуть саме її, що треба все кидати і бігти прямо зараз... І так майже до світанку.

Купальска ніч, одна з найбільш магічних ночей року, підходила до кінця. Ось-ось над лісом повинен був з’явитися краєчок сонця, перші промені якого вже встигли позолотити рідкі хмаринки. Разом з пітьмою зникали і нічні примари. Десь з лісу чи з лугу ще долітали відголоски гулянь. Ярі було трохи образливо, що баба Яна не пустила її з усіма. От якось просто по-дурному образливо. Хоча головою вона прекрасно розуміла, що насправді вредна жіночка зробила їй послугу. Якщо тут, в цьому історичному заповіднику, купальські гуляння відбуваються так, як етнографи описують в книжках, вона – непоступлива чужинка без роду-племені – була б бажаною здобиччю для більшості «безхозних» парубків. Чи ж цього вона хотіла? Однозначно, ні.

І що ж за дика сила тягнула її туди, в ліс, де цілу ніч відбувалися зовсім не дитячі забави? Чому пісенний ритм манив, тягнучою, болісною спіраллю закручувався внизу живота, змушуючи хотіти неможливого? Втім, чого ж неможливого? Дуже навіть... От лише, саме непоступливість досі була єдиним щитом Яри. Нікому, так нікому. Дай слабинку, один раз дозволь собі розслабитися, і замучаєшся кавалерів шматою відганяти.

Vous aimez cette publication ?

Achetez un café à Oksana Zientek

Plus de Oksana Zientek