А тепер Двед чи то якимось необережним словом, чи то самою своєю присутністю переповнив чашу терпіння, і греблю, яку Яра так старанно вибудовувала в свідомості, просто знесло. Вона плакала і лаялася, порозкидала по траві свіжовипрані речі. Здається, навіть кидалася на Дведа з кулаками. Здається, бо наступного ранку просто не змогла докладно пригадати, що робила і говорила. Фраза про «знесло дах» набувала свого буквального змісту.
Ярослава слабо пам’ятала, як Двед, що певний час розгублено дивився на шалену дівку, зрештою згріб її, закинув на плече і поніс в хату. І там тримав, поки баба Яна клопоталася коло печі. А потім допоміг бабі майже силою влити в Яру кухоль якогось пійла і колисав на руках, мов маленьку, поки навіяний зіллям сон остаточно не зморив дівчину.
- Куди її? – Трохи розгублено запитав у баби.
Зазвичай, люди, яких закидувало з-за Межі, були простішими. Воїни, яких Межа витягувала просто з бою, тішилися зрештою, що живі і можуть жити далі. Решта ж або шукала Ключ-камінь спеціально, як останню надію на порятунок, або були з місцевих, що з дитинства росли в атмосфері тутешніх легенд. І лише цю дивну дівчину ніяк не вдавалося зрозуміти. Ну, здавалося, відплакала своє, заспокоїлася... Живи. Так ні ж, жила-жила, і раптом... І що це взагалі сьогодні було?
- Тут зостав, на лаві. – Пробурчала баба, з досадою оглядаючи сонну гостю. От же ж, онучок, притягнув халепу старій бабі на глову! – Нехай на очах побуде, бо ще учудить чого, не приведи Боги... І білизну позбирай! – Крикнула вслід, коли двері за Дведом вже майже зачинилися.
Наступного дня Ярослава прокинулася з відчуттям повного спустошення і головним болем, наче з перепою. Судячи з усього, снідання вона проспала, бо господарі вставали ще досвіт сонця, а зараз за вікнами вже був ясний день. Встала, озираючись, поправляючи м’яту спідницю.
- Що, встала нарешті? – В покой заглянула баба Яна, що, видно, якраз поралася коло печі.
Двері на мить причинилися, а потім відчинилися знову, пропускаючи бабу, яка несла загорнуте в хустку горнятко і кухоль. Від кухля піднімався ароматний трав’яний пар.
- Ось, попий, - Ярі на мить здалося, що в погляді господині промайнуло співчуття. – Полегшає. А як полегшає, то їж та до роботи. Там того... Прання замочене, виплукати треба.
Частина третя
Баба Яна ще кілька днів пильно стежила, щоб Ярослава чесно випивала своє зілля. Яра пробувала хитрувати, бо після зілля було таке відчуття, що вона рухається, наче уві сні. Очі, буквально, злипалися, а світанок наставав, здавалося, раніше, ніж дівчина встигала їх стулити. Думки ворушилися повільно, постійно збиваючись і не даючи сконцентруватися. Проте стара зіллярка була невблаганною: «Пий, пий! Нічого тут... помирати».
Двед дивився, супив брови, про щось вечорами сперечався з бабцею, проте Яра чула лише відголоски. Так буває, коли розмову ніби чуєш, але розрізняєш лише голоси, а не окремі слова. Якби там не було, скриню їй Двед зробив. «На посаг» - як сказала баба Яна, - «Бо що то за дівчина, що без скрині». Скриня, що на думку Яри, більше нагадувала труну, за розміром не дуже відрізнялася від ліжка. Скільки туди треба покласти всього, щоб закрити хоча б різьблення на дні, страшно було навіть уявити. Яра щось читала, що ці різьблення мають щось значити, але пригадати не могла.
- Навіщо така велика? – Тільки й спромоглася запитати вона, отримавши подарунок.
- Бабця звеліла – скриню. – Як завжди, не став витрачати задуже слів Двед. Ярослава залишилася з обновкою в своєму закутку, який раптом зробився ще меншим.
Навіщо їй скриня, стало ясно вже найближчім вечором. Після підвечірка баба Яна, бурчачи і щось примовляючи, як це було в неї заведено, знову довго порпалася в одній зі своїх скринь. Потім, охкаючи і старанно напоказ розтираючи поперек (зіллярка, до якої всі сусіди приходять по настоянку від ревматизму!) видала Ярі шмат полотна і нову сорочку.
- Ходь ту. – Кивнула вона в бік столу, який вже встигли прибрати і витерти чистою шматиною, так що він аж білів.
Думаючи, що від неї потрібна якась допомога, Ярослава підійшла. Але бабця, розстеливши полотно на столі, взялася споро розмічати щось по тканині.
- Ось. – Тицьнула вона Ярі в руки розмічену шматину. – Бери-он взорек і вишивай. Вмієш?
- Ну-у... Трохи вмію - Відповіла розгублена Яра, не розуміючи ще, що й до чого. – А чим?
- От же ж... Дитина. – Бабця задумливо поскребла біля скроні і знову полізна до скринь.
Зрештою Ярі було видано голку і моток синіх ниток. Після чого обидві жінки сіли на колоді із західного боку хати, на повну користуючись промінням вечірнього сонця, і заходилися до роботи. Баба Яна бурчала, скаржачися незрозуміло кому, що «учтівє людіє» дівчатам скрині ще з семи літ готують, і то, не завжди встигають. А їй випало в короткий строк спорядити «готову панну, хоч зараз бери». З цього бурмотіння виходило, що бабця свою вимушену опіку сприйняла серйозно, і тепер насправді переймається Яриною долею. А оце шиття – це мало бути частиною посагу.