Постіль, правда, тепер була не в світлиці, а в невеличкій комірчині, відділеній від приміщення кухні тонкою стінкою. Судячи з рельєфу, стіна-перегородка була поставлена з досок, а потім отинкована глиною. З середини – трохи рівніше, акуратніше. Ззовні – трохи грубше. В покойчику була своя маленька грубка і ліжко, миска для вмивання на простій, але добротній підставці, стіл і стілець.
Грубка, як і основна – господарська – піч, виходила топкою назовні, до кухні. Там же можна було підвісити над вогнем казанок на спеціально вмурований в стіну гак. З одного боку, добре, що не так чадітиме в і без того тісній комірчині. З іншого, грубка маленька, дуже не напхаєш. Значить, суворою зимою доведеться вставати вночі і підкладати. А в кухню, куди в кожну хвилю мій вийти і Двед - молодий симпатичний хлопець, аби-як не вискочиш. То як? Не вдягатися ж посеред ночі заради двох полін? Зрештою, до зими ще належало з’ясувати, звідки ті поліна брати. Яра не вірила, що з лісу отак просто можна тягати деревину. Та навіть якби, розпалити грубку вона могла, а от звалити, розпиляти і дотягти деревину – навряд чи.
«Буде зима – будемо думати» - пробурчала дівчина собі під носа, подумки благаючи усі вищі сили, щоб до зими її тут уже не було. Зрештою, поки що в розпалі був червень, і господиня в ясну погоду навіть готувала надворі, підвішуючи казан на спеціально поставленій тринозі над огниськом.
Як це завжди буває, звістка про нову мешканку миттю облетіла селом. Та, власне, скільки там того села і було. Якби хати не формували коло, можна було б сказати: «Три хати навхрест», і навіть не дуже помилитися при цьому. До пані Яни, яка, як виявилося, була місцевою знахаркою, зачастили цікавські пані: тій суглоби ломить (певно, дощ буде, хоча на ясному небі не було видно ні хмаринки), ту – зуб замучив. Яра ледве стримала скептичку посмішку, коли обмінявшись плітками і урочисто отримавши від знахарки вузлика зі жменею дубової кори, бідолашка радісно поспішила до своєї хати, біля якої шуміли зеленим листям три молоді дуби.
Ще в однієї сусідки кури нестися перестали (напевне, поглянув хтось недобрим оком), і Дведова бабця не менш урочисто, ніж дубову кору, видавала відвідувачці зв’язаний у пучок збір якихось трав. Видача супроводжувалася детальною інструкцією, після якого півнячого крику обкурювати курник та в який кут потім вішати рештки, що при цьому примовляти і таке інше. Яра слухала і її мучило одне запитання: чому пані Яна так щедро ділиться знаннями, замість зберігати родинний секрет і заробляти на цьому?
Прохачка, правда, і так не образила порадницю, залишивши на столі горнятко з медом, а бабця, вислухавши запитання, засміялася. «Дитино, та чи ж воно мені треба? Ти її курника бачила? В ньому ж гвізда з усіх дірок, ото кури й не несуться. Скажу підмазати – образиться, що поганою господинею обізвала. Піду сама обкурювати – скаже, зовсім стара силу стратила. А так, вийде-не вийде, завше можна сказати, що оглядатися треба було краще. Раз обкурювання не спрацювало, то точно - хтось підгледів». Від такої нехитрої «відьомської» мудрості залишалося лише розсміятися.
Находившись і надивившись, сусіди заспокоїлися. Тепер хіба що парубки іноді зачепали Яру, коли та виходила з подвір’я у якихось своїх справах, гусей там на став вигнати чи овець на вигін. Більше ходити було ні за чим, бо в ліс одну її поки що не пускали (та і не рвалася Яра, якщо чесно, одна в незнайомий ліс, досить), а натуральне господарство не передбачало щоденних походів за хлібом чи молоком. Але зачепали так, ліниво, наче ще самі не застановили, потрібна їм ця зайда чи не дуже.
Загалом, можна було б сказати, що життя налагоджується. Якби не... Якби не пір’яна перина замість ортопедичного матрацу. Якби не нужник на вулиці і миска з водою в кутку замість душової кабінки у ванній кімнаті. Якби не курна груба замість звичної електропечі. Якби не повна відсутність аптек в околиці, сто процентів натуральне господарство і старі прані шматки замість засобів жіночої гігієни. Одним словом, якби не все.
«Агротуристика, лять! Інформаційниї детокс тобі в сраку! Сто процентів без гмо, твою мать!» - Своє невдоволення новим світом Яра активно висловлювала, з усіх сил луплячи праником по білизні. У порівнянні з міською квартирою, словосполучення «велике прання» набувало зовсім іншого значення. Тут, перед тим як прати, треба було спочатку намочити білизну в лузі, а ще спочатку – той луг зробити з теплої води, деревного попелу і тертого кореня якоїсь рослини.
Воду, як самій «молодій-здоровій» на подвір’ї доводилося носити Ярі. Сама вона б без жодного докору сумління запрягла Дведа (і хай би спробував пояснити сучасній жінці про «жіночу/нежіночу» роботу!), але він ще звечора кудись подався. Судячи з того, що господиня дому за внука не хвилювалася, можна було судити, що вона або зна, де він, або просто такі відлучки стаються не вперше і нічого поганого за собою не несуть. Як би там не було, бабцю ж, попри усю її вредність, носити відра не змусиш. І тепер Яра не знала, що краще, тягати відра з криниці, чи півдня рачкувати над озером, як вона побоювалася спочатку, почувши про прання.
Коли вона запитала про це бабу Яну, та тільки зітхнула: «Озеро під берегом неглибоке, тільки мул колотити. А струмок... І він неглибокий, а до того ж, через ліс тече. Господарю може не сподобатися, що ти до нього – з мокрими сподніми. Нам, хіба, ще попустить, але як так, що одним - можна, а іншим – ні... Всим, то всим». Зі сказаного Яра зробила висновки, що тут вірять чи то в лісовиків, чи то в водяників, чи то в обох одразу. Власне, нічого дивного, враховуючи, що і згадують тут постійно не Бога, а богів, у множині. І ще, - що родина Дведа у спілкуванні з «силами природи» має якісь привілеї, у порівнянні з сусідами. Напевне, через знахарську натуру баби? Чи, навпаки, вона – зіллярка, бо має доступ до ресурсу, так би мовити?
Захопившись процесом, Яра зі смаком виміщала злість на безвинній білизні, не відволікаючись навіть на розглядання вишитих візерунків. Думка, що від такого інтенсивного прання речі можуть попсуватися, майнула і зникла. На душі було паскудно і розуміння, що поки ти живеш з ласки в чужих людей, твої коники нікого не цікавлять, радості не додавало.
- Гей, обережніше. – Голос Дведа за спиною вкотре змусив здригнутися від несподіванки. Яра, будучи, здавалося, вдвічі меншою за габаритами, так і не навчилася ходити настільки безшумно.
- Що? – Запитала зло, підбираючи впущені на землю сподні. От же ж! Тепер доведеться перепирати заново.
- Обережніше, кажу. А то проб’єш мені діру на самому ... дупі. Як я паннам покажусь?
- Можу пробити з іншого боку, - огризнулася. – Щоб, так би мовити, товар напоказ.
- Ну-у... Мені соромитись нічого. А дюру потім тобі зашивати. Так що дивись сама.
Яра, будучі абсолютно не в настрої для дружніх перепалок, скрутила закурені сподні і зі злістю запустила їх назад в бочку з пранням: «Як же ви мене дістали!».
Цей вибух емоцій наче відкрив греблю, за якою очікували свого часу і сльози, і гнів і вся безпорадність, яка накопичилася за ці, здавалося, нескінченні тижні. Вдень від жалощів до самої себе рятували незвична (а, часами, і важка для сучасної містянки) робота та необхідність виживати. Якось само собою було зрозуміло, що в світі, де післяпологова депресія називалася «молоко в голову вдарило», а депресія без пологів – «з жиру біситься» або «хлопа їй треба», просто не можна лягти на ліжко і днями тупо дивитися в стіну.
Тут ніхто не буде танцювати перед тобою з бубнами, умовляючи «з’їсти хоч щось» і випитуючи «чого душеньці бажається». Ніхто не буде годинами сидіти біля ліжка, пробуючи розговорити і терпляче вислуховуючи твоє пирхання (як це було з Іркою після зради її Ромця). Наскільки Яра могла пригадати собі, в її світі «своїх» раніше в таких випадках водили до бабки, вмивали свяченою водою, викатували яєчком чи вдягали сорочку задом наперед. А «менш своїх» могли і віжками перетягти по сідницям, «щоб не дуріла».
Іноді такі методи помагали, іноді все закінчувалося трагічно (інакше, звідки стільки народних легенд про усіляких потопельниць). Яра не знала, наскільки своєю сприймають її баба Яна і Двед, але добре розуміла, що дозволити собі розкиснути не має права. Кажуть, мертві знають відповідь на будь-яке питання, але лише живі можуть своїми знаннями скористатися. І Яра жила, знову і знову перебираючи в пам’яті найдрібніші подробиці свого «потрапляння». Здавалося, вона увесь час щось пропускає, щось важливе, що допоможе знайти той ключ, який відкриє дорогу додому. Жила, борючись з бажанням вити ночами, бо вдень якось менше боліло.