"Там всі страждають і вмирають" - жаліюсь я мамі. Я школярка і це мій вердикт українській літературі. Читати твори шкільної програми - суцільна мука. Там все ріки сліз та крові й боротьба за Україну. Хто ж знав, що моє дитинство початку 2000х було, за сучасними мірками, в чудові мирні часи.
А потім полетіли перші ракети повномасштабки і я почала рахувати скільки книг українських авторів я прочитала за 10 років після школи. Точно згадала штук 5. І це ж я доволі активно читала та слухала книги. Але світової літератури або країни агресора.
Не маю чим виправдовуватись. Народженням майже на кордоні з РФ? Чи навчанням в Луганську та Харкові, що мене русифікувало на максимальний рівень? Чи радянські російськомовні добірки класики? Чи російське з кожної праски і локальні меседжі: "Київ - це щось далеке й незрозуміле", "Проукраїнська політична позиція - це щось підозріле", "В Путіна на Новий рік завжди гарні промови".
Вже 3й рік я потроху вивчаю своє. Українське. Розбиваю в своїй голові бронзові пам'ятники письменників та поетів. Читаю їх твори, щоденники, листи. Шукаю в них людей. Шукаю життя та цікаві характери, а не виключно мучеників. А все знайдене трансформую у відео на ютуб каналі, Тік-тоці та Інстаграмі.
І я в захваті.
Кролі Франка поїли квіти Грушевського. В Шевченка повії вкрали гаманця з гонораром. Кобилянська до ранку гуляла з друзями й задивлялась на хлопця (чергового). А Леся Українка жаліється в листах, що в Криму одні росіяни і їй це геть не подобається.
Українська література захоплююча. І дуже різна
Довженко не може зрозуміти, чому Сталін називає націоналізмом любов до свого народу. Остап Вишня в концтаборі переживає чи не мерзне його дружина, в той час, як в нього покрали речі і він їсть лише манку через хворобу шлунку.
В нас така багата спадщина. В нас така міцна основа під ногами. Треба лише досліджувати.
Сподіваюсь, мій блог-дослідження, допоможе вам краще зрозуміти українську літературу, українську культуру, а значить й себе.