До літака було ще п’ять годин, тож Рита і Алекс вирішили використати їх із користю.
– Поїдемо на скеледром, потренуємося, сходимо в душ. Потім в сусідній будівлі здамо машину і пішки в аеропорт – це хвилин 30, – розклав все по полицях Алекс.
– Але рюкзаки важкі. І ще й пакети… Може, попросимо Сергія, щоб приїхав машиною? Полазите разом – тобі з ним буде явно цікавіше, ніж зі мною. А потім попросимо нас підкинути на літак, – хитро викрутила Рита.
– Ну я запитаю, чи він зможе.
– А я тоді побігаю, поки ви лазитимете. Треба повертатися у форму вже! відпустка закінчилася! Тим паче, такий довго сидіти будемо, треба трохи розтруситися.
Попереду був майже 10-годинний переліт із канадського Калгарі в Рим, а далі довга пересадка і за пару годин нарешті рідна Прага.
Сергій радо погодився полазити з другом перед відльотом, а потім підвезти. Рита раділа, що не доведеться тягнути все на собі, і вже взувала бігові кросівки. “Вдягну шорти. Треба вже звикати до них, бо вдома вже така спека”, – подумала вона, згадуючи повідомлення в біговому чаті про купу бігунів, що непритомніли на зазвичай прохолодному квітневому празькому півмарафоні.
“Сюди й побіжу”, – мовила сама до себе, знайшовши на карті якусь річечку, і увімкнула годинник на тренування “біг”. Перебігши через три смуги траси – як завжди, порушувала, – Рита побачила вдалині зарості очерету – вони добре вирізнялися на тлі майже пустельних пагорбів без жодного дерева. Знайшовши ледь помітну стежечку, дівчина побігла нею вниз. І тут же пошкодувала – і про маршрут, і про те, що вдягла шорти. Сухі стебла бур’янів і жорсткі гілочки низеньких кущів дряпали їй литки. Але відступати вона не збиралася. Добігши до річечки, Рита поставила тренування на паузу і обережно по вогкій землі, що подекуди чвакала під кросівками, підійшла до води. “Ого!” – вигукнула вона. Просто перед нею лежав оленячий ріг. Рита підняла його, покрутила, зробила селфі, приклавши ріг до голови: “Оце так трофей! Візьму хлопцям покажу, вона зацінять! Якщо Сергія дружина не вижене з хати, хай би забрав”.
Наступні вісім кілометрів вона бігла з рогом, перекладаючи його з руки в руку, спершу вздовж річечки, де постійно помічала сліди копитець, а далі вздовж автобану – звеселяючи водіїв. “А, ну все ясно”, – мовила сама до себе, побачивши вказівник “Deerfoot trail”.
Знайшовши на скеледромі хлопців, Рита заховала ріг за спину і чекала, доки Сергій спуститься зі стіни і Алекс закінчить страхувати.
– Хлопці, дивіться, який я трофей набігала!
– Ого! Нам тепер точно доведеться брати багаж! – вигукнув Алекс.
І в цей момент Риту осяяло! Лиш кілька днів тому в біговому чаті обговорювали, хто як зберігає свої медалі з забігів, і її подруга похвасталася красивим іменним тримачем, який Рита їй подарувала до дня народження.
– Це ж я можу на нього вішати свої медалі! – вигукнула вона. – Клас! Це буде річ з історією, як я люблю! Ще й сама її здобула!
– Будеш казати, що вступила в нерівний бій з канадським оленем, – засміявся Сергій.
Швидко перевдягнувшись, хлопці здали машину і перенесли речі в багажник до Сергія, тим часом Рита побігла в душ.
Повсідавшись в авто, рушили в аеропорт.
– Нам точно доведеться купувати багаж, я тобі кажу! – не переставав Алекс. – Ще й дві додаткові сумки, нас точно не пропустять із цим.
– Пропустять! Навчу тебе подорожувати бюджетно! Вішаєш сумку на лікоть, зверху куртку – і го!
– Але про ріг все одно треба запитати.
Дівчина на реєстрації була заскочена зненацька таким запитанням, чим здивувала пару. І порадила запитати в сек’юріті відділі.
– Це ж Канада, невже тут не возять таких сувенірів? – риторично запитав Алекс, ідучи до сек’юріті.
Тим часом Рита вирішила додати аргументів своєму рогові. Дістала з рюкзака куплену для свого колеги кружку, зняла з неї маленьку бірочку на шнурку і перевісила на ріг. Хай буде!
З дозволу сек’юріті ріг гордо красувався на багажній стрічці серед рюкзаків і валіз. Поки Рита взувалася – як її дратує, коли в аеропорту змушують роззуватися! – біля рогу вже зібрався цілий консорціум з чотирьох осіб, які намагалися з’ясувати, чи можна його перевозити. Хтось гуглив, хтось гортав товстезний довідник. “У нас не часто таке возять”, – ніби виправдовуючись мовила наймолодша з працівниць і кивнувши, що вони можуть іти далі.
Рита й Алекс не могли стримати усмішок. Рита в брючному костюмі з рюкзаком на спині гордо неслу під лівою пахвою ріг і кайфувала від того, скільки пасажирів усміхалися й оберталися їй вслід.
“Тільки не заколіть ним нікого!” – жартома мовила вже немолода, але напрочуд мила стюардеса в літаку. Обмотавши ріг курткою, Рита запхала його на багажну полицю, підперши рюкзаком. Ура, задум вдався!
За дев’ять з половиною годин літак приземлився в аеропорту Фьюмічіно біля Риму.
– Алексе, ну давай поїдемо в Рим! Ти ж там не був! У нас аж 7 годин є! Тут 40 хвилин автобусом!
– Але нам треба речі десь діти.
– Знайдемо якусь камеру схову.
Погугливши ціни на камери схову, було вирішено взяти на прокат авто – по ціні те саме, зате не залежиш від розкладу автобусів. Відстоявши добрячу чергу по авто, пара нарешті попрямувала до Риму.
Після прохолодної Канади спекотний Рим здавався ще спекотнішим. Часу лишалося не так багато, як Рита собі думала, особливо враховуючи натовпи людей біля найтоповіших туристичних принад. Зробивши селфі на тлі Площі святого Петра та на мить протовпившись до фонтану Треві, пара проїхалась навколо Колізею і попрямувала назад до аеропорту.
– Зараз знову буде та сама катавасія з цим рогом. Це ж нам усі перевірки заново проходити, – трохи знуджено мовив Алекс.
– Ну якщо там випустили, то тут вже пропустять, – безапеляційно відповіла Рита.
Відстоявши чергу на паспортному контролі, Рита й Алекс повикладали речі на стрічку. Як і очікувалося, ріг знову викликав зацікавлення інспекторів. Один крутив його на всі боки, намагаючись зрозуміти, чи він справжній і чи є в ньому отвори, другий показував на екран сканера, де чітко було видно порожнину всередині рога. Вони водили по ньому папірцем, який потім вставили в сканер. Перший інспектор дуже пильно роздивлявся і промацував пальцем місце росту рога, а потім взяв у руки бірку, що теліпалася на ньому, подивився на неї й нарешті мовив: “Ідіть”.
– Оце ти круто придумала – бірку повісити! – з захватом вигукнув Алекс, коли пара відійшла від інспекторів. – І як ти додумалася!?
– Нам реально пощастило, що на логотипі намальований лось із рогами, – засміялася дівчина.
– Я впевнений, бірка була вирішальним фактором!
Рита задоволено усміхалася, радіючи такому визнанню її хитрощів. Останній кордон – посадка в літак і діло зроблене.
Розвісивши сумки на лікті й прикривши їх куртками, Рита з Алексом попрямували на посадку:
– Я в шоці від тебе, чесно!
– Казала тобі, що навчу подорожувати! А ти багаж, багаж! – засміялася вона.
За дві години літак приземлився в Празі. Втомлені нічним перельотом й обвішані сумками, вони пленталися до виходу. Враз монотонний людський гул перервав різкий звук, на який обернулися всі в радіусі п’яти метрів. Рита впустила ріг і він дзвінко хряснув об мармурову підлогу. У неї аж похололо всередині. Але ні, не розбився.
Нарешті зайшовши додому, Рита з Алексом поскидали рюкзаки й побігли в душ. Не вечеряючи, пара вклалася спати.
– Завтра знайдемо якусь дощечку, я прикріплю – і будеш вішати свої медалі, – сказав Алекс, кивнувши на ріг, що красувався на журнальному столику посеред кімнати.
– У мене буде найкрутіший тримач для медалей! – відповіла Рита, щільно притулившись до Алекса.
Не минуло й п’яти хвилин, як обоє міцно заснули. Першою, як завжди, прокинулася Рита – під ранок вона зазвичай спала тривожно й реагувала на найменший звук за вікном. Та цього разу вікна були зачинені й на вулиці не шуміла ніяка “швидка” чи газонокосарка. Її розбудив дивний цокіт, від якого вона раніше не прокидалася. Рита розплющила очі, потерла їх, не вірячи тому, що бачить, а потім тихенько й обережно штурхнула Алекса.
– Глянь! – пошепки гукнула вона.
Алекс буркнув: “Дай поспати…” – Та Рита не вгавала і штурхнула його вдруге. Побачивши її зосереджений на чомусь погляд, він і сам висунув з-під ковдри голову. Й аж рота роззявив: в іншому кінці кімнати, вицокуючи копитцями по плитці, походжало оленя, на голові якого лиш починав пробиватися ріг. Чомусь один.
– Добре, що не зуб ведмедя знайшли, – осьмішкувато відповів Алекс.
26.06.2024