Сливи

Dec 28, 2024
264

image

– Ти мене не розумієш взагалі! – кричала Іванна. – Кажеш, що знаєш, як мені це важливо, а потім все одно робиш по-своєму! 

Вона кричала голосно й емоційно, Іван – напротивагу їй – відповідав спокійно, здається, він взагалі не вмів кричати, однак біль від її претензій перекошував йому обличчя. Він хотів як краще, вона хотіла контролю. 

– Не треба мені твоїх вибачень! – не вгавала Іванна. – Вибачатися є сенс, тільки якщо потім щось зміниться. А у нас нічого не міняється, ти все робиш по-своєму!

Іван не розумів, що краще – відповідати їй щось чи взагалі мовчати, аби не роздувати цю сварку ще більше. 

– Одне й те саме, одне й те саме! Скільки можна це терпіти? – не чекаючи вже ні відповіді, ні вибачень, Івана розвернулась і пішла в спальню, демонстративно зачинивши з гуркотом двері – “нехай на дивані спить!”. Іван вернувся за комп’ютер, звідки його висмикнули в чергову турбулентність. 

Іванна лежала у ліжку, але спати і не думала. У скронях гупала кров, а в голові крутилася щойна сварка. Дівчина розбирала кожну фразу, кожну претензію і підбирала нові аргументи, добирала більш влучні слова і метафори, як краще було б сказати, аби докричатися і достукатися, аби на тому боці прірви Іван зрозумів, що вона відчуває і як їй боляче. “Ну що я, іграшка якась? – говорила Іванна сама до себе. – Чого я це терплю? Нормальні люди звалюють, якщо їх щось не влаштовує. Де моя самоповага?”

Вона не хотіла йти від Івана, але хотіла, щоб було по її. Проте робити це розумно не надто вміла, от і скочувалася щоразу до вимог, претензій і скандалів. “Але я хіба прошу багато? Нормальних речей! Турботи, поваги. А що отримую? Тільки біль”, – жаліла вона сама себе. Більше за все Іванна боялася болю, який, проте, був майже її постійним супутником. “От якби все, що завдає мені болю, зникло”, – уже в напівсні подумала вона і, заснувши, проспала до ранку. 

Зранку Іванна прокинулася від шуму будівництва за вікном. “І чого це вони раніше дозволеного часу?” – подумала вона, але, глянувши на годинник, зрозуміла, що це не будівельники почали зарано – це вона проспала. Будильник вона чи то не почула, чи й зовсім забула завести на нервах. 

Тихо вийшла з кімнати. Івана не було. Велосипеда, що зазвичай стояв під стіною в кутку ближче до вікна, також. “Мабуть, поїхав до себе. Ну що ж, їжджай, подумай над своєю поведінкою, – подумала дівчина і за хвилину виявила, що він випив останню каву. – Що ж, поп’ю кави на роботі”. Зазирнула в холодильник, аби оцінити фронт робіт.

 

– Закінчився сир, сливи, яйця, молоко можна не брати, Івана все одно нема… Обов’язково купити слив, щоб було що жувати ввечері під Нетфлікс”, – бурмотіла сама до себе Іванна, застібаючи блузку.

Не знайшовши в купі взуття улюблені чорні туфлі на шнурках, вскочила у зручні шкіряні мокасини й вибігла з квартири. Ліфт не працював, тож спускатися із 17-го довелося пішки, постійно махаючи руками, аби спрацювали датчики руху і вмикали світло на наступний проліт.

Простоявши на зупинці хвилин 15 і так і не дочекавшись тролейбуса, Іванна психонула й пішла пішки до метро, набравши по дорозі маму. Та чомусь не відповідала. 

– Мабуть, знову десь телефон лишила і не чує, – невдоволено буркнула сама до себе Іванна.

Заскочивши в метро, вона швидко домчала до офісу. На прохідній був якийсь інший охоронець, ніж зазвичай. “Що, невже те хамло нарешті поперли звідси?” – подумала про себе.

– Це якийсь прикол? – обурилася дівчина. В офісі ліфт також не працював. 

В її частині опенспейсу було, як завжди, не надто людно – завдяки постковідному гібридному графіку в офіс можна було ходити через день. Як і зазвичай, за сусіднім столом уже сидів її веселий сусід “по парті”. Але цього разу замість звичного привітання “Ти вже снідала?” сказав, що міняють кейтеринг і найближчі дні їдальня буде зачинена.

– Бог почув твої молитви. Ну чи скарги, – засміявся він.

– Ну нарешті! Може, хоч наступний підрядник готуватиме щось нормальне, – скептично відповіла Іванна. – Не надто хочеться знову труїтся куркою. Як можна зіпсувати курку? Це ж майже нереально!

– На обід буде шаурма із ларька навпроти. Нарешті спробуєш, – підморгнув сусід Іванні. 

– Все одно краще, ніж тут годували, – відповіла дівчина, увімкнула комп’ютер, вдягла навушники і сіла працювати. 

Увечері Іванна знову не дочекалася тролейбуса. 

– Та що за чорт? – буркнула вголос вона, простоявши на зупинці хвилин зо 20.
– Та щось взагалі сьогодні жодного не було, довелося тягнути сумки до метро пішки, – відповіла бабуська, яка шкандибала якраз повз неї з кравчучкою і почула нарікання.

Пройшовшись вечірнім містом, Іванна дійшла до станції метро, де зазвичай бабуськи продавали всяку домашню смакоту із сільських городів і садів. Іванна сподівалася тут знайти собі щось на вечерю, але серед картоплі, айстр, кропу, якихось яблук-падалок та покручених й одудлуватих огірків-переростків не знайшла ні улюблених слив, ні навіть якогось домашнього сиру. Подивившись на вибір без вибору, Іванна попленталася до “Сільпо”, але, як на зло, слив не знайшлося і там. 

– Що це за сливовий конкурент у мене завівся? – промимрила собі під ніс. І окликнула жіночку, що викладала булки на полиці: – А сливи закінчилися зовсім?

– Сьогодні мали зранку завезти, але чогось не завезли. 

– Напасть якась!

Ліфт так і не полагодили. Доповзши захекана на 17-й, Іванна стала біля дверей віддихатися. І в момент, коли її ніхто, як зазвичай, не зустрів біля дверей, зрозуміла, що за день Іван так і не об’явився.

– Які ми горді! – манірно перекривилася вона.

Зварила вівсянки з маслом, добряче посолила і сіла скролити стрічку в Інстаграмі, закинувши ноги на обідній стіл. 

– О, а хто це від мене відписався? Цікаво-цікаво. 

У профілі стало на 14 підписників менше. “Може, ботів підчистили?” – подумала вона, однак запідозрила, що серед них міг бути якраз Іван. Забила в пошук його нік, але на екрані світилося, що такої сторінки не знайдено. 

– Ну клас! Звалив мовчки, забрав мій велик і ще й заблокував! Капець! Хоч велосипед поверни, герой! – ніби на публіку, засміялася на всю кімнату Іванна, хоча якби публіка таки була, то неодмінно хтось, та й почув би нотки болю в цьому її гомеричному сміху. 

Дожувавши вівсянку, вирішила розслабитися за келихом вина, однак її і так небагатий міні-бар несподівано виявився порожнім. Вже тут вона почала непокоїтися: “Ти що, квартиру вирішив обнести? То дуже дивний вибір. Телик залишив, а вінішко забрав. Що з тебе взяти, завжди був непрактичним”. І, про всяк випадок, вирішила пройтися по всіх шафах і перевірити, чого ще вона недошукається.

З морозилки зникло відерце морозива і заморожений сир, який вона привезла з Казахстану, але не могла їсти через загострення проблем із кишківником, що наклалися на непереносимість лактози. Із найвищої полиці – пляшка дорогого шампанського, яке лежало на перемогу України у війні. Кудись поділися всі ножі і махровий кухонний рушник. З полиць зникло кілька фотографій з дитинства (а вони йому нащо?!). Із коробки зі спортивними штуками – скакалка і гумові в’єтнамки для походів у сауну. Із ванни – бритва. 

– Та ти псих якийсь! Нащо тобі моя бритва? – вже вголос злилася Іванна. 

Не знайшла вона манікюрних ножиць, десятка з півтора книжок, праски – але дошку залишив! Зник деякий одяг і взуття, красивий перстень із великим необробленим каменем і бабусині сережки, шкіряні ремені і пара листівок…

Іванну дратувало, що хтось копирсався в її житті. Але ще більше дратувало, що вона не розуміла послідовності дій цього самого когось. Набрала мамі, але та знову не відповідала. Зрозумівши, що з самого ранку вона так і не відізвалася, Іванна почала переживати, чи нічого, бува, не сталося. Й одразу ж набрала сестрі. Але гудки без відповіді тягнули час і там. 

– Що за чортівня робиться? Де ви всі подівалися? – обурилася вголос вона. І подумала, що, мабуть, таки варто сходити і заявити в поліцію про зникнення речей.

Натягнула джинси й улюблений жовтий худі і побігла сходами вниз. Стрибала між прольотами і думала, що назад же доведеться знову йти пішки всі ці 17 поверхів. 

Прийшовши до відділку, підійшла до чергового. Той ліниво і без поспіху щось записав і сказав чекати. Вона сіла на крайній стілець секції з чотирьох добряче потертих сидінь. За кілька хвилин вийшов чоловік у формі, середнього віку і з вусами, назвав її прізвище і роззирнувся, хоча в коридорі була лише вона.

Іванна пішла за ним до кабінету.

– Ну, розповідайте.

– Здається, мене обікрали.

– Здається чи обікрали?

– Ну… У мене зникли деякі речі. Але більшість із них не цінні. Тому я не можу зрозуміти, як це назвати.

– Наприклад?

– Ну, ножі, книжки, манікюрні ножиці, дитячі фото, скакалка, пара пляшок вина, праска, листівки, сир…

– Дуже смішно.

– Ні, я серйозно. – трохи ображено відповіла Іванна. – Я ж кажу, набір дуже дивний.

– Ну якщо не жартуєте, то справді дивний. Є підозри, кому це все могло знадобитися?

– Можливо, моєму хлопцеві. Чи… вже колишньому хлопцеві…

– Він має ключі від вашого помешкання?

– Так, ми ночували вчора в одній квартирі, коли сьогодні зранку я помітила, що щось десь позникало. Як і він сам, в принципі. Насправді, зранку я помітила лише, що зник він сам. Ну як зник… Ми вчора посварилися, я думала, він психонув і вирішив поїхати до себе. 

– Ви йому дзвонили після того?

– Ні, звичайно! Чого я маю йому перша дзвонити після того, як він знову все зробив по-своєму і проігнорував мої прохання?!

– Дзвоніть.

– Не хочу!

– Дзвоніть, кажу!

Іванна нехотя дістала телефон і набрала Івана. На іншому боці, що логічно й передбачувано, ніхто не відповідав. 

– Маєте ідеї, кому, крім нього, могли знадобитися ваші речі?

– Поняття не маю. Якомусь психові, очевидно. 

– Ось вам папір, пишіть список всього, що зникло, а я вернуся за 5 хвилин, – сказав слідчий і вийшов з кабінету.

Іванна склала вже досить довгий список, коли слідчий вернувся з чашкою кави в руці. 

– Ну що там у вас?

– Ось, – і протягнула йому аркуш, списаний із двох боків.

Слідчий швидко пробіг по списку очима, по його обличчю пробігла тінь абсолютного нерозуміння. 

– Як гадаєте, що може поєднувати всі ці речі? Ну, крім того, що всі вони ваші?

– Хороше питання, – замислилася Іванна.

– Заяву я у вас прийняв, ідіть додому і подумайте над цим хорошим запитанням. Якщо знайдете відповідь – це може сильно спростити пошуки винуватця і мотиву. 

Іванна кивнула. Підписала папери і вийшла з кабінету. Бредучи нічною вулицею, вона зрозуміла, наскільки хороше запитання поставив їй слідчий. 

– І правда, що спільного у цих речей? Не всі подаровані, не всі улюблені, не всі взагалі речами назвати можна… Їжа, одяг, взуття, прикраси, книжки, якісь дрібниці з дитинства, які радше для спогаду були… Що ж це може бути?

За думками Іванна добрела додому і втомлена пішла спати.

– О, ще й улюблена подушка пропала! 

Пішла у вітальню по диванну подушку, вклалася і її швидко зморило. “Шкода, вона була така зручна. Навіть попри те, що Іван мені нею тоді так добряче заїхав, коли ми дуріли”, – уже в напівсні подумала Іванна.

Зранку вона знову проспала. І знову не зрозуміла, це вона забула завести будильник чи не почула його. Підскочивши, увімкнула чайник і побігла вмиватися. Вона, ще повністю не прокинувшись, геть забула про запитання слідчого, милила себе в душі лавандовим милом і щось мугикала. Рука автоматично потягнулася по бритву. І лиш коли не намацала її на підвісній поличці, Іванна згадала, що бритва пропала. Як і купа інших речей.

– Та що б тобі! Це тепер із неголеними ногами йти на роботу? – і провела по злегка колючих відрослих волосках.

Змиваючи мило, її пальці раптом зупинилися на виразному довгому шрамі на правій ікрі. О, це вона колись чи не вперше голила ноги! Про безпечні бритви було тоді годі навіть мріяти. І вона, хочаючись від мами, бо це видавалося їй чимось, за що може бути соромно, накрутила лезо на розбірну бритву і, скрутившись у три погибелі, намагалася поголити свої довгі волоски, яких вона соромилася більше, ніж того, що її за цим ділом можуть застукати. Швидко і рвучко ковзала бритвою по намиленій нозі. Неправльний кут – і ногу залило кров’ю. Вона юшилася з довжелезного і глибокого порізу і не спинялася. Поріз ще довго заживав і болем нагадував про жертву заради краси. 

– Капець, як ми жили, – мовила вона, витираючись.

І враз так в рушнику і вклякла. Думки в її голові залітали швидко-швидко, вони вже знали, у яку картину вони зараз складуться і що за усвідомлення зараз відбудеться. І ось воно прийшло.

– Та ну ні, цього не може бути! – вигукнула Іванна сама до себе. 

Хоча розуміла, що саме так бути якраз і може. 

Вона прожогом кинулася до кімнати, навіть не загорнувшись рушником.

– Іван вдарив подушкою… Я порізалася бритвою… Ножі, якими я постійно ріжу пальці, коли втомлена… Перстень… Випадково подряпала собі шию… – Іванна бігала від шухляди до столу, від столу до вікна, від вікна до ліжка і все бурмотіла собі під ніс. – Листівка… Від колишнього, коли ми вже сильно сварилися… Ремені і скакалка, якими… били в дитинстві… Ні, не може бути, не може…

Враз вона остовпіла. 

– Але цього не може… Не може бути. Чи може? – говорила сама до себе Іванна, як вкопана ставши посеред кімнати гола із розтріпаним волоссям. 

– Якщо все, що мені завдавало болю… зникло… то… Це якийсь прикол, ні, не може бути! – бурмотала вона сама до себе, заспокоюючи себе, хоча дуже ясно розуміла, що саме так все і є.

– Морозиво і сир, бо не переношу лактозу і кольки… Махровий рушник …ним мокрим діставалося в дитинстві. Книжки, над якими плакала… З праскою зрозуміло. Туфлі, які до крові натирали мізинці… – в голові у неї із розкиданих і, здавалося б, зовсім різних пазлів вмить складалася досить таки логічна картина. – Фотографії зі школи з Сашкою, який булив… Гумові в’єтнамки… Таким мені по щоці зарядила сестра. Як мені тоді було образливо… Бабусині сережки, які вдягли одразу, як прокололи вуха, і я одною зачепилася за кофту й до крові рвонула мочку… А ліфт не працює, бо до мене там чіплявся який мужик? І тролейбуси туди ж?

У голові Іванни намалювалася картина, як вона в паніці трясеться в тролейбусі, забившись у куток за дверима в самому хвості і намагається не дивитися вглиб салону, звідки в її бік ідуть задерикуваті підлітки-роми. Серце калатає, в скронях гупає кров, очі самі повертається в їхній бік, хоча голова все ще намагається відвернутися з надією, що не зачеплять. Тоді вона позбулася телефона і сережок – і ніхто не заступився. Після того Іванна довго боялася сідати в тролейбус того маршруту. Від цього спогаду її накрило хвилею паралізуючого страху. 

– Але сливи! Сливи чому? Я так їх люблю! І велосипед. О, як знатно я з нього полетіла місяць тому. Велосипед… І… 

І раптом Іванна зрозуміла, що першим вона помітила зникнення Івана. 

– Невже… – Іванна не договорила і кинулася до мобільного знову набирати маму.

Але там на неї чекали гудки без відповіді. Те саме видав і номер сестри. 

Її страшна здогадка, схоже, була правдою. 

– Боже, маааам! – заревіла Іванна, впавши на підлогу. – Мамо, ні, так не може бути! Не може! Ти ж стільки хорошого зробила для мене! 

Іванна ревіла на всю квартиру. Вона з жахом згадувала всіх, хто завдавав їй колись болю. Зрозуміла, куди подівся вчора начальник. Вона вже знала, хто відписався від неї в Інстаграмі. Не відписалися ж бо… Вона згадувала Влада – своє перше кохання, і Сашка – своє справжнє перше кохання. Дівчинку з садочка, яка збрехала про неї виховательці, і та грозилася поколоти Іванні язик голкою. Згадувала однокласниць, які ображали і всім розтріпали її таємниці. І ще одну, яка грозилася її побити, від чого у Іванни все золонуло всередині, а нікому було заступитися. Сусідську бабу, яка вічно знаходила, за що насварити. І старезного смердючого діда з великою посинілою нижнього губою, який хотів запхати їй малій у трусики свої тремтячі руки. Вчительку молодших класів, яка її незлюбила з перших днів і постійно принижувала. Колишнього чоловіка. І його колишню. Усіх тих чоловіків, у кого вона шукала тепла і розуміння, а знаходила лише біль. Сусідського хлопця, який колись кинув у неї каменем і розбив ніготь, що той аж посинів і потім злазив. А ще він так боляче кидався зеленими сливами, до синців. Сливи! Ось чому!

В її голові калейдоскопом крутилися обличчя, швидко змінюючись одне за одним. Їй було страшно, що всі вони зникли через неї.

Та найболючішим було усвідомлення, що через неї зникли ті, кого вона так сильно любила, – мама, сестра і бабуся. Від думки, що це все через неї, Іванні стало так погано, що її ледь не знудило. Їй стало соромно, що вона з ними колись сварилася, що ті її образи на них, які засіли в її серці, як загнані під шкіру від необережно взятої дошки колючки, з часом потроху загнивалися і все ще боліли. Їй стало нестерпно соромно за те, що їй колись було боляче і що вона цей біль носила в собі увесь цей час. Вона подумки кричала на себе за те, що їй було боляче, за те, що пам’ятала це і не могла пробачити і просто забути. Сварила, що дозволяла так до себе ставитися і не наважувалася перечити й захищати себе. Дорікала собі за вразливість, яку раніше вважала своєю чеснотою. 

– Що тепер робити? Що?! – ридала вона. – Як тепер із цим жити?!

Відчай і розпач, істеричний плач і побивання знесилили Іванну. Її схлипування потроху безсило згасали. Так вона і заснула посеред кімнати на килимі, гола і з розтріпаним волоссям. 


А коли прокинулася, то не прокинулася. Бо зникла вона сама. 

Та останньою дрімотною думкою перед тим, як упасти в глибокий сон, була та, що з усіх і усього, що зникло, найбільш несправедливо зникли сливи, які вона так любила. 

31 серпня 2024

Ti piace questo post?

Offri un caffè a Liubov Bagatska

Altro da Liubov Bagatska