При слові “Таро” ми уявляємо колоду для ворожіння, яка складається з 78 карт: 22 старших арканів та 56 молодших, які, своєю чергою, складаються з чотирьох мастей: кубків, пентаклів, жезлів та мечів. Саме тому використання слова “Tarot” в деяких французьких медіа та в контексті окремих брендів може викликати, по меншій мірі, здивування: адже перед нами постане колода, більше схожа на звичайні гральні карти.
Cheval Natte tarot deck of cards | Hermès
Річ у тім, що, за різними даними, карткові ігри потрапили у Францію ще у XIV-XV столітті, ймовірно, з Італії. Італійські Tarocchi та французькі Jeu de Tarot (буквально “гра в Таро”) — це, перш за все, карти для популярної карткової гри. Сицилійські Тароккі або французькі Таро досі можуть зустрітися вам у сучасних книжкових магазинах Італії та Франції.
Але звідки вони взялися та як на них почали, зрештою, саме ворожити? І що було спочатку — 36-карткові чи 78-карткові колоди?
Що було першим
Відповідь дещо заплутана.
Класична гра в Таро складається з 78 карт: 21 козир, Джокер та 56 карт чотирьох мастей формують загалом 91 очко, які традиційно розігрувалися в основному між чотирма гравцями. Після роздачі карт відбуваються ставки, які гравці приймають або пасують. Сама гра дещо схожа на мікс покеру та “дурня”, адже в ній також є козир.
А взагалі перед Tarot була гра La Triomphe (в Італії відома як Trionfo). Саме там використовувалася концепція козиря (triumph). В колодах було 32, 36 або 52 карти. Загалом це була доволі проста гра зі взятками, де всім гравцям видається однакова кількість карт, найчастіше 5, а козир має перевагу. Перша згадка у французьких джерелах — лист помилування 1480 року, де згадується гра двох чоловіків. Les lettres de rémission* — це акти, за допомогою яких уповноважені особи дарували помилування тим, хто скоїв правопорушення. В даному випадку там помилували одного з гравців, який, схоже, програв іншому гроші.
*Le crime et le pardon: les lettres de rémission des ducs de Lorraine (1473-1633) | Emmanuel Gerardin
Одна з варіацій малюнків на козирях французького Таро для карткової гри / Фото з відкритих джерел
Але якщо зануритися глибше, вважається, що карткові ігри прийшли в Європу зі Сходу. Паперові карти для гри були відомі ще в Китаї, Кореї та Індії VIII-IX століття. Але знайомі нам колоди все-таки пов’язують з арабським світом, адже ще в XIII столітті серед мамлюків (воїни рабського походження, навернуті до ісламу) існувала колода з чотирма мастями (мечі, кубки, монети та жезли). І складалася вона з 52 карт (принаймні, стільки їх в більш пізніх колодах мамлюків) — в кожній масті представлені карти від 1 до 10, а також по три придворні карти — авжеж, без дам, всі чоловіки (хоча, справедливості заради, і їх не зображали, бо це не відповідає завітам ісламу). Дам, ймовірно, домалювали вже в Європі. Також слід зазначити, що карти мамлюків, які дійшли до нас, доволі великі та витягнуті — що робить за розміром та форматом їх більше схожими на сучасні Таро, ніж на сучасні гральні колоди.
Nã'ib, the game of lieutenants — Mamluk Playing Cards. Source
В Європі масті зазнали перетворень: у Німеччині з’явилися Herz/Schellen/Laub/Eichel (Чирви, Дзвіночки, Листя та Жолуді), а ось у Франції звичні нам Піки, Чирви, Бубни та Трефи. Власне, якщо порівнювати з Таро, Чирви відповідають Кубкам, Бубни — Пентаклям, Трефи — Жезлам, а Піки — мечам.
Короткий висновок такий: карткові ігри прийшли зі Сходу, зокрема арабського світу, і розвивалися у Європі паралельно у різних країнах. Вірогідно, перша колода містила 52 карти, вона перетворилася в 32-карткову колоду для гри в Тріумф, потім з’явилася розширена колода Таро з 78 карт (до 52-карткової колоди додалися 21 козир та Джокер — якщо вам було цікаво, чому в Таро для ворожіння Джокер йде під номером 0, а не 1, то це, ймовірно, одна з причин), але продовжила співіснувати паралельно з більш лаконічними варіантами — все залежало від гри.
Коли на Таро почали ворожити
Якщо говорити про задокументовані джерела, то у ХVIII столітті в Болоньї, Італія. Є також старіше джерело — “Хаос Триперуно” за авторства Джироламо Фоленго, який датується ХVI століттям. Це суміш прози та поезії, де цікавий наступний епізод: один з головних героїв розповідає про “гру” з друзями, в рамках якої кожен тягнув карту, на яку отримував сонет-тлумачення. Одначе дослідники доволі скептичні щодо тлумачення цього твору у контексті практики ворожіння — скоріше, це була жартівлива гра, ніж щось серйозне, а якщо прочитати самі сонети, то вони мають не стільки пророчий, як подекуди сатиричний характер. Цікаво, що старші аркани з цього твору цілком збігаються з сучасними старшими арканами Таро, адже їх назви та символіка закріпилися, вірогідно, ще столітті ХV, коли вельможі замовляли художникам особливі колоди на честь якихось подій (наприклад, колода Pierpont-Morgan Bergamo Visconti-Sforza, де аркани не підписані, проте цілком впізнаються).
А ось на чому в ХVI століття ворожили, так це на спеціальних книжках, які містили різні варіації відповідей на популярні питання: про любов, гроші, дороги тощо. Цікаво, що гральні колоди використовувалися для навігації по деяким таким книгам (книга Марколіно): наприклад, витягнута карта могла дати підказку, на яку сторінку тобі слід перейти.
А ось в ХVIII свідчень про ворожіння на картах Таро стає більше. Ймовірно, традиція ворожіння поширювалася серед масонів, причому перші знайдені про це записи, що поширювалися в їхніх колах, виконані італійською. Але далі справу у свої руки взяли французькі окультисти. Спочатку письменник, протестант та масон Кур де Жебелен, який вважав, що Таро мають єгипетський слід та загалом пропонував поглянути на них з езотеричної точки зору. А потім легендарний Еттейлла (справжнє ім’я — Жан-Батист Альєтт), який, по факту, і стояв у витоків сучасної традиції ворожіння і взагалі, якщо так посудити, ймовірно, був першим професійним тарологом, який заробляв на цьому гроші.
Приблизно тоді ворожити масово почали на всіх картах, незалежно від того було їх 36 чи 78, і по всій Європі. Карти Ленорман (які, до речі, не були вигадкою однойменної ворожки, а з’явилися під цим іменем, скоріше, у якості тогочасного маркетингу), різноманітні пасьянси — все це заполонило ринки європейських столиць та не тільки в ХІХ столітті. До речі, в основі сучасної колоди Ленорман (бо є ще перша французька австро-міфологічна версія з 54 карт) лежить німецька дитяча настільна гра Das Spiel der Hoffnung, де кожна карта містила малюнок і настанову. А карта Башта та деякі інші навіть мали реальні прототипи, тобто були змальовані з реальних місць у Нюрнберзі.
Das Spiel der Hoffnung, source — British Museum
Все змішалося в XVIII-XIX століттях — італійські понти вельмож, які хотіли саму модну колоду для гри з друзями, ідеї французьких масонів, які подумали “а чого б на Таро не ворожити”, і ще мільйон інших карткових ігор для сім’ї та друзів, які оперативно пристосували для ворожіння. Європейські емігранти повезли карти до Америки, де теж почали з’являтися свої варіації. Ворожіння на картах швидко стало одним з найулюбленіших способів пророцтв.
Тож якщо раптом побачите італійські Tarocchi чи французькі Jeu de Tarot, які виявляться не інструментом ворожіння, а картковою настільною грою, не дивуйтеся — саме такими вони були колись, коли європейці збиралися за грою.