Пітер Паркер вперше зустрічає Дедпула.
Пітер сидів на даху та слухав музику. Навколо тривало життя. Хтось кудись біг, хтось неспішно прогулювався. Місто жило своїм звичайним життям. А Пітер Паркер уважно спостерігав за цим життям, щоб якщо щось станеться — вмить зреагувати. Дружній сусід завжди готовий з радістю прийти на допомогу. Проте вже деякий час нічого такого не відбувалося. Ніхто нікого не грабував, бабуськам не потрібно було переходити дорогу, ніяка дитина не загубилася і навіть коти не залазили на дерева. Пітер зміг розслабитися та просто спостерігати за людьми.
— Хей! Ловіть його! — неочікуваний крик перервав ідилію Людини-павука.
Пітер спохватився, встав та став виглядати ту людину, якій була потрібна допомога.
— Ловіть злодія! — знову почув Паркер чоловічий голос.
На його вулицю з провулка вибіг чоловік в червоно-чорному супергеройському костюмі. В руках він тримав дерев'яну гіллячку та розмахував нею. Чи можливо він був злодієм?
Пітер спустився до нього, поки він не побіг ще далі, та біжучи рядом запитав:
— Привіт. Що трапилося?
— О, Павучок. Привіт. Привіт. Це ж треба куди мене занесло, — говорив чоловік та кудись біг.
Пітеру приходилося бігти разом з ним, та намагатися не втаранитися в якихось людей. Хлопець взагалі не розумів куди вони біжать і для чого.
— Я так рад тебе бачити мій маленький фанат. Бачиш в нас навіть костюми схожі. Ти точно мій фанат.
— Та я…, — Пітер хотів прояснити, що він не фанат і взагалі вперше бачить цього дивного чоловіка, хоча так, костюми були чимось схожі, проте йому нічого не вдалося сказати.
— Ловіть злодія! — знову закричав чоловік.
Вони вдвох вже пробігали якусь другу вулицю. І Пітер все більше і більше не розумів що тут відбувається.
— А чому ти просто біжиш разом зі мною і не допомагаєш мені? — запитав дивний чоловік. — Тобі також варто кричати, щоб хтось допоміг зловити злодія. Може навіть сам Тоні Старк допоможе! В нього такий крутий костюм!
Пітеру почало здаватися, що це якийсь божевільний чоловік, тому що Тоні Старка вже деякий час помер. Як він міг допомогти?
— Ти чого раптом став сумним? — чоловік оглянувся. — Почекай, а що Старк мертвий?
— Так, — Пітер ще більше нахмурився.
— От, дідько. Ти мене вибач. Не той всесвіт і не той час. Зовсім ще не розбираю де я. Ти тільки не плач, Павучок. Ти прости цього поганого дядька. Хей! Ловіть його! Ловіть злодія!
— Так, що відбувається? — Пітер не покидав надії, що йому нарешті вдасться розібратися у всьому цьому хаосі.
— Як що? Ми ловимо злодія!
— Якого?
— Та що не бачиш біжить? В тебе зір став раптом поганим? Можливо варто тебе зводити до лікаря. Тільки я не знаю гарних лікарів. Я до них не ходжу.
Пітер оглянув вулицю по якій вони бігли… І серед людей тільки вони бігли вперед. Хлопець побачив, як один хлопець знімав їх на телефон та нахмурився.
— Вибач, я нічого не розумію, — Паркер здався.
— Так перед нами кіт біжить! — відповів дивний чоловік. — Він у мене вкрав важливу річ!
І справді кіт був. Тільки на кота Пітер зовсім не звернув увагу. Його ледве було помітно. Він був сірим та зливався з асфальтом. Раз, і Пітер ледве встиг побачити, як хвіст повернув в іншу вулицю. На душі стало якось спокійніше. Це всього-на-всього був кіт. І вже вся ситуація здавалася не наскільки божевільною.
— Так ми ловимо сірого кота? — запитав хлопець.
— О, це так мило. Ти говориш “ми”, а не “ти та я”. Зовсім не очікував, що ми на такому рівні відносин. Павучок, я згоден!
Ні! Ситуація реально була божевільною. Хлопцеві вже хотілося стукнути цього невідомого чоловіка, тільки щоб він не говорив ніякої дурниці.
— Мені зловити сірого кота? — спробував уточнити Пітер.
— Ти такий милий! Так, якщо тобі буде не важко, — чоловік різко зупинився, сів на асфальт та підпер руками щоки.
Пітер ледве не впав від того, що ситуація змінилася наскільки дивним чином. “Він точно втік з якоїсь лікарні” — подумав Пітер, — “Тільки спершу кіт, а потім відведемо цього божевільного назад”. Людина-павук напружив всі свої почуття для того, щоб зрозуміти де знаходиться кіт та пришвидшився. Наздогнати кота було досить таки легко. Пітер з легкістю схопив його рукою і мало відразу не випустив. Бо кіт в роті тримав рожевий револьвер.
— Не думати. Не думати, — проговорив в голос Пітер, повертаючись до чоловіка, що вже стояв біля стіни будинку, розмахував руками та про щось говорив.
“Можливо в його костюмі є своя Карен?” — подумав хлопець.
— Ти зловив! Ти мій герой! Ти мій улюблений герой! — чоловік намагався обняти хлопця, проте Пітер підсунув йому кота. — О, котику! Ну, хто краде зброю та тікає через портали? Мабуть, що ти крадеш. Проте так я познайомився з Павучком. З моїм коханим Павучком.
Чоловік забрав кота, витяг з його рота рожевий револьвер і кудись поклав. Пітер не зрозумів, як в костюмі без кишень могла зникнути зброя. Може костюм з нанотехнологій?
— А ви хто? — запитав Пітер.
— Ой, де ж мої манери? Я Дедпул. Для тебе можу бути, і Дед, і Пулом. І ким завгодно.
Пітер хотів ще щось запитати, проте почув, як хтось крикнув: “Моя сумочка!”
— Ох, тобі вже варто йти, рятувати людей. Ще якось зустрінемося, коли ти підростеш, — сказав Дедпул, і тримаючи кота в руках побіг.
Пітер хотів направитися за ним і розпитати за портали, і про все дивне, що він говорив. Проте йому потрібно було в іншу сторону. Допомагати жінці зупиняти крадія.