Сьогодні був на похороні. Є вам що сказати. За своє життя я хоронив і близьких, і незнайомих. Але завжди приходжу віддати шану тим, завдяки кому я ще живий, ми всі живі.
Чи є сенс в тому, щоб приносити квіти на свіжовикопану могилу, якщо через декілька тижнів ви і не згадаєте цю особистість? Безперечно, це знак поваги і вдячності. Але тут і кінець. Квіти, жаль і скорбота певний проміжок часу – і все.
Ось, що я зрозумів сьогодні: людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. В чому ця пам’ять? Можливо, в тому, що була хороша людина. Та чи можемо ми тут виділити щось конкретне, якщо не маємо спільних спогадів? Ні.
Памʼять про людину – слід, який вона лишає за собою в житті. Такий, що не можна стерти. Висадити дерево, збудувати школу, створити будь-що, що приноситиме користь людям навіть тоді, коли той, хто це створив, перестане існувати. Я не про моральне, а про матеріально-духовне.
Життя швидкоплинне. Знайомі, в пам’яті яких ви житимете, згодом також помруть, тож… ніхто і не памʼятатиме вас? Згоден, звучить трохи жорстоко, але це мотивує.
Мотивує робити більше і краще зараз, коли ми здатні створити таке, в чому пам’ять про нас житиме десятками років чи навіть століттями.
Живіть так, щоб потім, коли вас не стане, ви все одно продовжували бути у тих гідних справах і діях, що встигли зробити за життя.
Може, в цьому і сенс? Не зникнути за декілька років вицвілими буквами на памʼятнику, а жити якомога довше в тому, що встигнемо створити за життя?
