Холоднішає. Голоси з поверхні повільно вщухають, поки не зникають зовсім. Насамкінець, все поглинає суцільна тиша і темрява. Залишається єдине відчуття - як хтось наверху, дуже далеко, міцно тримає твою мотузку. Мотузку, що зв'язує з життям, до якого так хочеться повернутися. Заради цього відчуття, я і пишу Щоденник, ніби смикаючи непомітну мотузку. Щоб переконатись, що ти все ще тримаєш.