Ми виїхали на порятунок "дружніх" - двох колег-медиків з нацгвардії. Вони підірвалися на міні, дивом залишившись в живих. Почали надавати їм допомогу, і самі потрапили під обстріл. Ворог таке часто робить. Використовує поранених, як наживку. Тільки-но підходить група еваку, по ній одразу починають працювати зі всього наявного озброєння. А "коробочки" (машини) з червоним хрестом, взагалі, для підарів - мішень номер один.
Від обстрілу ми сховалися в найближчому укритті. Допомогу пораненим продовжили надавати вже там. Крики, пил стовпом, вибух за вибухом, а ми увімкнули ліхтарики і працюємо. Вдалося стабілізувати обох. Але поранення тяжкі, потрібна термінова евакуація. Доповідаю черговому:
- Лях, Лях, я Іванич, коробочка на виїзд, - запрошую я дозвіл штаба.
- Мінус.
Не дають. Треба чекати на паузу між обстрілами. Такі паузи завжди є, лише б цього разу скоріше!
- Лях, Лях, я Іванич, дайте дозвіл на виїзд.
Знов відмова. Спливають дорогоцінні хвилини. Біль від ран, після знеболення не зникає, а лише притуплюється.
- Ти потерпи, не думай про ранєніє, - заспокоює бійця досвідчена фельдшер Поліна, - все поправимо. Тобі ще женитися треба. От тоді і будешь скаржитись!
Гумор, який би він не був, розряджає тяжку атмосферу і важки хвилини починають бігти швидше.
- Лях, я Іванич, чекаю дозвіл на виїзд.
- Плюс, плюс.
Нарешті! Обстріл припинився, ми винесли поранених і коробочка з ними полетіла до шпиталю.