Двір я візьму,
храма великого,
злоторогих корів
з владці обійстя,
як він Сігрлінн
обійме на ложі,
коли досконала
піде за князем.
— Доню, ти знову замріялася? — мамин голос вирвав її з різнобарвної круговерті. Сіф смикнулась і ледь не впала з лави. Велика бальна зала зникла разом з дивовижними гостями в шовках, гразеті й оксамиті, що кружляли під величезним, блискучим свічадлом з кришталю. Дивовижна музика змовкла, замість неї були потріскування ватри та муготіння мами. Сіф спантеличено озирнулася. Це була їхня хата. Вікна з лосняку*, вкриті складним різьбленням і помальовані колони, батькова зброя та мамині гобелени на стінах. Ані мармуру, ані землебитної підлоги — гладенькі темні дощечки під ногами. Невже вона вдома?
Сіф скочила з лави, ошелешено закліпала очима. Але як? Хіба ж ще кілька годин тому вона не дерлася зимовим узбережжям до фортеці? А до того, була з Норданом на смарагдовій галявин*. Вони торкнулися сідха і…
— Матінко?
Дайлія, яка разом з Рігою поралась біля ватри, упіймала її приголомшений погляд і засміялася. Підвелась, обтрусила білі долоні об фартуха й наблизилась м’яким, плавким кроком.
— Що трапилося, доню? Бліда, мов примару побачила. Ти часом не захворіла? — Дайлія притисла ніжну долоню до її чола. — Начебто ні. Чому так перелякалася, ясочко? Чи знову щось лихе наснилося?
У вікно хряснувся сніжок і лосняк у рамі задрижав*. Сіф смикнулась всім тілом, почувши веселий регіт подружок. Чи то Кала та Хайлей бавляться назовні? То що ж виходить — не було Диких ловів? Не було чудовиська та сича? Не було Нордана?
— Виходь, сплюшко! — заволав з надвору Калин дзвінкий голос. — Ти так весь Йоль проспиш!
Сіф здригнулася всім тілом. Йоль… Ураз спогади про зимовий ліс, червоні санчата, уроки чаклунства, здичавілого ведмедя-духа, криваву землю та пожежу захопили її. Ні, не могло все те бути лише сном.
— Ненько, чи все з вами гаразд? — глипнула на Дайлію схвильовано. Не могла ж вона сама розчаклуватися та повернутися додому з Йотунгейму.
— Звісно, зіронько, — Дайлія схилилася й цьомкнула її в чоло, погладила руду косу. — Допоможеш сестрі?
Щойно вона спитала, двері розчахнулися і у мерехтливій хмаринці сніжинок виникла Ілів. Чепурна та усміхнена. Мороз покусав її щоки та губи, додавши блідій сестриній красі трохи барв. Вона обтрусила ноги та скочила до неньки, схопила її за плечі.
— Мала сплюхо, час іти до лазні! — оголосила сестра і засміялась. — Ну ж бо, ходімо, треба причепуритися на свято!
Ілів схопила її за руку й нетерпляче потягла з хати на двір (як добре, що вона була вдягнена і взута). На ґанку справді бавилися Кала, Мія та Бо. Вони зліпили велетенську снігову бабу й тепер жбурлялися сніжками, ховаючись за кучугурами.
— Ви всі вдома? — Сіф приголомшено потерла очі. Щасливі та радісні друзі махали їй рукавичками.
— Асто — сплюшка, — викрикнув Бо навздогін і пожбурив у них сніжком. Ілів не гримнула на брата, не посварила подружок, лише закрила обличчя рукою, вдоволено хихочучи. Тоді схилилась до кучугури, зачерпнула снігу, зліпила кулю та запустила нею у Бо. Той хитнувся і впав горілиць. Кала зареготала, Мія сором’язливо хихикнула в долоньку, Сіф також не стримала усмішку. Бачити всіх такими радісними — справжнє полегшення. Відбувалося щось дуже дивне. Ілів ніколи не гралася з ними, а за бешкет люто сварила.
— Ну все, дурбелики, далі дуркуйте самі. Нам із сестрою треба до свята готуватися.
— До якого свята, сестро? Це ти про Йольський учт?
— Звісно ж про весілля, — пхикнула Ілів, міцніше стиснувши її руку, і засяяла, мов зірочка. — Не кажи, що ти забула про весілля старшої сестри!
Сіф зашарілася. Невже справді весілля Ілів? Проте з ким — Ульфсон же загинув? Тоді… невже Ерік? Серце вколов дивний гострий біль. Заздрість? Розчарування? Але чому? Вона давно збагнула, що нічого з Еріком у них не вийде і подумки попрощалася з намріяним спільним затишком. До того ж, хтось інший був тепер у її серці… У думках промайнув непевний чорний обрис: шкіряні рукавички, чорна хутрянка, жахливий череп…
— Не плетися, як теля, а то вода в лазні охолоне, — Ілів щосили потягнула її, невпинно хихочучи.
З-за рогу вийшла висока постать у косматій чорній хутрянці, що стелилася під ногами. На шиї метлявся череп оленя. Ілів аж схлипнула та стала перед Сіф, заслонивши собою.
— А куди це моя наречена так поспішає? — прогиготів Ульфсон та смикнув череп вгору, відкривши бородате обличчя та широку усмішку.
— Не лякай так, чоловіче! — Ілів притисла руку до серця і нервово захихотіла. — Я думала, це Йольнір на свято завітав.
Сіф здригнулася, стисла кулаки. Йольнір завітав… Щось вигулькнуло в пам'яті, та майже одразу розчинилося. А коли спробувала зосередитися, голова загула, а в потилиці боляче закололо.
Ульфсон нахилився й чмокнув сестру в щоку, тоді в підборіддя і в губи, вона зареготала та випручилася з його кошлатих обіймів.
— А ти що, малечо? Будеш сестру заплітати та за нею меч нести? Будеш нашим свідком?
— Ульфсоне, не питай у Сіф такого! — обурилась Ілів, зашарілася. — Меч Бо нестиме. Він мій брат. А в свідки покличу старших дівчат. Рано Сіф на таке дивитися, ще налякається.
— Ой, та хіба не бачила, як худоба *** повесні? — Ульфсон відмахнувся від нареченої, підморгнув Сіф. — Тобі ж самій цікаво, як то у людей буває? Бо точно прийде повитріщатися.
Він обхопив живіт та зареготав. А в горлі Сіф стала гірка грудка, від спогадів про весілля у подружки Мії занудило.
— Немає нічого гарного, на що витріщатися, — пробурмотіла собі під ніс. Ні, Ерік би ні за що таке не запропонував. — Не думаю, що ненька з батечком таке дикунство дозволять. Хтось просто постоїть зовні коло дверей, засвідчить, що бачив, як ви заходите в дім і потому.
— Чув, Сіф правду каже, — Ілів плеснула нареченого по рогах.
Він зареготав дужче, схилився і скуйовдив руду чуприну. Сіф відхитнулась від шорсткої руки. Не подобалося, що її так торкався Ульфсон. Хтось інший мав звичку колошкати їй волосся.
— Пробач, мала, я просто тебе дражнив.
— Ульфсоне, колядуй швиденько та йди готуватися! Ще маєш меч з кургану принести!
— Так-так, кохана. Як накажеш, — він насунув череп і перестрибнув через тин.
— Ходімо, сестриця. А то ці чоловіки зовсім розперезалися.
Ілів штовхнула двері й з лазні вирвалися хмаринки густої пари, огорнувши жаром змерзле обличчя. Ілів застрибнула всередину, поки Сіф завагалася на порозі. Чорний крук неквапно злетів з дерева та всівся на стовпичику тина, пильно слідкуючи за нею блискучими очима.
— Кутхе? — дивне ім’я само прийшло на думку, хоча Сіф не могла згадати, звідки знала його. Коли спробувала схопитися за спогади, вони вислизнули з-під пальців. У серці похололо. Крук пильно спостерігав за нею чорним блискучим оком.
«Від кого ти тікаєш?» — прокаркав ворон, а в голові почувся чоловічий голос. Їй би здивуватися, та таке спілкування здавалося цілком природним.
— Я не пам’ятаю, — визнала Сіф, перелякавшись. Справді, у голові царював такий безлад, і скільки не намагалася дотягнутися до спогадів про Йоль, не могла. Бачила лише якісь різнобарвні яскраві спалахи та уривки.
«Сьома кров! Сьома кров! Дитина дванадцятої ночі!»
Крукотіння струсило білі хмаринки пари, повітря задвигтіло, і з дерев'яного даху посипався сніг. Сіф затулила вуха. Від жахливого звуку всередині все здригалося.
— Сіф, чого ти там стовбичиш? Усю пару випустиш! Ходи бігом, допоможи мені.
— Іду, сестро!
Увесь час, що вони вимокали і парилися, Ілів була навдивовижу лагідною і вся аж сяяла від щастя. Невже це і є цілюща дія взаємного кохання? Сіф не пам'ятала, щоб Ілів стільки жартувала, тим паче з нею. Востаннє вона так раділа, потрапивши в Тун до дядька Ольґерта, та радість тривала, доки Сіф не розбила частування для конунга. Насправді сумнівалася, що сестра їй по-справжньому пробачила той бешкет. Адже Ілів змушена була повертатися з ними в Борре і не зустріла молодого ярлича *****, сина Геральда. А сестра плекала такі великі надії на ту зустріч.
— Ох, сестричко, може й тебе Ерік покличе за рік чи два? Я ж бачила, як він на тебе поглядає.
Сіф усміхнулася, але подумки пошкодувала мисливця, чиє серце розбилося, почувши звістку про одруження Ілів. Бідолашний Ерік, невже він не зізнався сестрі? Не наважився? Ульфсон, звісно, гарний парубок, проте Сіф вболівала за Еріка до останнього. Хоробрий, відданий, чемний, щирий — він заслуговував на щастя, і вона точно знала, що мисливець зробив би сестру по-справжньому щасливою. Ульфсон так не зуміє. У ньому завжди було трохи темряви. Ось, лише нещодавно втягнув Ілів у халепу, покликавши до себе, затягнув у солому. Та й Бо бачив, як вони цілувалися. Ні, він зовсім не думав про добре ім'я сестри. Лише свою хіть вдовольняв.
— Сестро, ти справді хочеш бути його жінкою? — запитала нарешті, закусивши нижню губу від хвилювання. Відвертість з Ілів була чимось новим та непевним, наче хиткий міст над безоднею.
— Звісно ж, дурненька! — загиготіла Ілів, замість того, щоб образитися, насупитися, закусити губу та роздути ніздрі, як завжди робила. — Я кохаю його з дитинства.
— Тоді гаразд.
Сіф усе ще сумнівалася в правильності сестриного рішення. Але не знала, чи має право наполягати, чи може розкрити Ерікову таємницю сама. Але навіть якщо зізнається, що мисливець її кохає, що це змінить? Весілля однаково погоджено.
Коли повернулися до хати, на столі вже була святкова вечеря. За довгим столом зібралися рідні та друзі. Навіть Ерік прийшов і не виглядав анітрохи засмученим.
— Як ти, моя ярлине? Цілий день тебе не бачив, страшенно скучав. Думав іти до вас із сестрою, — мисливець потягся і погладив її косу. Сіф спалахнула й розгублено закліпала. Ерік дивився на неї так пильно, усміхався так лагідно. Хоча він завжди був привітним, зараз щось змінилося в його сірих очах. — Пахнеш солодко, як бузковий гай.
Він хотів сісти поруч, але Сіф, схопивши його за руку, потягла до лави з Ілів. Гості все прибували, здавалося, світлиця незабаром трісне від лункого реготу та гучних привітань. Усі веселилися, співали колядки, а Бо з Мією повернувся з кошиком повним гостинців. Сіф помітила, якими щасливими поглядами брат обмінюється з подругою і, як випала хвилька, легенько смикнула його за патли та зашепотіла на вухо:
— Що відбувається?
— Нічого такого, сестро. Кілька цілуночків, — прогиготів Бо, метляючи ногами під столом.
— Ви що, цілувалися? — Сіф розчепила пальці, зашарілася замість брата. — Бо… тобі ж дев’ять!
— Ну то що? Я ж ярлич, можу робити, що схочу! — він усміхався так широко, наче кіт, який нализався вершків. — Тобі теж час спробувати. А то все за ручку ходите з Еріком і навіть не поцілувалися? Нащо ти його так мучаєш? Від кількох цілуночків десь у чагарниках не помреш і ніхто не бачитиме.
— З Еріком? — Сіф смикнулася, врізалася ліктем у стіл, перевернувши миску з м’ясом. Добре, що гості, зайняті балаканиною, не звертали на них уваги.
— Ну так, а з ким же ще? Ви ж голубитеся ген скільки місяців! По лісах разом тиняєтеся, разом ледь не постійно! Пошкодувала б юнака. Знаєш, як воно тяжко терпіти.
— Ми з Еріком… разом? — пролепетіла собі під ніс, що навіть брат не розчув її переляканих слів. Коли це сталося? Як? Вона намагалася згадати, та все не могла. Лише відчувала біль у потилиці. Решту вечері Сіф провела в заціпенінні, щойно ловила погляди мисливця — відверталася, ховала очі від Бо та Мії.
Коли час було вкладатися, гостям постелили за лавами та біля ватри, Сіф чимчикувала до свого шатра, ховаючись від мисливця. Усілася на подушки, розплела коси й стягнула фартух та сукню. Завіси зашурхотіли, до шатра увійшла Дайлія.
— Щось сталося, доню? Цілий вечір сиділа, як на кризі. Чи приревнувала сестру? — ненька схилилася до неї, поцілувала в чоло. Сіф вчепилася у її руку, потерлася об неї щокою. Чомусь серце взяла журба, і знову захотілося плакати, але тепер Сіф зовсім не розуміла чому. — Не забудь постелити нашому найважливішому гостю. Гаразд? Я маю подбати про решту.
— Якому гостю, матінко?
Сіф неохоче відпустила неньчину руку, завіси зашурхотіли вдруге, і до шатра зайшов чи то цап, чи то бичок, чи то чорне оленя з дивовижними рогами. Смарагдові очі, обведені білими кружечками, уважно глипнули на неї, і від пильного погляду серце загупотіло в грудях ще сильніше, ніж коли ловила усмішки Еріка.
— А от і він, — Дайлія всміхнулася, стормошила чорне хутро на боці. Воно аж мерехтіло в жовтому світлі світців. — Цілий вечір ходив довкола тебе, сумував, але ти наче й не помічала.
Аврох наблизився і улігся на подушки, поклав голову їй на коліна.
— Уруре… — прошепотіла нажахано, затулила рот рукою. Як вона могла забути про Урура?! — Нордан…
Аврох чмихнув оленячим носом і кілька разів смикнув чорними вушками.
— Ох, Уруре, пробач мене, — Сіф обхопила його за шию, зарилася обличчям у чорне духмяне хутро. — Я ледь не забула тебе!
Аврох тикнувся носом під її підборіддя, тоді лизнув щоку шорстким язиком. Сіф вдоволено захіхікала. Хвиля тепла і спокою накрила її з головою, бабаючи до сну. Поряд з Уруром було так мирно і так добре.
— Ти так смачно пахнеш, — промурмотіла, позіхаючи, зарилася в його шию. — А я так втомилася…
«Прокидайся, Сіф», — Урур натомість смикнув її за вухо. Тоді легенько боднув у плече.
— Йой, що ти робиш?!
Вона смикнулася, потерла плече, перелякано глипнувши на авроха. Зараз він височів над нею, і мила оленячо-теляча мордочка поступово набувала обрисів жахливого черепа. З порожніх ніздрів били білі клуби пари, в темних щілинах миготіли смарагдові вогники замість очей.
— Хреслір… — прошепотіла, заціпеніла від жаху. Від найстрашнішої форми Нордана у неї уривався подих. Намарно переконувала себе, що він їй не зашкодить. Всередині все стискалося в клубок, а липкі тенета страху смикали ноги й руки, наказуючи тікати.
Він потягнувся до неї ратицею, що швидко перетворилася на чорну широку рукавичку.
— Сіф! Сіф, прокидайся! — довгі пальці вхопили її за плече та смикнули рішучіше. — Отямся, люба! Не спи. Не можна спати!