Є фотографії, які обпалюють моє серце і наче залишають слід назавжди.
Фото дівчинки та стерв'ятника в Африці, фото людей, які стрибають у відчаї із вежів-близнюків у Нью-Йорку 11 вересня, фото японського хлопчика, який несе свого брата на кремацію.
Авторство останньої світлини належить Джо О’Доннеллу (Joe O’Donnell), американському фотографу, це фото він зробив у Нагасакі.
Маленький хлопчик 10 років приніс свого мертвого брата на кремацію, О’Доннелл потім згадував, що хлопчик дуже по-самурайськи тримався, його постать була прямою, він стримував мужньо емоції і із прямою спиною віддав брата солдатам, вистояв процес кремації, і так само мужньо пішов до дому.
У О’Доннелла був порив підійти і міцно обійняти хлопця, але він себе зупинив, тому що зрозумів, що це буде заважати йому справлятися із горем. Це співчуття не зробить хлопця сильнішим, а навпаки нанесе ще більше болю і позбавить можливості боротися.
Я згадую цю історію, коли думаю про українців, які втратили через війну все.
Іноді я чую від своїх американських або німецьких друзів, що українці у їх оточенні наче завжди незадоволені, невдячні і може навіть грубі.
Вони байдуже сприймають допомогу, підтримку і наче тригиряться чуть більше, ніж від усього.
І я розумію, що дуже важко пояснити, що українці не бажали переїжджати у інші (навіть дуже красиві, благополучні) країни, більшість людей втратили свої бізнеси, стабільність, професійну та соціальну реалізацію, не кажучи вже про близьких та рідних.
І їх насправді може тригерити благополучне, розмірене, буржуазне життя. Тому що воно є постійним мимовільним нагадуванням ЯК багато вони втратили.
І кожний українець за кордоном тихо йде із прямою спиною кожного дня, невидимо віддаючи на кремацію своє минуле життя.
Своїм українським друзям, я маю сказати не так багато:
Я бачу вашу пряму спину і розумію про що це.
Я тут, готова вас обійняти, мої українські самураї, коли прийде час.