Це останній тизерний розділ книжки "Фольклоризм. Як ми створюємо, зберігаємо і знищуємо традиції"
За останні двісті років легко можна знайти десятки і сотні широко відомих прикладів розграбування, знищення чи реапропріації спадщини. Європейський колоніалізм позбавив усі інші континенти незліченних культурних надбань, що осіли в Королівському музеї Лондона, Пергамському музеї Берліна, Луврі та інших. Колекціонування дивовиж було дорогою модою, але також поширеною серед “освіченої” аристократії; заснування музеїв було достохвальною меценатською і просвітительською діяльністю, тож інакше й бути не могло.
Публічне “відкриття” якоїсь землі для публіки, колонізація і нарощування торгівлі з нею переважно означало потужне вимивання її культурної спадщини у “перший світ”, формування під цю спадщину відсутнього раніше ринку і навіть окремих трендів. Найвідоміший сьогодні приклад такої моди — детально критикований Саїдом орієнталізм, мода на Схід. Уточнимо, що ця мода не була цілком огульною, аж до нерозрізнення колективного Сходу, а просто рухалась поступово: від екзотизації османів ще в добу пізнього класицизму до зацікавлення Китаєм під час опійних воєн, до захоплення Японією на зламі століть, поки сама Японія стрімко європеїзувалась.
На тій часовій дистанції, що доступна нам сьогодні, окремі випадки знищення культури можна укласти в приблизну модель. Схожі історичні передумови, як правило, дають вельми подібні наслідки для культурної спадщини, так що на матеріалах минулих прецедентів уже зараз можна розглянути ситуацію в Україні та знайти неприємні паралелі з іншими подібними випадками в світовій історії.
Почнемо з того, що в нас називають популяризацією. Тут під цим словом розуміємо не просвітницьку діяльність, спрямовану на поглиблення знань (ми вже зазначали, що цього практично не відбувається). “Популяризація” у нашому випадку вказує на поширення інформації про факт існування певного феномену — скажімо, української традиційної культури загалом. Йдеться не про формування певного погляду на культуру, а лише про некритичну її демонстрацію. В основі такої демонстрації лежить вже знайомий нам зі скансенів вуаєризм — це підлаштування культури під узагальнений погляд стороннього, зведення її до того, що в побуті назвемо “українською естетикою”. Перед автором стоїть завдання через кілька елементів видовища сформувати в глядача цілісіний образ української культури, не повідомляючи при цьому конкретики і по змозі не апелюючи до попередніх знань, окрім найзагальніших образів, які глядач мав би бачити раніше. Особисте досвідчення спадщини, пізнання через прямий контакт — важливий і невід’ємний елемент знайомства, просто без природної (у середовищі носіїв) чи штучної (культурна дипломатія, супровідні видання і загалом культурна та інформаційна політика) медіації змістів, які зчитує спільнота, персонального досвіду буде недостатньо.
Навіть справді інформаційна популяризація може працювати на шкоду в умовах нерегульованого ринку. Бо коли мова заходить про ринок, інформування вже не є поширенням знань про явище та його контексти в цілому. Там, де є товарно-грошова складова, існує популяризація (якщо її так можна називати) комерційна. Інформаційна діяльність торговців автентикою ніяк не регульована, вони ні перед ким не відповідають за неправдиві дані, тому покладатися на їхні дані значно складніше, ніж на дані музеїв, ГО та індивідуальних дослідників, що спадщиною не торгують.
Комерційна популяризація — це коли існування певного предмета чи групи предметів, які походять з традиції, цілеспрямовано розголошують через позиціонування предмета як товару. Інформаційна складова, провенанс і атрибуція, в умовах нашого ринку річ другорядна чи відсутня. У випадку з власне популяризацією якраз інформація про предмет і його контексти була б на першому плані. Те, що самі комерсанти називають популяризацією, на ділі є рекламою, а не науковим чи науково-популярним знанням.
Ефективність такої реклами покладається на існування стороннього інфополя, яке заздалегідь дасть клієнтам поняття про товар. Клієнт, що приходить до торговця традиційними артефактами, уже повинен знати принаймні дещо про ці артефакти — до торговців не йдуть по знання. Комерційна популяризація вимагає щоб якісь інші агенти попередньо популяризували саму традицію, аби вона була більш впізнаваною і бажаною для публіки. Яскравий і малоприємний для нас приклад знаходимо в стосунках з діаспорою. Цю проблему ми коротко зачепили в розмові про “колядку-загадку” і Алексіс Кохан, та зараз настав час розглянути її детальніше.
Канадійська діаспора зберігала цілком добре уявлення про традиційну українську культуру — принаймні її зріз до радянської окупації. В Канаді діють “Просвіта” і “Пласт”, та ще десятки українських організацій, що стають середовищем передачі традиції. Хай навіть передачі часткової — нащадки українських емігрантів часто можуть не знати української, але носити вишиті сорочки, готувати перейняті з дому страви тощо. Це звична для північноамериканського суспільства часткова ідентичність. І ось наприкінці 80-х ця діаспора знову входить у тісний контакт з власне українським суспільством. Українське суспільство на той час дуже змінилось порівняно з дорадянськими часами. Зате не змінилися старі артефакти.
Судячи з підготовлених та створених в той час проєктів, кінець вісімдесятих і початок дев’яностих для української діаспори був періодом потужного зацікавлення Україною як простором минулого свого, що виливалось великою мірою в зацікавлення традицією. Йдеться і про записи українських виконавців та їхні гастролі для діаспори, і про виникнення в самій діаспорі проєктів, що зверталися до традиції. До таких належить і гурт Paris to Kyiv. Його діяльність добре ілюструє як фольклор, адаптація якого нібито має популяризувати українську ідентичність, насправді губить усі свої прив’язки до неї через адаптацію, а нерідко заміщує оригінальний твір. Але тиражування фольклору усне, і навіть записані його версії тиражовані в тисячах однакових примірників — на відміну від одягу. Популярність української тематики зумовила популярність українського одягу, і саме торгівля з діаспорою стала основою нового обігу автентики на зорі Незалежности.
Збір цих артефактів часто відбувався по слідах реальних експедицій, але без жодної фіксації, окрім приватних записів. Збір відбувався також у дуже складних економічних і соціальних умовах, на тлі загальної бідности — ці фактори завжди полегшують вилучення артефактів з традиції; дорогі та цінні речі є давнім та універсально відомим (а старшим поколінням українців ще й цілком знайомим) методом бартеру. Практика виміну цінностей за речі першої необхідности антропологічно більш знайома сучасним українцям, ніж практика збереження спадщини — як можна побачити з усієї книжки, другому ми досі не можемо навчитись. Економічна та соціальна депресія, раптова хвиля політично зумовленої популярности на традицію і ніяк неврегульований обіг — це синергійне поєднання трьох найдеструктивніших для традиції обставин. В першу чергу тут слід говорити про новий удар по ідентичності, економічний примус розлучатися з власною спадщиною вже в посттоталітарному суспільстві. Саме цей період і саме ці обставини заклали основу сучасної етики поводження з артефактами в Україні.
Більш деструктивними для традиції є хіба що війна і геноцид. Окрім фізичного знищення носіїв та зумисного руйнування і розмиття ідентичности (вивезення музейних колекцій, апропріація усної спадщини, нав’язування вигаданих традицій та героїчного фейклору), війну завжди супроводжують ще два деструктивні фактори. Перший з них внутрішній. Руйнуються усталені горизонтальні зв’язки, як в родинах, так і в ширшому суспільстві. Через вимушені переселення ламається середовище, в якому традиція здійснюється і передається, натомість контакти з іншими територіями України доповнюють культурний багаж відсутніми раніше феноменами. Вимушені переселенці, що зацікавились українською культурою після 22 лютого, вимушено пізнають не ту, що засвоїли б із власного середовища, якби зацікавились у ньому, а раніше присутню в уже сформованих спільнотах, до яких вони потрапляють. Наскільки нам відомо, цим аспектом культурної кризи не займається жодна державна інституція.
Другий аспект доцільно буде назвати “благодійне мародерство”. Буквально за день до написання цього розділу ми знайшли приклад українського перекупника автентики, що ідеально демонструє суть проблеми, під ніком @nickspichak З одного боку, йдеться про звичайний, просто взагалі ніяк не врегульований продаж непаспортизованих об’єктів. З іншого боку, сам продавець, як і його клієнти у відгуках, маркують об’єкти лише за областями: Київщина, Луганщина тощо. При цьому області не співвідносні з етнорегіонами, за якими типологізують одяг. Більш загальне твердження — хіба сказати, що все це українські речі. Ця інформація взагалі ніяк не поглиблює атрибуцію об’єкта і без даних принаймні про збір є некорисною. Єдина атрибуція можлива через типові візерунки, проте це вже реконструкція походження. Ми використовуємо відоме раніше, аби визначити місце в традиції речей, для яких цю інформацію втрачено.
Для атрибуції торговці, та й просто люди, схильні покладатися на експертів, котрі зможуть ретроспективно атрибутувати об’єкт. По-перше, експерти потребують великих вибірок нормально атрибутованих предметів для навчання і опанування матеріалу. Нейробіологічні процеси, що лежать в основі такого навчання, ми детально розглядали раніше. Покладатись на фахівців у процесі, який збіднює можливості для навчання і руйнує об’єкти вивчення — ставлення відверто паразитичне. Також думка, буцімто сорочку чи предмет кераміки можна атрибутувати суто за візерунком — хибна. Існують типові предмети, існують артільні сорочки, існують речі, вишиті за схемами. Не всі вони однаково репрезентують ту саму “низову культуру”, але для розуміння треба принаймні мати змогу їх розрізняти. Товар, особливо антикварний товар, не береться нізвідки. А якщо його походження невідоме — що ж, це ставить неприємні питання до походження.
Джерело цих артефактів є найбільшою проблемою. Серед запропонованих речей є, скажімо, сорочки з Луганщини. Як вони потрапили до перекупа в цілком інший реґіон, якщо більшість області окупована, а решта є прифронтовою зоною? Невідомо, але відповідаючи на одне з (численних) питань про атрибуцію своїх речей, власник відповів, що не може точно встановити походження речей, бо вони прийшли оптом “з-під Конотопа”. Що, звісно, вкрай конкретна атрибуція, але зважмо інше: Конотоп і околиці є деокупованою територією. Той край непорівняно більше за Київ чи Львів, найбільші в Україні осередки торгівлі автентикою, постраждав від російських обстрілів, був тимчасово окупований, і зараз на ньому далеко не найліпші умови не те що для збереження новознайденого, але й для функціонування раніше наявних музеїв. Тож резонне питання, яке можна поставити до такої торгівлі: яке джерело цих артефактів? Звідки саме на деокупованих територіях зараз беруться десятки і сотні необлікованих речей і як вони потрапляють до людей, котрі самі в експедиції не їздять? Будь-який варіант тут малоприємний. Війна завжди знищує традицію в більш ніж один спосіб, а співчуття до постраждалої спільноти часто мотивує людей присвоювати або знищувати культуру цієї спільноти як практичний прояв співчуття. Що називається, “з найкращими намірами”. Нібито є невеликий простір для припущення, що це речі з покинутих чи розбомблених будинків, принаймні в такий спосіб врятовані від фізичного знищення. От лише не врятовані. Коли наша знайома майстриня Анна Д. спілкувалася з продавцем на ярмарку, той запропонував їй купити в нього стару сорочку на клаптики для нових виробів. Сам торговець, продаючи як антикваріат речі, що пережили окупацію, заявляє, що ці речі позбавлені історичної і культурної цінності. Це рівень експертів, котрі вирішують, чи заслуговує об’єкт чужої спадщини на збереження. І це не виняток, це норма поведінки на ринку.
Навіть значно ліпше обліковані та зафіксовані артефакти, безцінні з історичного погляду без жодних сумнівів, не застраховані від цих універсальних деструктивних процесів. Тут варто згадати два скандали останніх десятиліть.
Перший почався в 1991, коли під час війни в Перській затоці було пограбовано деякі іракські музеї. У 2007 році одна глиняна табличка потрапила на мистецький ринок, а в 2019 році міністерство юстиції США табличку заарештувало. Для клинописних оригіналів узагалі не дуже типово перебувати у вільному обігу, але ця конкретна табличка була записом Епосу про Гільгамеша. Оригінал найдавнішого записаного твору в історії людства було викрадено і контрабандою переправлено на американський ринок, і доля його 28 років залишалась невідомою. Та цей анекдот цікавий хіба як зразок того, наскільки цінні об’єкти можуть ставати жертвами мародерства. Об’єкти, які взагалі заледве хтось захищає, а тим паче в кризових умовах, зникають радше очікувано.
Але зникнення одної глиняної таблички, хай явно безцінної, зрозуміти нескладно. Це невеликий об’єкт, його відносно просто замаскувати на митниці (порівняно з металевими виробами). А буває гірше. Значно гірше.
Американською мережею мистецько-ремісничих магазинів Hobby Lobby керують ревні християни-євангелісти. Також компанії належить “Музей Біблії”, котрий на короткий час прославився як власник величезної колекції близькосхідних артефактів, а тоді — як найбільш неетична культурна установа найновіших часів. Чи, принаймні, на рівних із російськими культурними установами, які зараз присвоюють собі викрадені в Україні артефакти.
Отож, між 2009 і 2011 роками Музей Біблії отримував клинописні глиняні таблички та були (давня форма печатки) з Іраку. Кілька партій, зареєстрованих як зразки керамічної плитки з Туреччини та Ізраїлю, в 2011 році заарештувала американська митниця і почалася справа з неймовірно поетичною назвою “Сполучені Штати Америки проти приблизно чотирьохсот п’ятдесяти давніх клинописних глиняних табличок і приблизно трьох тисяч давніх глиняних бул”. Артефакти ввозили контрабандою без провенансу. І тут провенанс потрібен уже не для встановлення автентичности. Автентичність у цьому випадку сумнівів не викликала, хоч раніше музей не раз ловили на фальсифікаціях. З погляду змісту, ці артефакти не дуже цікаві — як то буває з шумерами, здебільшого облік та інша бюрократія, таких табличок буквально сотні тисяч. Написи на табличках стосувались переважно загубленого шумерського міста Урусаґріґ. Більша частина артефактів, імовірно, походить із чорних розкопок на десь Тіґрі. Судячи з кількости, можливо що з самих руїн міста Урусаґріґ, місцезнаходження якого для офіційної науки досі лишається таємницею. Ще частина артефактів походить з фондів Національного музею Іраку, розграбованих в ході американського вторгнення 2003 року. Чорний ринок антикваріату, переважно одержаного в ході пограбувань і реквізиції, активно використовують терористичні організації, зокрема ІДІЛ та Хезболла. Обидві організації, ймовірно, були причетні до контрабанди табличок у США. Саме терористи контролюють значну частку чорного ринку близькосхідних артефактів, так само як значна частка українських артефактів на світовому ринку сьогодні належить росіянам.
У випадку з Hobby Lobby йдеться про майже чотири тисячі предметів. Це оптова торгівля, що вимагає не лише добре організованої мережі первинного збору і закупівлі, але й торгівельного прикриття і зв’язків на митниці. Міжнародна торгівля антикваріатом дуже сильно відрізняється від звичних нам базарних розкладок, але походять ці дві практики з одного джерела. Ізраїль як країна-прикриття для походження товару було вказано невипадково. У 2017 році ізраїльська поліція провела кілька обшуків у єрусалимських антикварнях, що мали зв’язки в Палестині. Причина? Міністерство національної безпеки США поділилося даними про грошовий обіг між Hobby Lobby і цими торговцями у справі контрабанди антикваріату. Під час обшуків вилучили кілька незаконно набутих історичних артефактів, зокрема папірусний фрагмент єгипетської Книги мертвих, фреску з Помпеїв і біля 200 тисяч доларів, небуденна сума навіть за мірками солідних антикварів.
Американське розслідування встановило потенційні зв’язки з терористами в ланцюжку постачання, проте встановити походження конкретних артефактів, що вже були в музеї виявилось важче. Цей момент історії значно краще почути від головного куратора музею Джеффрі Клоги, котрого найняли вже після скандалу: “У нас є лише документи, і то непевні. Очевидно, за останні 30 років предмети надходили з багатьох джерел в Іраку. Тож ми не можемо встановити їхнє походження”.
В Україні теж був масштабний скандал, деталі якого досі незрозумілі. В 2014 році, вже під час війни, невідомі демонтували і викрали двері (sic!) старої синагоги в Чорткові. У серпні цього року єврейська громада виявила ці двері серед відкритих фондів Музею історії євреїв у Росії, поряд із масивною кам’яною брилою, вкраденою з порталу синагоги в Підгайцях. Як настільки габаритні історичні артефакти незаконно перетнули кордон з Росією вже під час війни і що це свідчить про наші політики захисту культурної та історичної спадщини — питання, на яке ми не маємо відповідей.
Основний побічний ефект нерегульованої торгівлі — перетворення самого поняття спільної спадщини на предмет розкоші. Тому натільний одяг, річ, на яку в житті не спокуситься грабіжник чи мародер, раптом стає великою цінністю, вартою грабунку. Речі, навколо яких спільнота в нормальних обставинах вибудовує сприйняття і впізнавання себе, опиняються під додатковою загрозою тоді, коли вже загрожена сама ідентичність. Традиційні артефакти потрапляють на ринок не тому що мають виняткову прикладну вартість, яка змушує нас нехтувати віком, а саме тому що це традиційні артефакти. Їхня ринкова привабливість і їхня культурна цінність мають одне джерело. З ужиткових предметів об’єкти перетворюються на фетиші, об’єкти пам’яти. І в кожному з можливих прикладів, хоч із сорочками, хоч із глиняними табличками, це не є природна функція речі. Цю функцію створює ринок через те, як функціонує і які практики заохочує.
Наївно було б чекати від українського ринку іншої поведінки, ніж він демонструє зараз. Цей ринок сформувався в умовах повної відсутности регуляції, та все більшого попиту на повернення до української ідентичности (деякі перекупи навіть схильні бачити в цьому свою заслугу). Всі його ланцюжки постачання і збуту опираються на те, що ніхто подібні практики не контролює і жодних правил поводження не встановлює. Під правилами поводження мається на увазі кримінальна відповідальність — існування етики культурної спадщини перекупів не зупиняє. Спосіб, у який функціонує ринок артефактів в Україні, фундаментально неетичний, бо формувався він не навколо визначених і погоджених цінностей, а навколо хижацької бізнес-моделі. Купці чудово знають, що їхні товари можуть бути куплені за безцінь або просто вкрадені. Скажімо, в 2021 році пограбували етнографічну збірку “Древо” Едуарда Крутька. За останні роки грабували також канівський проєкт “Бабусина хатка” чи музей імені Давида Гурамішвілі в Миргороді. Перелік і близько не повний, і всі ці грабунки відбувались поза контекстом війни. Ці речі або потрапляють до колекціонерів напряму, або (з повторно втраченим провенансом) повертаються назад на ринок. Просто всіх фінансово зацікавлених в обігу автентики поточна ситуація цілком влаштовує.
Війна погіршує і загострює всі проблеми, що існували в наших питаннях збереження й обігу спадщини ще в мирні часи. Але критичні моменти (до яких безумовно належить боротьба за виживання) дарує неетичним практикам додатковий захист від критики — мовляв, ринкова діяльність дозволяє людям дізнатися про спадщину і таким чином сприяє збереженню. Проте обіг — це завжди реакція на попит з боку людей, котрі й так знають про речі, які хочуть купити. Йдеться про те, що попит значно зріс, безперечно. Тому люди, що формують пропозицію, мотивовані вилучати з обігу ще більше артефактів, і то переважно з регіонів, де вони найменше захищені. Тобто з традицій, які найбільше загрожені. Побільшало людей, котрі цікавляться своєю традицією політично, в розумінні загальноукраїнських традицій, а не локальної спільноти. А це означає, що всім людям, котрі повністю чи частково повертаються до українського культурно-соціального поля вже сьогодні, можна вигідно продати вкрадене в інших минуле на вимін тому, яке раніше (переважно з аналогічних причин) втратили самі ці люди. Зрештою, якщо сорочок з певного регіону немає, за них легко можна видати типові сорочки сусідніх регіонів. Буденну сорочку з Чернігівської області навіть надивлений експерт не завжди відрізнить від сорочки з Луганської області. Просто тому що буденні сорочки взагалі доволі типові. Людина, що тільки шукає прикмети власної, раніше втраченої культури, шансів розпізнати обман не має взагалі.
І відсутність паспортизації дає всі карти в руки шахраям і недоброчесним торговцям. Вони єдині, хто виграє від поточної ситуації.
Саме так ринок вирішує проблеми ідентичности.