Поглинути щоб зберегти: чому ми одягаємо ...

Поглинути щоб зберегти: чому ми одягаємо старий одяг

Sep 20, 2023

Вцілілі артефакти нагадують проминулість традиції, яку вони представляють. Сучасні роботи в традиції все частіше інтерпретують як “реконструкцію”, особливо у виконанні молоді, що вирішує переймати ремесло не в межах сімейної справи, а самостійно шукаючи вчителів чи навчаючись у закладах освіти, скажімо, Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва.

З цього погляду старі артефакти існують і продовжують нескінченно з’являтися в обігу, але нові не створюються — річ повинна природно застаріти, щоби вважатися культурним артефактом. Цей підхід часто лежить в основі переконання, що “артефакти не закінчаться” — мовляв, про знищення спадщини попереджають десятиліттями, а вона все не зникає. Непроговорено: вона не зникає, оскільки культурні надбання, які ми раніше такими не вважали, стають достатньо старими, аби потрапити в обіг. Що цікаво, цей аргумент часто вживають паралельно із визнанням, що речі не існують вічно, евентуально все нищиться, тож навряд чи нечаста експлуатація сорочки чи іншої деталі одягу (подібно до експонування картини) аж так помітно вплине на існування традиції в цілому. Знищувати автентику через експлуатацію чи заради неї нормально, оскільки все нищиться, а також знищувати автентику нормально, бо артефакти не закінчаться. Глибоке неузгодження між цими двома тезами частиною дискусії, як правило, не стає, оскільки бізнес-практики не цікавляться теорією і методом — вони шукають моментальних виправдань своїй діяльності тут і зараз для уникнення критики.

Одяг в абстрактній традиції є вічним і нескінченним, а цілеспрямована експлуатація конкретних предметів має почасти перформативну природу, вона має нагадувати нам і про минущість культурних практик, і великою мірою про травму, прямо чи непрямо посилаючись на геноцид українців і репресії проти культури. Оскільки геноциди, Голодомор зокрема, дійсно є інструментом знищення культурної тяглости через знищення носіїв і практик спадкування, таке прочитання цілком природне і очікуване. І якраз цей аспект є потужною складовою в рекламі торгівлі автентикою. Більше того, критику і аргументи на користь регулювання ринку, переважно прирівнюють до дій агентів фізичного знищення традиції: нібито регулювання торгівлі вцілілими артефактами є наступом на традицію як таку. Непроговорений висновок із такої аргументації — оскільки критика вільного обігу є наступом на саму традицію, традиція в ринковій інтерпретації зводиться виключно до торгівлі її матеріальними проявами. Жодна інформація, що лежить поза найбазовішим предметним (товарним) планом, не має стати частиною дискурсу. Популяризація в межах цього підходу фактично неможлива.

Проте у паралельному використанні автентики як сучасного перформансу та нагадування про минуле криється ще одна хиба. Незалежно від мети, експлуатація відносно невеликого, вцілілого в репресіях та цілеспрямованому пограбуванні населення, спадку, без послідовних політик його збереження, є щонайменше етично неоднозначною. “Справжня” автентика, серед іншого, репрезентує травму, яка в нас цю автентику “відібрала”. Втрата мови, як і втрата культури, є основними варіантами символічного розриву із собою-минулими, який ми виводимо з травматичного досвіду радянської окупації і Голодомору: це легко побачити за рецепцією скандалу із розпорюванням керсетки, в яку нібито було зашито п’ять колосків. Багато для кого оприявлення глибшого символічного зв’язку артефакта з досвідом “знекультурювальної” травми стало багатократно важливішим за етику поводження зі спадщиною.

У своїй статті “Людська лакуна”, присвяченій культурному відображенню травми Голокосту, Сара Довлінґ пише: “Травма триває як розрив чи відсутність у цілісній самості, вона уникає пам’яти, свідомого знання та відображення у повсякденній мові”. Використання традиційних артефактів у нас можна розглядати як до певної міри нову традицію, націлену на долання породженого травмою розриву в культурному полі. Сьогодні ми використовуємо ці речі саме тому, що у часи наших предків їх хотіли знищити. Це частково пояснює доволі нав’язливе перенесення ставлення до інституцій, котрі фізично знищували традицію в минулому, на тих, хто обстоює етичне поводження зі спадщиною сьогодні. Реальні складові розвитку культури між часом травматичного досвіду і сьогоденням з такого погляду не існують, вони або не включаються в уявлену тяглість в принципі, або постають у ній як маргінальні явища і дальше свідчення знищення культури. Саме так часто трактують національну символіку у вишивці — оскільки її поява збігається в часі і мотивована травматичним досвідом, це доводить, що після травматичного досвіду “справжньої” культури не існує.

Саме собою прагнення відчувати пов’язаність із власним минулим, наявність скінченного набору знаків, що зрівнюють нас-теперішніх і нас-минулих на історичній шкалі та дозволяють уявляти спільну ідентичність зі своїми предками, є частиною того, що Умберто Еко називає бажанням охопити вічність. Оскільки культури минулого більше не існує як соціального феномену (бо не існує соціуму, що її породжував), ми починаємо шукати певні фетиші, якорі, що підтримуватимуть враження, що ми в певний спосіб долаємо розрив.

Ці фетиші заміщають розуміння культури та починають символізувати все непізнане, невідоме і недосвідчене, що для нас навіки залишилось у минулому. Феномен цілком природний, тим паче що і людський зір, і людський слух, і, врешті-решт, сама можливість знання і пізнання опирається на здатність робити загальні висновки на підставі часткових даних (а тоді переконувати себе, що ці загальні висновки і є реальністю). Проте ми також чудово розуміємо, що скінченний набір артефактів не є і не може бути тотожний культурному простору і реальності, що його породила. Прагнення охопити цю нескінченність притлумлюється, проте не зникає, а за браком інформації часто реалізується у вигляді роздумів про алфавітні коди вишивки, тисячолітні традиції візерунків та подібне. Не знаючи контексту, воліємо його вигадувати.

Неетична взаємодія з культурою існує на спектрі: від неіронічного використання давніх пародійних образів як серйозної репрезентації (цим часто грішать телевізійники і коміки, використовуючи фактично “малоросійські” типи 19 століття як актуальний матеріал) до сакралізації “справжнього знання”, самоприписування ролі хранителів культури і, як наслідок, езотеризації самої культури. Все, що існує проміж, виростає зі спільного місця травматичного досвіду. З віри в те, що культура закінчилась травмою і ми можемо хіба штучно продовжувати її минуле існування — вже не як природну культурну практику, а як постійний і зумисний перформанс. “Поглинаючи”, руйнуючи культурну спадщину (найбезпосередніший особистий досвід) уявляємо себе продовжувачами її буття. Реальна спадщина тут стає пальним, на якому працюють практики її ритуалізованого споживання через використання як одягу для концертів і фотосесій чи сировини для нових речей.

Проблема не обмежується лише приватними колекціями, фондами і музеями. В основі дискусії часто лежить питання персональної спадщини і межі прав на неї: до якої міри особа, що отримала артефакт у спадок, може розпоряджатися ним на свій розсуд? Або, конкретизуючи: чи може особа, що успадкувала артефакт, без наслідків знищити його на свій розсуд?

Відповідь, звісно, так. Важливою складовою поняття спадку є можливість добровільно його втратити, спадкоємець не зобов’язаний ставати спадкодавцем. Нехай з плином часу юридичний контекст навколо предмета змінюється і через 50 років від створення він стає антикварним, це ніяк не змінює зобов’язання власника щодо нього. Зрештою, на базари і в інтернет-магазини артефакти надходять, як правило, саме з приватного володіння: або внаслідок купівлі, або внаслідок крадіжок (що стається частіше, ніж учасники ринку воліють визнавати).

Річ у тім, що велика частка “автентичного” бізнесу паразитує на довірі до авторитету експедитора та бажанні безтерміново зберегти спадок: куплений за безцінь одяг часто надходить саме від старих людей, котрі його цілеспрямовано зберігали, проте не впевнені, що це ж робитимуть їхні діти, тож обирають довірити речі “більш обізнаним” експедиторам. В нашому досвіді саме це пояснення трапляється найчастіше. Випадки порятунку старих речей “з-під курки” чи “з мокрого горища з пліснявою” на тлі цілком низового усвідомлення важливости збереження близькі до статистичної похибки.

Сучасний феномен доношування старих сорочок, хоч нібито націлений на підтримування традиції, сам є новою традиційною — і де в чому містичною — практикою. Первісно сорочка була натільним одягом, білизною, яку вдягали під поясний (штани чи якийсь вид обгортки) і верхній одяг. Була поширена практика перешивання старих (зношених, а тому більш м’яких) сорочок на дитячі, але передавання в спадок натільного одягу, якщо й траплялось, особливого культурного значення не мало. У традиції, від її найдавніші зафіксовані форми, пам’ять була соціальною практикою, пов’язаною з циклічними святами, і не вимагала стабільних фізичних фетишів для продовження. Магічний зв’язок із минулим налагоджували і багато де досі продовжують через приношення їжі (трапези на кладовищах, сервірування зайвої тарілки, “нічия” чарка зі шматочком хліба), а також через пов’язані з приношеннями спогади та розповіді про безпосередніх предків та їхні збережені досвіди, котрі в живій пам’яті стають базою для інтерпретації глобальних історичних подій.

Найкращу або найновішу сорочку часто використовували для поховання, але особливого ставлення до старого одягу, а тим паче опертої на таке ставлення культурної практики, в минулому не знаходимо. Хоча замилування артефактами і прагнення через єдність із ними повторити чи повернути себе в певний стан минулого — явище доволі універсальне, нерозривно пов’язане з пошуком “великих предків”.

В нашому випадку йдеться про трактування одягу не як спадщини, а саме як успадкованого одягу. Оскільки пряме призначення сорочки — бути натільним одягом, а велику кількість спадщини було втрачено в межах травматичного досвіду, так що вона нібито не виконала своє призначення, збережений артефакт, вже сам собою диво, ніби вимагає компенсації, ми намагаємось виконати його призначення на зло історії. Власноруч знищуючи артефакт, даємо йому те “природне” небуття, в якому іншим було відмовлено.

Експлуатація успадкованого також дозволяє заглушити відсутність сучасного, навіть якщо ця відсутність уявлена чи пов’язана з невизнанням сучасних практик. Софія Шліманн з’явилась на публіці в образі “Єлени”, в золотих прикрасах часів бронзової доби, і це викликає негативне ставлення аж донині. Хоч прикраси були з хімічно інертного золота, їх носіння багато хто назве менш прийнятним, ніж носіння двохсотрічного коралового намиста чи мосяжного козацького хрестика. Все тому що це “не наше”, це надто далеко, щоби в добрій вірі співвідносити себе з тяглістю артефактів. Хоч яких сто п’ятдесят років тому Троя і давня Еллада ще широко вважалися частиною одної нерозривної європейської тяглости. Коли ж ми ідентифікуємо щось як “наше”, то, з одного боку, хочемо подарувати частині вже нібито відмерлої традиції щасливий фінал, якого вона не мала “за життя”. З іншого боку, ми дещо насильно вписуємо себе у ширший символічний простір, частиною якого є ця річ. Присвоюємо собі її минуле, замість працювати з власним, не опертим на фізичне існування артефактів.

Enjoy this post?

Buy Твоя Підпільна Гуманітарка a Book

More from Твоя Підпільна Гуманітарка