10 січня 49 року до н.е. римський полководець Юлій Цезар перейшов із легіонами річку Рубікон — формальний кордон між його провінцією Цизальпійська Галлія та власне Італією. Цей крок означав пряме порушення римських законів, які забороняли воєначальникам входити на територію Італії з військом без дозволу Сенату.
Рішення Цезаря було зумовлене політичним конфліктом із сенатською більшістю та його головним суперником — Гнеєм Помпеєм. Сенат вимагав, аби Цезар склав повноваження і розпустив армію, що фактично загрожувало йому судовим переслідуванням і політичним крахом. Перехід Рубікону став спробою зберегти владу й вплив, обравши шлях відкритої громадянської війни.
Подальші події розгорталися стрімко. Помпей і його прихильники залишили Рим, а Цезар без бою увійшов до міста. Громадянська війна тривала кілька років і завершилася поразкою помпеянців, зокрема після битви при Фарсалії у 48 році до н.е.
У підсумку Цезар зосередив у своїх руках майже необмежену владу. Він залишався при владі близько п’яти років — від переходу Рубікону до свого вбивства 15 березня 44 року до н.е., коли був проголошений довічним диктатором. Цей період став початком кінця Римської республіки й передумовою встановлення імперії.