У кожного з нас є своє бачення того, що і як треба робити, аби мати Україну майбутнього, яка подобається особисто нам. І це нормально. Єдине, що мені не подобається, — коли людина намагається вказувати іншим, що і як вони мають робити, аби Україна майбутнього відповідала саме її уявленням. Коли все, що робить хтось інший для Украіни, знецінюється лише тому, що не вписується у її власну картину світу.
З початку війни, тобто з 2014 року, я багато їздив за кордон, зокрема до США. Бачив величезну кількість українських громад. І мушу сказати, що дуже багато людей щодня роблять купу прекрасних речей, аби Україна була вільною та незалежною. Допомагають фронту, нужденним на деокупованих територіях, лікують поранених, дають прихисток тим, хто вимушено виїхав із країни, і не обов’язково назавжди.
Ніхто не скасовував мітингів та акцій протесту. Як і адвокацію наших питань перед владою. Усе це є. Ба більше, це системна робота. Щоправда яку майже не показують ЗМІ. Ані у США, ані у нас.
Якщо вам здається, що все це не таке масштабне, як вам хотілося б, то це просто ваша хотєлка. Так само, як комусь часом хочеться, щоб на фронті все було отак, отак і отак. Щоб у владі все було саме так, як хочеться, і вдома — теж. Але це питання виключно вашого сприйняття реальності.
Люди працюють на перемогу. Працюють важко, часто на низькооплачуваних роботах щоб прогодувати власну родину і ще й віддати на допомогу, а після роботи ще й виходять на акції протесту щоразу, коли мають таку можливість.
Я не ідеалізую українців за межами України. Там ті самі проблеми, що й у нас. Частина людей виїхала й абстрагувалася від усього, що відбувається. Частина взагалі опинилася по інший бік барикад, поруч із ворогом бо «адіннарот».
Однак є величезний пласт українців, які щодня працюють на перемогу. Про них треба пам’ятати й підтримувати їх, особливо в соціальних мережах. Щодня наводити приклади, які об’єднують, а не розділяють.
Мені особисто є за що подякувати українській діаспорі. Я щиро дякую цьому справжньому тилу.