Йшов 2017 рік. Софія, тоді ще Софа, малювала в блокнотиках із котиками персонажів гри Sally Face, вважала, що сьомий клас - це вже глибока старість, плакала над першими рівняннями з хімії, боролася з акне і інколи писала твори. Але якби не було тієї семикласниці Софи - не було би теперішньої Софії Гуд.
Всі ми з чогось починаємо. І у всіх спочатку виходить криндж. І у мене, і у вас, і у Жадана, і у Кафки, і у підставте-будь-яке-прізвище - спочатку завжди виходить погано.
В той час "Натаніел" вважався вершиною моєї творчості. Я публікую цей текст в мережу і показую його вам для того, щоб донести одну важливу річ - якщо у вас зараз щось не виходить, це не означає, що так буде завжди. Праця і наполегливість, крупиця терпіння - і повірте, вже зовсім скоро результат буде зовсім іншим. Таланту не існує - є лише старання, бажання і час.
Залишаю текст у первозданному вигляді, щоб ви могли порівняти тодішній стиль і теперішній. Чи соромно мені? Зовсім ні, тому що це була одні із сходинок до того, як я пишу зараз. І через деякий час мені не буде соромно за тексти, написані сьогодні - тому що це будуть ще одні сходинки до того, як я писатиму завтра.
А ось так писала і так думала Софа Гуд зразка 2017 року:
Мій батько завжди розповідав мені, що андроїди - це зло. Ці роботи, що у 2095 році заполонили увесь світ "заміняють людській розум". Уже понад 200 років ці машини (що стали настільки походити на людей, що відрізнити їх від живих просто нереально) допомагають у господарстві, працюють на фабриках і взагалі є найкращими помічниками і друзями для людей. На вигляд роботи є ідентичною копією звичайної людини. У корпораціях їм (тобто андроїдам) задають колір "шкіри", "очей", їхню висоту та вагу, форму їх обличчя та окремих частин тіла, наприклад, рук чи ніг.
Ці машини не тільки на вигляд схожі на людей - не зважаючи на те, що вони роботи їхній покрив теплий та м'який, як шкіра людини. Волосся у "недо-людей" також дуже схоже на звичайне. Але є у андроїдів одна-єдина відмінність, за якою я і відрізняла їх від таких, як я - щоб не сталося, і як би із ними не поводилися вони завжди будуть добрими та ввічливими, завжди посміхатимуться - вони так запрограмовані. Точніше, мені завжди так здавалося...
У 2223 році, коли мені було тринадцять, у моєму житті сталося те, що змінило моє ставлення до андроїдів назавжди.
Це була весна 2223 року. Я була у восьмому класі.
Стояла чудова погода, яскраво пекло сонце, пахли квіти та розкішна зелена трава у лісах. Ось тільки я та ще вісім мільярдів людей Землі цього не бачили і вже ніколи не побачать - від природи нічого не залишилося. Якщо у 2000 роках ще щось робили, то тепер взагалі наплювали на екологію, тому ми живемо майже при чорному небі, а сонце світить червоним та гріє, неначе сковорідка.
Ледь-ледь доплентавшись до свого великого маєтку зі школи я вже підійшла до дверей, як помітила біля воріт щось біло-жовте. Я ніколи не була допитливою, але того дня мені захотілося поглянути, що там таке лежить.
Підійшовши ближче я змогла роздивитись гарні контури лежачого хлопця-підлітка. Цей хлопчик був невеликий на зріст, а шкіра його схожа на фарфор.
- Ей? - я підійшла до нього і потрясла за ще тепле плече - Хлопче, ти живий?
Ніякої реакції.
- Хе-ей! - штурхаю сильніше.
Не відзивається.
Я перевертаю його лицем до себе і бачу таку картину: ідеально рівне лице із великими круглими очима, а на лівій щоці велика дірка, неначе від якогось ножа, із якої стирчать різних кольорів дроти.
- Андроїд. - виношу вердикт - Дуже якісно зроблений андроїд. - я стиснула його руку і неначе відчула пульс. Але він робот!..
Майже без роздумів я взяла його за плечі та занесла до свого будинку. Авжеж, мій татусь був би проти, але я не хотіла проблем із законом (залишати андроїдів на вулиці карається законом). Плюс, він тоді, знову, поїхав по справам на тиждень, тому я не боялася, що мені за утримання робота у домі щось буде.
Я поклала його на дивані, а сама відчинила маленьку дірочку у стіні - енерго-розетку. Потім, обережно відкривши маленький люк на спині андроїда , дістала з його спини шнур та вставила у розетку. Підперла його об стіну, поставивши на ноги і лише трохи притримуючи за теплі руки.
"Зарядка почалася" - проговорив механічний голос і робот випрямився.
Я посміхнулася. Не кожного дня побачиш зарядку андроїда, особливо якщо у вас такі батьки, як мій тато.
На наступний ранок я прокинулася від голосного крику, майже на увесь дім:
"ЗАРЯДКА ЗАКІНЧИЛАСЯ! ПРОХАННЯ ВИТЯГНУТИ ШНУР!"
- Взяла на свою голову... - пробубнила собі під ніс я і ледь-ледь встала з ліжка. - Ну, що там?
Я підійшла до андроїда, який уже світив своїми яскравими блакитними очима та водив ними у ту ж саму сторону, куди йшла я. Він мене бачив.
- Ну, привіт. - сказала я і злегка поправила жовте волосся на його голові - Як ти?
Ніякої відповіді. Робот лише трохи поводив очима по мені, навіть не ворушачи головою, я вже мовчу про руки чи ноги.
- Поговори зі мною. - кажу йому я.
Мовчить. Лише водить очима вверх-вниз, стараючись підняти руку.
Я відійшла від андроїда і подзвонила майстру. Треба було "лікувати" робота.
Майстер не зразу приїхав,десь через хвилин 10-20, за які я вже встигла оглянути хлопця з ніг до голови і зрозуміти, що він доволі симпатичний. Не думала, що скажу таке про андроїда.
Я залишила механіка, а сама пішла до школи.
Повернувшись додому я застала того ж самого чоловіка-майстра, що щось крутив у руках. А де ж андроїд?
- Господарко!
Я здригнулася. Цей голос був таким жвавим, живим. Аж за душу брало.
Я обернулася та побачила перед собою повністю робочого андроїда. Він посміхався білосніжними зубами до мене, а коли я протягнула до нього руку кумедно кивнув головою, а його жовтий чуб мило впав на блакитні очі. Робот, неначе людина, зажмурився і дмухнув на волосся, аби те відлетіло.
- Ось і все. - посміхнувся майстер, але я відчула у його голосі щось дивне - З вас, пані, вісімнадцять монет.
Я дістала із гаманця гроші та дала їх чоловікові.
- Дякую. - увесь цей час я продовжувала дивитись на андроїда і чомусь на душі ставало дуже тепло.
Робот дивився на мене блакитними очима, а тонкі губи злегка тремтіли, неначе справжня жива людина, неначе немає у нього металевого корпусу під теплим покривом.
- Дитя... - я обертаюся на голос майстра - Дівчинко, ти розумієш, що Натаніел - не іграшка, він андроїд версії 2223, самої нової версії.
Я здивовано поглянула на робота Натаніела, що буквою "о" мило зробив рот, переводячи погляд від мене до майстра.
- Ти впевнена, що зможеш дбати про нього? - голос чоловіка чомусь тремтів.
- Звісно. - без вагань, не роздумуючи відповіла я.
Майстер зітхнув, взяв гроші за роботу та пішов, грюкнувши дверима.
- Господарко, - робот підбіг до мене, а його жовтогаряче волосся знову впало на лице - Натаніел дуже вдячний Вам, господарко!
Я здригнулася. Мене дуже здивувало, що "андроїд самої нової версії" говорить про себе у третьому лиці.
- Господарко? - продовжував посміхатися робот.
- Так, Натаніел? - мене починав бісити цей андроїд, набридати.
- Натаніел цікавиться,що Ви любите на обід, господарко? Ви, напевно, втомилися після школи.
- Ні. - шикнувши на надокучливого робота.
Я завжди вважала, що андроїди будуть ввічливими навіть якщо ви їх покриєте трьохповерховими лайками. Ох, як я помилялася...
Натаніел різко змінив вираз обличчя на обурений і злий, що не є нормально для андроїдів.
- Пані господарко, юна леді... - пробубнів крізь зуби блондин - Ви МУСИТЕ поїсти.
Різко настрій робота знову змінився і він посміхнувся, очікуючи "замовлення".
- Я хочу картоплю. - відповідаю я.
- Запечену, зажарену чи варену, господарко?
- За твоїм вибором, Натаніел.
Він знову зробив губи буквою "о" та кивнув, посміхнувшись.
- Не посміхайся так часто, андроїд. - гиркнула на нього я, проходячи у сторону своєї кімнати - Набридаєш.
Я прокинулася на своєму ліжку від сміху Натаніела, що зразу поніс мене до кухні, щоб я оцінила картоплю. Вона справді була доволі смачною і я похвалила андроїда, а він у свою чергу лише почав плескати у долоні, викликаючи у мене сміх.
Натаніел жив у мене п'ять днів. І я вам скажу, що це були найкращі дні мого життя. Я із страшною неохотою ішла до школи, залишаючи мого андроїда на самоті і просто летіла по жарі додому. І завжди назустріч мені із кухні виходив Нат і довго-довго обіймав мене, а потім проводив до смачного обіду і слухав про мій день. Ми довго гралися, дивилися фільми. Нарешті я не була самотньою. Скільки років я чекала цього?
Але коли я у п'ятницю повернулася додому мене не зустрів сміх мого робота.
Щось у середині охололо, серце впало додолу.
- Натаніел?.. - я злякано побігла на кухню. Нікого.
- Андроїдика свого шукаєш? - я різко обернулася і здригнулася. Біля дверей до сих пір у смокінгу стояв він. Мій батько.
- Де дівся Натаніел?! - на моїх очах тоді з'явились сльози. Ця людина ненавидить андроїдів і може зробити із ними усе, що завгодно. Хоча, я навіть тоді знала, що він зробив.
- Ти ж знаєш, як я відношусь до цих скелетів?
- Що ти зробив із моїм андроїдом?!
- Цей андроїд там, де сміттю і місце! - батько вдарив кулаком по стіні та кинув мені під ноги картридж.
Я впала на коліна перед зеленою карткою. Картридж - серце робота. Навіть якщо вставити його назад він не прокинеться.
- Ти... Ти - ірод...Ненавиджу тебе...
- Я проти цих консервних банок і моя донька мусить бути такою, як я.
- Чому я мушу бути такою ж самою, як ти?!
- Тому що діти - дзеркало батьків. Якщо дитина дозволяє собі бути інакшою та іти проти волі батьків - ця сім'я не правильна. А у нашому світі...
- ...головне усе робити правильно...
Двері кухні зачинилися.