Всім привіт! Сподіваюсь, у вас все добре.
Сьогодні я хочу поговорити на тему музики, тому що я був у кінотеатрі.
Я ходив у кінотеатр, і там був документальний фільм.
Це був фільм про співака Назарія Яремчука. І мені цей фільм сподобався.
Він був зроблений професійно. Він був зроблений якісно.
Його було цікаво дивитись. Час пролетів непомітно. Фільм тривав, можливо, півтори години. Приблизно півтори години. І не хотілося піти раніше. Це вже дуже добре.
І також я дізнався нові цікаві факти, я дізнався нові цікаві факти, які я не знав раніше. І тому я хочу записати цей епізод і поділитись з вами цими фактами, поділитись цікавими історіями.
Ось, ну, треба сказати спочатку, хто такий Назарій Яремчук. Це такий відомий співак. Він співав українською мовою. У нього дуже красивий голос. І він був дуже популярний.
Можна сказати, що це один із символів України. Його голос, можна сказати, один із символів України.
Він почав свою кар'єру і став відомим ще у радянські часи, так. Коли була Радянська Україна, Соціалістична Республіка. Ще не було Незалежної України. Але, можна сказати, в нього був такий патріотичний дух ще тоді. Хоча це було не дозволено, це було заборонено, але це можна було відчути, так?
Також в нього був свій щоденник, в якому він записував свої думки. І в цьому фільмі читали його думки, читали його щоденник, що він в ньому писав. Тому ми знаємо, які в нього були ідеї.
Ну і з чого треба почати? З років його творчості, так? Коли в нього була активна кар'єра, в яких роках? Це були 70-ті роки, можна сказати, пік його популярності, так?
І він народився у маленькому селі в Чернівецькій області. Ця область знаходиться на заході України, так? Він народився в такому мальовничому краї, в мальовничому місці. Там гори, природа красива. Ну і своя, можна сказати, особлива культура в цій містевості, так?
Там збережені були добре традиції місцеві. І, можна сказати, він їх теж зберіг у своєму репертуарі, скажімо так.
Ну, що цікаво, що він почав свою діяльність у такому районному центрі. Навіть не в обласному центрі, а в районному центрі. Це не дуже велике місто. Воно називається Вижниця.
І там був будинок культури. Ну, в радянські часи все функціонувало трошки по-іншому. Я вже часто це пояснював, що життя було зовсім іншим. Все було, можна сказати, спланованим, так?
Держава все контролювала, все планувала. Навіть будинки культури, вони якби були державними, можна так сказати.
Ну, і з одного боку, як я вже в попередніх епізодах розповідав, в музиці була певна професійність, так можна сказати. Ці будинки культури, вони були професійними, там були певні правила.
Тобто, якщо людина виступала, якщо якийсь ансамбль, якийсь гурт виступав на сцені, то він повинен був бути професійний, так? Співаки повинні вміти співати, а музиканти повинні добре грати на музичних інструментах.
В цьому є певний плюс, тому що, скажімо так відверто, якась неякісна музика не буде потрапляти на радіо, тобто це плюс. Але мінус в тому, що всі гурти, вся музика є такою стандартною, так? І це теж не дуже добре.
Перед цим, коли ще був Сталін, у 50-х роках взагалі музика була ще більш контрольованою, там взагалі могли виступати лише якісь народні ансамблі або якісь співаки лише обрані.
Але в 60-х роках, з одного боку, вже не було Сталіна, не було такої дуже жорсткої цензури, тобто ситуація трохи, можна сказати, лібералізувалась трошки в 60-х роках.
Ну і теж сталася така цікава річ, що на Заході музика теж стала більш прогресивною, більш сучасною, почала змінюватись. Так з'явився такий стиль, як рок-н-рол, як рок-музика і з'явились такі гурти, як The Beatles. Думаю, всі знаєте цей гурт.
Можна теж сказати, що відбувся такий перехід від дуже стандартної музики, тому що навіть на Заході спочатку музика була теж доволі академічною, доволі стандартизованою, а в 60-х, 50-х років такі стилі, як джаз, рок-н-рол, почали це змінювати, так.
Можна було грати якусь нестандартну музику, нову, і от The Beatles, такий хороший приклад, такий гурт, як The Beatles.
І я не знав про цей факт, але в цьому фільмі про це сказали, що навіть в Радянському Союзі слухали такі гурти, як The Beatles, все одно слухали західну музику. Хоча кордон був закритий, все контролювалось, контролювалась інформація, яка потрапляла до людей в Радянський Союз, тобто влада, ця комуністична влада не хотіла, щоб люди отримували всю інформацію із Заходу.
І тоді це було трошки легше контролювати, тоді не було інтернету, тоді було лише газети, лише радіо, їх було легше контролювати, але все одно насправді ці записи музичні, все одно якось потрапляли в Радянський Союз.
І більше того, навіть були гурти, навіть були музиканти, які починали грати цю музику, я цього не знав, я був здивований.
В цьому фільмі, в цьому документальному фільмі сказали, що у місті Київ у 60-х роках було дуже багато музичних гуртів, які грали рок-музику.
Там навіть сказали точну цифру, здається це 140 музичних ансамблів, музичних груп, 140, це дуже багато, лише у місті Київ, лише в одному великому місті 140 гуртів.
Я був трохи вражений, ну вони називались тоді вокально-інструментальні ансамблі, така назва теж трошки офіційна. У них теж мабуть були проблеми з музикантами, але з інструментами, тому що не можна було так спокійно купити музичні інструменти, які потрібні для рок-музики, для рок-музики.
Потрібна електрогітара, бас-гітара...
Вибачте, у мене дзвінок, я хочу все записати одним випуском, не робити паузи, тому що я перед цим пробував записати цей епізод, я постійно його перезаписував. Я записував одну хвилину розмови, потім мені щось не подобалось, я починав спочатку і так і не зміг нічого записати, тому я вирішив записати один дубль,
Як вже вийде, сподіваюсь, вийде непогано.
От, і так, я розповідав про музичні інструменти, що не було музичних інструментів в Радянському Союзі було важко їх знайти, але якось виходило у людей це зробити, можливо вони самі щось майстрували, самі перероблювали звичайні гітари в електрогітари, я не знаю, як це було.
Але були такі аматорські гурти. І от навіть у такому маленькому містечку як Вижниця, який не є великим центром регіональним, який є таким невеличким районним центром, там був будинок культури. Там був ансамбль Смирічка, і він був, наскільки я зрозумів, непрофесійний. І там грали музиканти, і туди прийшов молодий хлопець Назар Яремчук, він теж хотів співати.
І його взяли в цей гурт, тому що в нього був красивий голос, неповторний голос.
І вони почали грати музику таку сучасну, можна трошки сказати, вже не зовсім стандартну, не зовсім схожу на попередні стилі, можливо навіть трохи схожий на західну рок-музику.
Трошки схожий в стилі Бітлз, можливо на той час це був великий-великий прогрес.
Ну і також, якщо я не помиляюсь, Назар Яремчук і цей гурт співпрацював із Володимиром Івасюком.
Володимир Івасюк — це відомий український композитор, він теж творив музику, писав музику у 70-х роках, це вже було доволі давно, теж коли ще була Радянська Україна, Радянський Союз, але він теж робив музику українську, можна так сказати, пісні були українською мовою.
Ну і він, Володимир Івасюк, писав дуже якісні пісні, він був професійним композитором, тобто це був все-таки великий плюс, що він був академічний музикант, мав академічну освіту, його пісні відчуваються, що вони написані професійно, ця музика.
Ну і він написав пісню «Червона рута», це дуже-дуже відома українська пісня, це теж один із символів України, можна так сказати, один із символів української ідентичності.
Як я вже сказав на початку виписку, що Назарій Яремчук, його голос був один із символів української національної ідентичності, і ця пісня «Червона рута» теж один із символів, можете її послухати.
Ну і сталася така цікава подія, що цей гурт, який був аматорський, це дуже дивно, що він вважався не професійним аматорським гуртом,«Смерічка», він виступав у Москві, у столиці Радянського Союзу.
Тобто уявляєте, наскільки великий був Радянський Союз, там було 15 республік, і маленький гурт із маленького містечка із Західної України потрапив на таку велику сцену і навіть перемігу конкурсу, там був конкурс пісень, обирали найкращу пісню року,
і гурт «Смерічка» виступав із піснею «Червона рута».
Або може не гурт «Смерічка», може просто Назар Яремчук, як би окремо, ну це не так важливо, але така велика подія, коли на великій сцені в Москві виступав Назарій Яремчук, Володимир Васюк і Василь Зінкевич, таке тріо, і вони співали пісню «Червона рута».
Ну фактично, на той момент, можна сказати, Назар Яремчук, він не був визнаний професійним співаком.
Це мене теж цей факт здивував. Ми розуміємо, що по факту, по суті він був професіоналом, але офіційно він не рахувався як професійний співак,
і гурт «Смерічка», він називався «Вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка», така офіційна назва, теж не був професійним.
І лише через кілька років було прийнято рішення стати професійними музикантами, що означає, що вони повинні були приєднатися до філармонії, вони повинні були офіційно почати працювати у філармонії.
Ось такий цікавий аспект Радянського Союзу, і тоді вони вважалися професійними музикантами, і їм платили гроші, їм платили зарплату.
До речі, мабуть, це основна відмінність між професійним музикантом і непрофесійним музикантом. Професійний музикант заробляє на цьому гроші.
Мабуть, так, в цьому основна відмінність.
Тобто до цього гурт «Смерічка», музиканти, співаки цього гурту, вони ще мали працювати на інших роботах, а спів був лише додатковою функцією, так просто як хобі.
Можна сказати, це такий парадокс. Зараз це важко зрозуміти, що ти можеш бути відомим на всю країну, тебе всі знають, твої пісні всі слухають, але ти не заробляєш на цьому гроші.
Зараз це важко повірити. А тоді це було можливо, бо система була зовсім іншою.
І навіть коли вони стали професійними музикантами, вони працювали у філармонії, вони вже виступали.
На концерти приходило дуже багато людей, там може 10 тисяч людей прийшло на концерт на стадіоні.
І ця філармонія заробляла багато грошей, але музиканти заробляли стандартну заробітню плату. Тобто в них була якась зарплата і, наприклад, за концерт вони могли отримувати 11 рублів.
Зараз складно сказати, це багато чи мало. Це така середня сума, можливо, це і не дуже мало, але це і не дуже багато.
Тобто за квиток міг коштувати один карбованець. Так, в українській мові треба казати карбованець, рубль – це російське слово.
Квиток міг коштувати один карбованець. Один глядач заплатив один карбованець.
І, наприклад, прийшло 10 тисяч глядачів, тобто заробили 10 тисяч карбованців, а виконавці, музиканти отримали лише 10 карбованців. Тобто, ви уявляєте, це не співмірні суми. Багато-багато таких цікавих речей. Про які можна довго говорити.
Я, мабуть, не встигну поділитись всіми емоціями, всіми враженнями, всіми фактами про цей фільм. Цей випуск вже доволі довгий, довше, ніж зазвичай. Але, можливо, комусь... Комусь сподобалось слухати таку доволі довгу історію.
Коли ви можете побачити цей документальний фільм?
Якщо ви не знаходитесь в Україні, якщо ви не можете піти в конотеатр, то я не знаю, як вам подивитись цей фільм. Можливо, він з'явиться в інтернеті, але трошки пізніше.
Я не знаю, коли, через місяць або навіть через кілька місяців. Але ви вже зараз можете слухати пісні Назарія Яремчука. Або Володимира Івасюка.
Можете пошукати в інтернеті ці пісні. Думаю, вам буде цікаво.
Що ще хотів сказати? Пишіть свої враження про цей епізод.
Заходьте на мою сторінку на buymeacoffee. Якщо ви дослухали до цього моменту, якщо ви майже 20 хвилин прослухали цей епізод, мені дуже приємно.
Залишіть коментар на сторінці на buymeacoffee, наприклад. Там, де буде текст цього випуску, я спробую зробити текст. Хоча це буде дуже великий текст, але я спробую зробити транскрипцію цього епізоду і викладу на buymeacoffee.
І там ви можете або купити мені каву, підтримати мій проект, або написати коментар, написати враження про цей епізод.
Можливо, ви щось знаєте теж про історію української, радянської музики. Або ви щось хочете дізнатись, поставити запитання. От. Мені буде дуже приємно.
Також через PayPal можете мене підтримати. Це теж дуже важливо і дуже приємно.
От. Ну, не знаю, що я все, що хотів, розповів. Треба буде записати ще один випуск, продовження, другу частину.
Поки що, я думаю, достатньо. Дякую ще раз за увагу і побачимось, почуємось у наступних випусках.
До зустрічі!