- Слухай, Сковронку, маю до тебе bardzo atrakcyjną propozycję, - почав був Янек ще з понеділка, - під кінець тижня Сташек повертається, то можна на вікенд до нас податись.
- Та ну, я краще тут залишусь, - Степанові було досить ніяково від того, що командир раптом запропонував щось не по роботі. Не можна сказати, що він цурався всіляких активностей. Навпаки, часом чоловікові здавалося, що якби відвідин всіляких майстерок, тренувань, полігону та корисних варштатів було трохи менше, то ніхто б від того не страждав.
Проте командир вважав інакше і стажерові майже кожного дня окрім безпосередньої зайнятості в майстерні доводилося тягтися то стріляти, то освоювати тактичну медицину, то правильно читати креслення, то товкти комусь пику за усіма правилами рукопашного бою, то ще на які мудроти.
- І що ти тут робити зібрався? Знов устав учити?
- Дякую, - ледь не вдавився Степан, - одного разу мені з головою вистачило.
- Тим більше. Чого тут самому стирчати?
- Та я вже звик якось, - махнув рукою чоловік, - почитаю що-небудь чи он відео подивлюсь. Тим більше, хіба мене відпустять?
- За “відпустять” ти у мене питатися повинен, - не здавався інструктор, - як не крути, а все ж я старший і по званню, і по статусу.
- Та воно якось незручно, - знов завів своє Степан.
- Spanie na suficie jest niewygodne, koc spada, - не здавася Янек, - Сташек щось про сомів закидав, а я сам з ним їхати не хочу, бо знов доведеться вислоховувати нудні лекції про “старі добрі часи, коли соми по сто кілограмів важили і заледве не самі у садок лізли”.
***
У передостанні вихідні настирливий інструктор таки вмовив Степана поїхати з ним та його братом на риболовлю.
Янекового брата вирішили почекати у дворі коло прохідної. Хлопець попрямував до ганку штабного корпусу, де стояло кілька знайомих офіцерів, щоб перекинутись парою слів. А Степан тим часом відійшов майже до рогу будівлі, де у тіньку під деревами стояла сміттярка і висіла табличка “Tu Wolno Palić”.
Затягнувшись цигаркою він ліниво спостерігав, як на ганку периодично зʼявляються військові, як Янек щось розказуючи співслужбовцям енергійно розмахує рукою у повітрі, наче креслить якусь невидиму схему, як на протилежному боці двору під парканом скрадається смугастий кіт, як до воріт прохідної підʼжджає здоровенний чорний джип.
Кіт дочимчикував до краю паркана і шмигнув у кущі, водій джипа зупинився біля самої прохідної, двері відчинилися і з авто виліз високий чорнявий молодий чоловік схожий зовні чи то на актора, чи на якого популярного співака: у чорних вузьких джинсах, чорних високих шнурованих черевиках на товстій підошві і чорній сорочці з підкатаними рукавами. Хвилясте, майже чорне волосся було зібране у хвостик, а на шиї на сріблястому ланцюжку висів досить дебелий хрест. Чоловік зазирнув у віконечко, тицьнув туди ж перепустку, помахав черговому рукою, заскочив назад у автівку і повільно заїхав на територію.
Янек тим часом закінчив розмовляти і підійшов до Степана, котрий якраз гасив недопалок об сміттярку.
- У вас тут що, кіно знімають? - поцікавився чоловік, коли хлопець підійшов ближче.
- Та ні наче, - покрутив головою той у пошуках зйомок, - а з чого раптом таке припущення?
- А що то за фотомодель тусується? - кинув чоловік в сторону джипа, який щойно припаркувався біля паркану.
“Фотомодель” тим часом роззирнувся, помітив Янека і попрямував у їхню сторону.
- Cześć! - розвернувся до нього хлопчина, - Nawet się nie spóźniłeś. Jak to się stało?
- Po obiedzie Pan Biskup zachorował na żołądek. Dlatego wygnał wszystkich do cholernej matki.
Przebacz mi, Panie, - на останніх словах незнайомець швидко осінив себе хресним знаменням, підвівши очі догори.
- Ну, знайомся, Сковронку. Це Сташек, мій брат і заодно пресвітер костелу Матері Божої Милосердної, - весело представив підійшовшого красунчика Янек.
Красунчик коротко кивнув, струснувши волосся майже тим самим рухом, що робив степанів інструктор, коли вдало закінчував якусь роботу:
- Zajebiście! - і тут же додав поважним тоном, - Miło mi cię poznać, Stefanie.
- Сташку, не випендрюйся. Степан по-нашому ні холєри не розуміє, - швидко вніс уточнення Янек, - і я тебе прошу, давай хоч сьогодні без проповідей. Od ostatniego razu miałem ich w dupie!
- Przepraszam bardzo, - скептично підняв брову святий отець, - ale sam prosiłeś o wskazówki.
- Ja pierdoliłem te wskazówki, - невдоволено сплюнув Янек.
Нехважаючи на те, що не така вже й незрозуміла була та польська мова для українських вух, саме зараз Степан дійсно ні холєри не розумів. А тому стояв, вилупившись, мов той карась, розгублено переводячи погляд з одного на іншого і ніяк не второпаючи, де саме його найобують. Ну хіба може справжній священик виглядати так, наче його щойно з подіуму стягли прямо у наймодніших мештах? І хіба може так непристойно лаятись?
Янек тим часом помітив когось на ганку, махнув рукою і намилився знов кудись збігти.
- Зачекаєте ще кілька хвилин? Треба одну справу владнати, - кинув він, кваплячись до невідомого знайомого.
- Зачекаємо, - відповів сам собі Степан. Не наважуючись підвести очей на янекового брата, він знов поліз за цигарками.
- Błogosław Ojcze! - пролунало зовсім поруч. Чоловік таки підняв голову: до них підходило двоє рядових, судячи по відсутності будь-яких відзнак на нараменниках.
- Niech cię Pan błogosławi i strzeże, - по черзі промовив кожному святий отець. Степан навіть за цигарки забув. Так і стояв, стискаючи напіврозкриту пачку у долоні та витріщаючись на красунчика. У голові дуже повільно проступало великими літерами: “не найобують”.
- Так пан Станіслав дійсно ксьондз? - поволі вимовив він, коли військові відійшли на чималу відстань.
- Сташек, - посміхнувся той у відповідь, простягаючи руку.
- Еее… Степан, - потиснув руку чоловік, трохи прискіпливіше розглядаючи нового знайомого і намагаючись знайти схожі з молодшим братом риси.
Таке саме темне волосся. У Янека воно було коротше і через те більш кучеряве, а Сташекова зачіска майже сягала лопаток. Такі ж майже чорні очі. Хоча, у молодшого брата погляд був мʼякішим і шкодливішим. Старший же дивився більш спокійно, з цікавістю але, між тим, і з якоюсь пересторогою. Майже така сама посмішка. Але у Янека вона була якась тепліша, бешкетливіша, душевніша ніж у старшого брата, що посміхався більш іронічно і стримано.
- Можна? - святий отець глянув на все ще затиснуті у степановому кулаці цигарки.
- А? Так, звісно. Бери, - той простягнув пачку.
Святий отець витягнув цигарку, швидко підпалив, пару разів глибоко затягнувся і видихнув, спершись на стіну чітко під табличкою про куріння:
- От тепер добре.
Степан і собі вирішив за краще закурити. Судячи з усього, Янек повертатись до них не квапився.
- Ти не зважай, що я тебе вперше в житті бачу, - обернувся до нього святий отець, - просто якщо малий з тобою тусується, значить для тебе я просто Сташек. І не заперечуй.
- Добре, - вирішив за краще погодитись Степан.
Сташек обернувся на брата, той щось завзято пояснював одному з колег-механіків і не звертав на них жодної уваги.
- Розумієш, малий мало з ким сходиться настільки близько, щоб до родичів підпускати.
- Не знав, - разом з димом видихнув чоловік.
- Нас у родині шестеро, думаю, він тобі казав.
- Ну так, взагалі, - Степан не дуже розумів для чого йому про це знати.
- Немало, я тобі скажу, - знов затягнувся Сташек, - і всі страшенно круті перці, навіть якщо і будуть стверджувати протилежне. І тому поруч весь час тусується купа народу, котрі хочуть то того, то іншого, то дружби, то привілеїв, то всього одразу. Сам розумієш, що в такій обстановці швидко привчаєшся тримати певну дистанцію.
- Ти так просто про це кажеш?
- А треба з витребеньками? - зацікавлено підняв одну брову догори святий отець.
- Не знаю. Я у церковних промовах не розбираюсь.
- Пробач, Господи, нас, грішних, за те, що триндимо не по Писанію, - демонстративно підвів очі догори Сташек.
- От і не тринди, - озвався з-за його спини незрозуміло коли підійшовший Янек, - вези нас краще додому, доки мене знов хтось не заловив для чергової “bardzo pilną rozmowę”.
- Молитися пробував? - насупив обличчя святий отець?
- А ти сумнівався? - так само серйозно відповів pan porucznik, - не встиг навіть договорити “Święta Maryjo, módl się za nami”, як пан полковник ледь прикладом по спині не перехрестив.
- Нема в тобі достатньо благочестя, - скрушно зітхнув Сташек.
- Зато у тебе його на сімох вистачить, - знизав плечима молодший брат, - розкажи, краще, до якої дупи ти нас завтра тягти зібрався?
- Не відаю ще того, - святий отець заложив такого кренделя на повороті, що Степан не втримався на сидінні і стукнувся лобом об дверну раму, - на все буде воля Господня.
- Якщо панове не проти, я б волів доїхати куди-небудь відносно цілим, - промимрив чоловік, прикладаючи до гулі металеву бляшку з підсумка.
- Доїдеш точно, - весело запевнив його командир, - а от щодо цілого…
- Поняв. Помолимось, - з ледь помітним відтінком приреченості підхопив Степан.
- А він мені подобається, - підморгнув братові святий отець, піддаючи газу.
***
- Я тут допʼяв курячої печінки, так що можна завтра поїхати на сома, - поділився сокровенним Сташек. Без ряси, у звичайних джинсах, вилинявшій картатій сорочці з підкатаними рукавами і старезних кросівках він був схожий радше на якогось німецького фермера-забулдигу, ніж на поважну церковну особу.
- Та хіба ж на печінку що путнє вловиш, - хмикнув Степан, - от якби раків жменю, чи хоч жаб наловити.
- Раки у нас законом охороняються. У їх бік не те що ловити, а і дивитись стрьомно - зловиш не того, то такий штраф впаяють, що більше ніц ловити не схочеться. А жаб просто так не можна, типу жива природа.
- Можна ще на ведмедика, - запропонував чоловік, крутячи в руках якусь новомодну котушку для спінінга.
- І де я тобі посеред бруківки ведмедика візьму? - з серйозним виразом обличчя поцікавився Сташек, - можу хіба пацюка вполювати. Як думаєш, сом на пацюка клюне?
Степан навіть не одразу зрозумів, що з нього банально кепкують, на повному серйозі почавши розмірковувати, чи є сенс впіймати парочку пацюків про запас.
- Я з вашою сімейкою колись збожеволію, - він демонстративно набурмосився, бо досі підсвідомо очікував, що Привелебний отче так нахабно жартувати не буде.
Але сам Привелебний про те був геть іншої думки.
- Нє. Тобі Янек не дасть. Він серед нас самий відповідальний. Тому категорично саботує все, що не за уставом.
- Що не за уставом? - поцікавився Янек, котрий щойно вийшов з хати.
- Степан зібрався зʼїхати з глузду, - спокійно відповів Сташек, пакуючи запасні котушки волосіні до риболовної сумки.
Хлопець придивився до чоловіка, що вже потроху починав ніяковіти:
- І з чого б це раптом? - перепитав у брата категорично ігноруючи те, що обʼєкт розмови стояв зовсім поруч.
- Від вселенської мирської несправедливості, котра чатує на нас кожної секунди, доки ми, грішні, цю землю топчемо.
- А якщо по-нормальному?
- Сома доведеться ловити на курячу печінку.
- Хай подякує, що не na kukurydzę, - скептично хмикнув Янек, - бо тоді б соми вас прокляли і тобі довелося б правити позачергову мессу, щоб такий лютий гріх відмолити.
- А у вас що, раків зовсім не ловлять? - про всяк випадок вирішив уточнити Степан.
- Дуже мало. Rak błotny i rak szlachetny nie mogą być przedmiotem amatorskiego połowu, - процитував хлопець, - poławia raka szlachetnego lub błotnego, nie będąc do tego uprawnionym podlega grzywnie, karze ograniczenia wolności albo pozbawienia wolności do dwóch lat.
- Йосип драний! Ти ще й рибальські інструкції знаєш?! - витріщився на нього чоловік.
Сташек не стримався і голосно зареготав:
- Ти йому ще таблицю з мінімальними розмірами процитуй. Випендрюватись, так по-серйозному.
- Таблицю я краще тобі процитую, - не повівся Янек.
- Мені ти вже в нічних жахах з тією таблицею снишся, - ледь не кинув у брата котушкою Привелебний отець, - Boże bij miłościw mnie grzesznemu та настав на розум цього отрока.
- Ти занадто перебільшуєш, - трохи сердито кинув степанів командир.
- Я перебільшую? - розвернувся до нього святий отець, тут же відвернувся і почав жалітися Степанові так, наче той мав би посприяти вирішенню проблеми виключно на користь потерпаючого, - я його, як порядна людина та турботливий родич, взяв з собою на озеро. Вивіз, можна сказати, на свіже повітря. А то він за своїми залізяками вже почав забувати, як на деревах листя виглядає. І що ти думаєш? Ця бісова холєра, замість чемно сидіти з вудкою і полювати на сома, відкопав “Regulamin Amatorskiego Połowu Ryb”, прочитав його весь включно з додатками і почав переміряти все, до чого руки дотяглися, бо з вимірювальною рулеткою він навіть уві сні не розлучається.
- І не так все було, - фиркнув хлопчина, - я всього-навсього кілька рибок поміряв. Ну треба ж було упевнитись, що така поважна духовна особа не порушує Regulaminu wędkarskiego.
- Не порушував? - обережно запитав Степан.
- Ну як тобі сказати…
- Кілька рибок? - Сташек закінчив складати начиння і розвернувся всім корпусом до брата, - ти виміряв усю рибу, вудки, довжину та ширину садка, висоту кожного поплавка, відстань вудками і примірявся, щоб переміряти кожного хробака з наживки.
- Ну подумаєш, один разочок вирішив проявити ініціативу… - почав був Янек.
- Один разочок? Та ти, бісів сину, мені того літа весь сезон перепаскудив! - почав закипати святий отець.
- Того біса, котрий підбив тебе кожного разу мене за компанію тягти! - не відставав від нього Янек, - ти знаєш, що ця духовна особа потім утнула? - він теж розвернувся до Степана сердито струснувши чубом, - поки я до вітру ходив, він завів джипа і додому рванув.
- Як додому? - не зрозумів Степан, дивлячись по черзі то на командира, то на його брата, - він що, тебе там кинув?
- Ну так, - демонстративно склав руки на грудях Янек, - у мене дуже добрі родичі.
- Нічого я його не кидав, - у свою чергу почав виправдовуватись Сташек, - просто малий до цього хвалився, що завчасно здав якийсь там залік з орієнтування на місцевості. Ну я і вирішив перевірити, чи він його не за гарні очі отримав.
Степан мимоволі ковзнув поглядом по янековому обличчю, неохоче відмічаючи, що якби екзменатор був небайдужий до чорних очей, то у пана поручника були всі шанси на відмінно.
- Ну скажи вже, що то була помста, - фиркнув хлопець.
- Pan Bóg zsyła na nas próby, aby wzmocnić naszego ducha w trudnej godzinie, - поважно промовив його Привелебіє.
- Сам придумав? - не повівся молодший брат.
- І довго ти там сидів? - встряв у пересварку Степан.
- Та я не сидів. Написав: “popierdoliło cię?”, отримав у відповідь: “pierdoł na piechotę” і почухрав додому.
Чоловік питально втупився у святого отця.
- Та там іти усього кілометрів сім, - відмахнувся той, - ну якщо по прямій.
- А якщо по дорозі, то усі десять, - єхидно уточнив Янек, - ще й у сутінках. Ішов один, самотній, нещасний, стомлений.
- Ти ті десять кілометрів у повній викладці за годину пробігав навіть не дуже захекавшись.
- А ти не заздри!
- А ти не наривайся! - кинув у бік брата Сташек і знову повернувся до Степана, - він мені потім у якості помсти рукави у рясі посклеював. Уявляєш? Мені до заутрені збиратись, а вдітись не можу. На мене там люди чекають сповнені бажання доторкнутись до божественного одкровення, а тут рідний брат паскудить, jak z piekła rodem.
- У тебе все одно запасна була, - не квапився встидатись Янек, - до того ж, хто змусив мене платити за нову? Ще й вибрав саму найдорожчу.
- Darowizny w imię Pana są błogosławione i szanowane. А так ти б їх все одно пропив.
- Так ти ж би перший допомагати прибіг, - заклав старшого брата наймолодший.
Степан спантеличено спостерігав за розмовою і ніяк не міг для себе остаточно вирішити: чи можна віднести до везіння те, що йому випало перетнутися з цим хлопчиною і усім, що він притяг із собою у його розмірене буденне життя, чи навпаки - він повний невдаха і йому надзвичайно не поталанило.
***
Чи то місцеві соми були на дієті, чи взагалі спали, зарившись у мул, але спіймати жодного хлопцям так і не вдалося. Зато розжилися парочкою коропів, десятком дрібних карасів та одним невеличким щупаком.
Як сказав на те Сташек: “Dzięki Ci Boże, że to nie tylko żaby” і заходився варити зі здобутих трофеїв юшку.
***
Розімлівши від теплого сонця, свіжого повітря та ситного обіду Степан сидів у тіньку під деревом, потроху відсьорбував каву і спостерігав, як Янек з братом про щось сперечались, по черзі тицяючи в екран телефона. Польську він з пʼятого на десяте розумів, та і командир весь час намагався вчити його не лише премудростям ремонту та відновлення старої техніки, а і простим повсякденним зворотам, активно підбадьорюючи всі спроби говорити по-місцевому.
Правда, час від часу чесно починав ржати з степанової говірки, але якось не образливо, а скоріш тому, що дійсно виходило смішно. Він потім детально поясняв чого так вийшло і тоді вже реготали обоє, бо інколи сенс того, що намагався сказати Степан перетворювався на щось зовсім ліве.
Розлігшись на траві, Янек роздивлялвся на планшеті якесь креслення, а Сташек сидів поруч, щось енергійно розказував, розмахуючи руками і час від часу споглядав за розставленими на березі озера вудками.
Степан слухав їх чергові прирікання і згадував, як всього пару тижнів тому ледве стримувався, щоб не піти на пряме порушення наказу, не розвернутись і не попрямувати на перший-ліпший автобус, що забере його з цієї незнайомої, чужої, незрозумілої і абсолютно непотрібної йому країни. І лише багаторічна вчительська витримка врятувала від поспішних дій, нагадавши, істину, що він кожного року втовкмачував своїм таким самим нетерплячим учням: “Перед тим, як щось кинути, дай собі трохи часу і кілька спроб. Може ти просто з першого разу чогось не помітив”.
А сам Степан з першого разу дійсно не помітив. Та й не до того тоді було, щоб придивлятись. Тож і не помічав нічого окрім свого бажання якнайшвидше збігти назад. От так послухався б його, розвернувся, пішов би геть і не було б нічого: ані сьогоднішнього відпочинку у дружній компаніі, ані купи нових вражень, ані нових умінь, що не знайдеш у жодному підручнику чи відео з ютуба, бо напрацьовуються вони роками досвіду і талантом майстра, а передаються мимохіть, між зміною колес, тупими анекдотами і написанням рапортів про виконану роботу.
А головне - не було б самого Янека. У спогадах залишився б лише сповнений гонору поручник Борушевський, що дивився на новенього стажера, як на лайно на штанях. Хто ж знав, що вже за кілька днів його командир із “пана поручника” стане просто Янеком, а дні стажування стануть чи не найкращим з усього, що трапилось зі Степаном як не за все життя, то за останні років десять так точно.
Спершись на дерево, чоловік пригадував, як уперше переступив поріг гаража, де в той день колупався в старому БРТі його безпосередній інструктор.
***
- Сержант Михайленко по наказу від другого червня дві тисячі двадцять другого року на стажування прибув! - голосно відрапортував Степан, зайшовши у майстерню. Після сліпучого сонця всередині було нічого не видно. Лиш чутно, як десь під дальньою стіною хтось брязкав розвідним ключем.
Кілька хвилин окрім цього брязкання нічого не відбувалось. Присутній, ким би він там не був, явно не квапився кидати своє заняття заради новоприбулого. Степан стояв, про всяк випадок, витягшись у струнку, затиснувши під пахвою файла з паперами і напружено вдивлявся в тіні під стіною.
Через безкінечно довгі пʼять хвилин із-за БТРа висунулась чиясь розпатлана голова, невдоволений голос виразно пробурмотів щось про курчат, задзвенів кинутий на купу залізяк розвідний ключ, і до чоловіка, якому вже набридло стовбичити посеред майстерні, нарешті вийшов молодий хлопчина у старому заляпаному мастилом комбінезоні, на якому, ти не менш, красувались лейтенантські нашивки.
“Оце і є мій інструктор?” - невдоволено подумав Степан.
- Co krzyczysz jak dureń? - поцікавився хлоп, - nie jestem głuchy. Co masz tam? - кивнув він у сторону документів.
Степан мовчки тицьнув файла і поки потенційний командир скривившись, як середа на пʼятницю, іх передивлявся, сам мимоволі розглядав нове начальство. Лейтенанту на вигляд було років двадцять пʼять. Високий, худорлявий, чорне кучеряве волосся розкуйовдилося і стирчало у всі боки, не менш кашлаті брови то зʼїжджались у купку над переніссям, то підлітали майже на півлоба угору. З-під брів зиркали такі ж чорні очі, що чомусь здалися Степану схожими на перестиглу вишню-шпанку. Така росла у бабиному городі. Вишні на ній були дрібними, кислими і їсти їх можна було лише коли вони вже ставали темно-червоного, майже чорного кольору. І то не більш жмені, бо нападала оскома.
Від погляду лейтенанта Борушевського оскома напала майже одразу. Навіть зуби занили. На скільки там його у це стажування заслали? Він стільки точно не висидить, бо вже хочеться на все плюнути, розвернутись і поїхати назад. Чи хоча б попроситися до піхоти - ліпше цілими днями ганяти у повній викладці по полігону, ніж три з хвостиком тижні спостерігати поруч із собою таку невдоволену пику.
- Nie było cholery, więc teraz ją masz, - прокоментував документи лейтенант.
З усього сказаного Степан зрозумів лише “холєра”, але й цього було цілком достатньо, щоб додому закортіло ще більше. Лейтенант тим часом розвернувся і попрямував кудись вглиб майстерні. На новоприбулого стажера він навіть не глянув, продовживши сам собі щось бурмотіти. Що він там робив, Степанові видно не було, ту частину приміщення закривав напіврозібраний БТР. Але, тим не менш, намагався по звукам здогадатись, чим саме зайнятий його безпосередній командир. За БТРом щось стукнуло, гупнуло, з приглушеним дзвоном посипались якісь дрібні предмети, так, наче хто спересердя жбурнув на підлогу жменю гайок. Слідом пролунало виразне: “Kurczę! Сo za dupek to zrobił!”, знов стукіт, передзвін падаючих одна на одну деталей, а далі тиша яку супроводжував лише шурхіт чогось паперового.
За кілька хвилин і він стих, а ще за мить командир зʼявився знов, тримаючи у руці замацаного файла з якимись паперами.
- Oto instrukcje bezpiecznego zachowania w warsztatach naprawy sprzętu ciężkiego, - він тицьнув Степанові файла, - ucz się, - і пішов назад до своєї роботи не звертаючи більше на чоловіка жодної уваги.
Степан почекав ще кілька хвилин, доки остаточно не впевнився, що лейтенантові є чим зайнятись і нових вказівок поки що не буде. Роззирнувся навколо, помітив кілька ящиків, що стояли майже біля самого входу, всівся на один з них, витяг з файла ту інструкцію, і знов відчайдушно захотів додому. Інструкція була не дуже великою, сторінок з тридцять на все про все - Степанові і набагато більші талмуди доводилось вивчати - але мала один суттєвий недолік: вона вся цілком і повністю була написана польською мовою.
- Таки холєра, - буркнув впівголоса чоловік, - і як мені це читати?
Через пару годин інструктор відволікся від своїх занять і нарешті звернув увагу на стажера, що весь цей час просидів на ящику намагаючись з допомогою гугл транслейту зрозуміти хоч щось у написаному.
- Оpanowałeś? - похмуро спитав лейтенант.
- Ніяк ні! - підхопився на ноги Степан.
- Spocznij, - скривився командир відступивши на крок назад, - Dlaczego wrzeszczysz jak wściekła koza? Jakie są problemy?
Слово “проблеми” видалося знайомим. Інше знайоме слово “коза” стажер-початківець вирішив тактично проігнорувати. Чоловік нервово переминався з ноги на ногу і ніяк не міг придумати, що відповісти. Сказати, що не розуміє польської? Тоді виникне слушне запитання:”Якого дідька він тут взагалі робить?”. Придумати щось інше? Так нічого не придумується.
- Перепрошую, пане лейтенанте, але я повільно читаю, - врешті видав він щось більш-менш схоже на правду.
Обличчя пана лейтенанта набуло виразу, як у бридливого кота, що вступив у калюжу. Ще б ногою потрусив і було б зовсім не відрізнити.
- Kurczę. Nie uczyli cię w szkole? - скептично скривив губи той.
- Так точно! - навіщось ляпнув Степан, - Пробачте, еее… пшепрашем бардзо, - додав слідом придушуючи різке бажання втягти голову в плечі. Дуже вже йому не подобався погляд, що час від часу кидав на нього цей ненормальний командир.
- Masz trzy dni na przeczytanie. Mam nadzieję, że do poniedziałku opanujesz przynajmniej połowę, - невдоволено видав розпорядження той.
Тут щось було про понеділок. А оскільки до понеділка ще залишалось багато часу, то можна було якось примудритись таки розібрати, що там ті польські інструктори понаписували.
- Zrozumiałeś? - перепитав командир, - czy może potrzebujesz elementarza?
- Зрозумів, - квапливо запевнив його Степан.
- Idź stąd, - кивнув на двері лейтенант.
Чоловік продовжив стояти, бо не був упевнений, чого саме від нього хочуть.
- Dlaczego stoisz? Wynoś się stąd już! - командир сердито помахав рукою у сторону виходу, демонструючи всім своїм виглядом, що краще для стажера буде щезнути кудись подалі.
Що той з задоволенням і зробив.
Наступного дня Степан чемно заглянув у майстерню, доложився про прибуття, почув у відповідь щось не дуже зрозуміле і вирішив, що він тут точно не потрібен. Особливо, коли у якості додаткового аргумента у нього полетів шмат пластикової ручки з автомобільних дверцят. Вискочивши на вулицю він вирішив не повертатись назад у казарми, а розміститись на одній з лавочок, що стояли у тіньку під старими кленами. Розклав листки з текстом, дістав блокнота, телефон з перекладачем і заходився далі розбирати шматки напівзрозумілого тексту.
Приблизно на третій сторніці мозок трохи призвичаївся до читання, знайомих слів суттєво побільшало, і діло пішло веселіше.
- Dlaczego nie jesteś w stanowisku pracy? - несподівано пролунало поруч. Степан смикнувся, ледве не впустив телефона і зачепив пару сторінок з інструкції, що плавно злетіли на бруківку прямо під ноги панові полковнику. Чоловік підхопився з лавочки, упустивши додолу ще кілька листків.
- День добрий, пане полковнику! - випалив він якнайшвидше, картаючи себе за те, що не помітив, як той підійшов.
- Spocznij, - коротко кинув полковник, - Co to za bałagan?
- Винуватий, пане полковнику, - відчитався стажер, - маю завдання по вивченню інструкції.., - він прикрив очі, на кілька секунд задумався і випалив, - з безпечнего заховання у варштатах направи спшенту цьежкего!
- Dlaczego rozrzuciłeś papiery? - полковник нахилився і підняв з-під ніг сторінку instrukcje, - Kto jest twoim instruktorem?
- Старший лейтенант Борушевський, пане полковнику! - гаркнув Степан, краєм ока стежачи за старшим офіцером, що роздивлявся текст. Після згадки степанового керівника обличчя полковника набуло тоскного вигляду.
- A, pan porucznik, - він тицьнув чоловікові папірець, - nudny jak flaki z olejem, - і навіть співчутливо поплескав по плечу, - ucz się dalej, sierżancie. Powodzenia!
- Так точно, пане полковнику! - погодився з ним Степан, спостерігаючи, як старший офіцер завертає за ріг будівлі, - що ж мені ще залишається, як не вчити, - пробубнів сам собі, підіймаючи решту листків, - хоч сідай, та напамʼять зубри цю кляту писанину.
У нерівній боротьбі з іноземними науками пройшла вся пʼятниця, субота і майже половина неділі. На другу половину залишилось освоїти всього кілька сторінок, але одразу після обіду у казарму, де розташувався зі своїми паперами і нотатками Степан, раптом принесло його інструктора.
- Koniec weekendu, - заявив він своєму підопічному, невдоволено спостерігаючи, як той швидко збирає до купи розкидані по ліжку папірці, - chodź za mną. Przystąpisz do egzaminu.
Старший лейтенант розвернувся і пішов геть. Степанові не залишалося нічого іншого, як схопити навчальні матеріали і поквапитись слідом. По дорозі до майстерні інструктор мовчав. У гаражі він так само мовчки клацнув чайником, закинув до паперового стаканчика ложку кави, всипав одразу кілька пакетиків цукру, залив окропом і всівся на капоті пошарпаного позашляховика, розмішуючи цукор і категорично ігноруючи присутність когось ще.
- Proszę. Powiedz mi, - нарешті відволікся від напою лейтенант повівши рукою так, наче припрошував чоловіка станцювати вприсядку.
- Що повідать? - зопалу перепитав Степан, - перепрошую, - він тут же виправився, - пане лейтенанте, дозвольте уточнити.
“Йосип драний! Це що, мені тепер доведеться все оте переказувати? - напружився стажер, - Сам ти відьма після цього, хоч і мужик”.
- Ну? - у чорних очах на секунду промайнула цікавість.
- Мені все підряд розказувати, чи пан лейтенант волів би послухати вибрані розділи?
- Świetnie, - чомусь зрадів інструктор, - Powiedz mi na przykład instrukcję przy obsłudze dźwignika.
Степан пошморгав носом, намагаючись пригадати, у якій частині того клятого інструктажу він читав щось про підйомники і, найголовніше, що саме там було написано.
- Dźwignik… - най би його шляк трафив, - додав собі під носа, - mogą obsługiwać wyłącznie uprawnieni pracownicy, котрі, шоб їх качка копнула, są szczególowo zapoznani z dokumentacią technologiczno-ruchową а також znają ogólne przepisy BHP… - відкопавши у памʼяті відповідну сторінку, щедро пересипаючи офіційну польську неуставними українськими виразами, спотикаючись на кожному слові та нещадно перекручуючи вимову видав Степан.
- Dokładnie, - струснув чубом інструктор, сьорбнувши кави.
“Та щоб ти три дні рідко хезав! Куди ж іще докладніше?” - подумки застогнав нещасний стажер.
- Перед uruchomieniem dźwignika sprawdzić naciąg ланцюга, - почав знов напамʼять цитувати правила роботи з підйомником.
Інструктор скептично хмикнув.
“От бісова холєра, що ж тобі не так”, - з досадою зітхнув Степан.
- Перед wprowadzeniem pojazdu na dźwignik переконатись czy dźwignik jest opyszczony do dolnego положення.
Інструктор відволікся від кави і підняв очі на докладчика.
“Та щоб ти здоров був глядіти! Кава закінчилась? Так піди ще зроби. Я залюбки почекаю, помовчу… ”, - невдоволено сопів Степан, пригадуючи, які ще пункти були у списку правил до підйомника.
- Po ustawieniu pojazdu na dźwignik закріпити його так, аби jego cieźar był рівномірно rozmieszczony na wszystkie kolumny dźwignika.
Лейтенант відставив порожнього стаканчика подалі, поставив ногу на капот, сперся на неї ліктем, підпер долонею підборіддя і почав з цікавістю стежити за підопічним.
“Та щоб тобі повилазило так витріщатись! Ще очима проштрикнеш”, - подумки обурився той.
- При opuszczaniu dźwignika перевірити, czy nie snajdują się pod nim якісь предмети.
“Все, наче там більше нічого не було”, - видихнув Степан, втупившись у праве переднє колесо, бо відверто кажучи, дивитись на свого командира трохи страшився.
- Zajebiście, - ласкаво прокоментував командир, зазираючи до порожнього стаканчика, -
A teraz mi powiedz postanowienia ogólne dla warsztatów samochodowych.
“Щоб ти скис, іроде. Що ж тобі нейметься у вихідний”, - зітхнув Степан, відчайдушно пригадуючи, де ж це було про ті самоходові варштати.
- Перепрошую, секунду, - він же точно це читав, навіть кілька разів. Там ще щось про шмаття було. А клятий інструктор замість чемно піти пити пиво сидить зараз і шкіриться, як тамада на весіллі. О, точно! Пиво! - Do wykonania powierzonej pracy należy przystąpić będąc wypoczętym, trzezwym, i własciewe ubranym w kombinezon, obuwie roboce oraz rękawice ochronne. A w razie potrzeby w sprzęt ochronny osobiste, - випалив стажер майже на одному диханні, бо перекладав ці мешти разів зо три, доки запамʼятав, як воно все читається.
- I co dalej? - жваво поцікавився інструктор, умощуючись зручніше.
“А далі маленьке звірятко загортає шоколад у фольгу, - автоматично продовжив подумки Степан, - господи, тобі що, кобєта не дала, що тобі у неділю ввечері зайнятись нічим”.
- Що ж там далі було? - пробурчав він собі під ніс, - ага, здається заборони якісь. Ну напевно ж. Zabrania się palenia tytoniu w pomieszczeniach warsztatowych oraz innych w których znajdują się materialy łatwopalne. Wykonuwannia prac narzędziami zużytymi lub uszkodzonymi...
- Dosyć na dzisiaj, - перебив його командир. Степан чемно замовчав, боячись навіть уявляти, що буде далі, - а тепер розкажи, на холєру ти це все напамʼять вивчив? - додав досить чистою українською мовою, трохи зміщуючи наголоси на польський лад.
Від несподіванки стажера заціпило, тому він мовчки кліпав очима і злегка сіпався рукою, немов намагався пояснити мовою жестів, з якого дива три дні ломав собі язика та мізки.
Борушевський весело розглядав вкрай спантеличеного підопічного і крутив у руках паперовий стаканчик з-під кави.
- Гаразд, - через пару хвилин інструкторові набридло чекати, - можеш іти, - кивнув він підборіддям у бік виходу, - завтра о девʼятій у третьому гаражі, треба буде вантажівку перебрати.
- Так точно, - видушив Степан, коротко киваючи головою, - дозвольте йти?
- Та йди вже, - лейтенант махнув стаканчиком у бік стажера, - не запізнюйся.
- Do widzenia, - чоловік розвернувся і хутко вискочив з майстерні.
Голова йшла обертом настільки, що через десяток кроків довелося зупинитись і спертися рукою об стіну. Він і досі не міг второпати такої переміни у Борушевському. А те, що, той заговорив не польською взагалі нікуди не ліпилося. Знає українську? Тоді чому кілька днів старанно робив вигляд, що ніц не розуміє? Знає лише кілька фраз? Тоді навіщо раптом вирішив змінити ставлення і звертатись не у звичній манері? Що такого він вже утнув, що постійно роздратований командир раптом став більш-менш схожим на адекватного? Чи тут взагалі справа у чомусь іншому, що Степана жодним чином не стосується?
Ця купа питань крутилася у голові і не давала спати майже півночі. Степан і сам крутився у ліжку без сну, перебираючи і вчергове передумуючи сьогоднішнью розмову у пошуках відповідей і все ніяк її не знаходив.
Зранку механік-стажер трохи знервовано попрямував до потрібного гаража. Заснути вночі так толком і не вдалося, тому він періодично позіхав і тер на ходу очі. Само по собі це не було аж так критично. Траплялись випадки, коли доводилося і по дві доби не спати, перекимарюючи по пару годин при нагоді. Але в цей раз він не дуже розумів, що взагалі відбувається, а отже підсвідомо очікував ще якихось сюрпризів, в основному неприємних.
У гаражі було темно і пусто. Наручний годинник показував за пʼятнадцять хвилин девʼяту. Помітивши на стіні рубильника, Степан підняв важіль догори - загорілося світло і одразу стало видно практично весь гараж, посеред якого стояла вантажівка з якої вже встигли зняти бампер і відкрутити колеса.
- А ти рання пташка, - почулося за спиною. Чоловік крутонувся навколо себе: до гаража якраз увійшов його інструктор. Той самий заляпаний мастилом комбінезон, той самий розкуйовджений чуб, той самий пронизливий гострий погляд з-під насуплених брів, навіть неголеність на щоках за ніч жодним чином не змінилась. Але сьогодні він, тим не менш, усміхався. І знов говорив українською.
Тому замість привітати, як належить за уставом, Степан зовсім нечемно вилупився на начальство, зненацька розгубивши всі потрібні слова.
Інструктор нахиливши голову на бік якийсь час весело спостерігав за підопічним.
- Каву будеш? - запропонував раптом.
Степан знов нічого не спромігся відповісти, бо не міг втямки узяти, що взагалі відбувається. Ще вчора його безпосередній командир нагадував щось середнє між психованиим псом і мороженою воблою, а тепер посміхається, майже як нормальна людина, і пропонує каву.
Лейтенант тим часом не став чекати, поки його учень відімре, а одразу пішов у куток, де стояло кухонне начиння і заходився заварювати каву.
- Ти ще не відкляк? - повернувся він за кілька хвилин назад, тримаючи два стаканчики, від яких підіймалася пара, - не знав, скільки тобі цукру, тому поклав два, - він тицьнув один зі стаканчиків Степанові, відійшов і сперся на капот, - та розслабся вже нарешті, nie będę cię gryźć.
Чоловік рефлекторно схватив каву, машинально відсьорбнув, негайно обпік язика і ледь не виплюнув напій назад.
- Так чому все ж таки ти вирішив вивчити всю ту маячню, что я тобі видав? - знов запитав інструктор.
- У мене був наказ, - смикнувся плечем Степан, - я його виконував.
- І завжди ти такий буквальний?
- Так точно, пане лейтенанте, - погодився чоловік.
- Янек, - посміхнувся інструктор, злегка примруживши очі.
- Що? - не зрозумів Степан.
- Мене звуть Янек, - він перехопив стаканчика іншою рукою і простягнув долоню, - і давай без цього дурнуватого офіціозу, хоча б коли поруч не