Пам'ятаю, як шкільна подруга вперше розповіла мені про соцмережі. Тоді це була одна на літеру В, про яку зараз негоже згадувати (соцмережа, не подруга). Можливість слідкувати за життям своїх друзів, ділитися чимось особистим, обмінюватися смішним відео, улюбленою музикою і переписуватися була настільки своєчасною і потрібною для підлітків, що ми застрибнули в соцмережі з розгону, а вони міцно вросли у наше життя, це було весело.
Минуло 17 (сімнадцять!) років, про соцмережі пишуть наукові роботи, їх вказують у переліку основних причин самотності, підвищеної тривожності та депресії. Хтось завдяки ним заробляє мільйони чи просто заробляє собі на життя, хтось – витрачає зароблені гроші, продуктивний час чи години сну.
Для молодших від мене людей життя в соцмережах – не альтернатива реальному, це і є реальність. Я ж маю привілей пам'ятати, як ми дружили, вчилися, працювали і любили без соцмереж і можу подивитися трохи збоку на те, у що вони перетворилися і як з цим бути.
Спочатку розберімося із термінами.
Соціальні мережі – для зв'язку та спілкування між людьми. Фб і інстаграм – соцмережі, принаймні так вони задумувалися.
Соціальні медіа – для створення та споживання інформації. Це більше про односторонній рух, де ми можемо створювати власний контент, або ж дивитися, слухати чи читати те, що створили інші. Ютуб, тікток та твіттер – соціальні медіа.
Ця різниця важлива, бо якщо уважно подивитися на свою інсту чи фейсбук, ми побачимо, що в них залишилося все менше мережевості і стало все більше медійної складової.
Межа між місцем, де ми можемо лайкнути фото подруги і дізнатися про черговий світовий скандал – розмилася. В одному просторі по черзі з'являються люди з нашого дитинства, колеги з усіх попередніх робіт, зірки, блогери, колишні, колишні колишніх, професори, волонтери, продавці, й усі вони начебто на рівних, до всіх них так близько, ми буквально носимо їх із собою зі спальні на кухню і у вбиральню.
Уявіть, що вам треба пояснити, що таке соцмережі, комусь з минулого, хто ніколи ними не користувався. Отже, це ніби ми заходимо в місце, де одночасно є центральний універмаг, лікарня, кав'ярня, салон краси, місцева газета, модний журнал, всі телеканали, фотоальбоми друзів, відеокасети з сімейних свят, лекції, інтерв'ю зірок, спортзал, турагенція і війна, війна, війна. І ми можемо потрапити в це місце будь-коли, навіть серед ночі не встаючи зі свого ліжка. Це не налізло б на голову людині ще років 20 тому. Зараз насправді теж не налазить, наш мозок, нервова і сенсорна системи не були до такого готові. Тому і депресія, і тривога, і залежність часто стоять в одному реченні зі словом «соцмережі».
Я не знаю, що з цим робити, але вірю в силу піздюлєй (хто впізнав цитату, я вам схвально підморгую) вірю в силу усвідомленості.
Я вже писала, як чисто технічно даю раду із соцмережами. Але якщо піти глибше, від формальних обмежень до змісту, то тут важливо усвідомлювати, яку нашу потребу може реально задовольнити той чи той додаток.
Наприклад, ми йдемо в інстаграм за почуттям зв'язку, а виходимо звідти спустошеними. Допомагає чітке усвідомлення того, що медіа, магазини, лідери думок — це не наші друзі, який би дружній тон оф войс вони не обирали і як би часто не зверталися до нас на «ти». І якщо саме такі сторінки переважають у списку наших підписок, то марно сподіватися, що час в інстаграмі задоволення нашу потребу у теплому безпечному зв'язку.
Або чесне усвідомлення, що рілзи чи тікток – це не освіта, як би добре ми не налаштовували свою стрічку. Пам'ятаю розмову з однією молодою науковицею китайсько-німецького походження, яка дуже критикувала місцеву (нідерландську) молодь за сидіння в соцмережах і розповідала, яка чудова, освічена та дисциплінована молодь в Китаї, бо дивиться переважно освітній та науковий контент у тіктоці.
Короткі відео можуть засіяти в нас якусь ідею чи дати поштовх, але для того, щоб дійсно в чомусь розібратися, освоїти, інтегрувати і пізнати – треба більше фокусу, часу і зусиль. Година освітніх тіктоків не дорівнює годинній лекції чи осмисленому читанню.
У мене є мрія, яка поки виглядає досить нереалістично, але на те вона й мрія. Хочу, щоб в моєму онлайн просторі робота була окремо, новини окремо, друзі окремо. Це величезне завдання, до якого я намацую перші кроки і усвідомлюю, що може трапитися якась нова зміна типу заборони телеграму чи появи нової соцмережі або меседжера. Але маленькі кроки і усвідомленість – дуже потужна суміш, на якій я вигрібаю останні роки. Тому зараз, коли вистачає сил і уважності, роблю таке:
коли потребую підтримки від друзів, або хочу розгорнуту відповідь про те, як у них справи – пишу їм особисто.
коли хочеться трохи соціального схвалення і слів про те, що я класна і впораюся з черговою сракою або що ще хтось зі знайомих (і незнайомих) зараз переживає схожу сраку — пишу в соцмережі. Але усвідомлюю, як воно працює і на що реально можна очікувати від такої взаємодії.
коли є спрага до знань і кращого розуміння світу – дивлюся лекції чи читаю статті або книги. Іноді багато всього на одну тему, щоб скласти пазлики і розібратися.
коли хочу посидіти на чиїйсь кухні й слухати розмови за жизнь, сьорбаючи своє червоне сухе і хоч годинку не думати про мої задачі, обмеження й виклики – слухаю подкасти.
коли треба терапія – йду в терапію, бо маю досвід перегляду десятків годин ютубу та читання статей про психічні розлади замість того, щоб зібратися і піти до фахівця, і повторювати таке не хочу.
коли хочу пірнути в цей басейн з вінегретом з усього на світі, в який перетворився інстаграм, і поплавати там пів години, бо на все інше зараз немає сил і натхнення – роблю це і не шкодую.
Соцмережі розвиваються швидше, ніж ми можемо усвідомити і відловити їхній вплив на наше сьогоднішнє життя. Про довгостроковий вплив поки взагалі невідомо. Тож найкраще, що ми можемо робити зараз – качати усвідомленість (це взагалі найкраще, що можна робити для свого ментального здоров'я) і робити малі послідовні кроки, щоб не губити користь від соцмереж, але зменшувати шкоду, яку вони нам роблять.
Люблю цю цитату з Лесі Українки і вживаю її до багатьох ситуацій в житті: «Путь на Голгофу велична тоді, коли тямить людина, нащо й куди вона йде». Отак кожен раз, коли помічаю, що рука тягнеться до телефона, питаю себе: людино, нащо й куди ти зараз йдеш?