У мене є дві бабусі. Одна передчасно вийшла на пенсію, аби глядіти мене, проводила зі мною час, навчала читати і рахувати, а ще купила мені перший ліфчик, коли у мене виросли груди. Не без нюансів, проте її залученість в моє буття важко переоцінити. Друга бабуся навчила мене багатьом сумнівним інтроектам, зокрема, що бути егоїсткою - погано, і взагалі треба бути жертовною чемною дівчинкою і не висовуватись. Вгадайте, кому з них я дзвоню з цікавістю і з власного бажання, а кому - бо мушу?
Чесно кажучи, тема стосунків з родичами є чи не найбільш вагомою як в моїй особистій історії, так і в терапевтичній практиці. Тому й рефлексій на цю тему вистачає. Справді, наше покоління вирощене у совкових догмах про «старший - значить завжди правий», «ти маєш старатись щоб виправдати надії батьків», «родина - це святе, тож терпи» і решти подібних тез.
Цікаво, що люди +- мого покоління реагують на критику подібного виховання дуже по-різному. Хтось обурюється і захищає усі помилки родичів, а хтось гірко зітхає і каже «у мене та ж фігня»… І лише одиниці моїх знайомих мають дійсно класні стосунки з батьками та адекватне виховання, а я цим людям щиро заздрю)
Часто батьки та інші родичі чекають, що діти автоматом будуть цікавитись і тягнутись до них, бо «так треба», «бо це ж сім’я».
Не всі в курсі, але стосунки батьків з дитиною починаються ще з перших днів життя цієї ж дитини, або ж навіть ще до народження. В перший рік життя формується тип привʼязаності, адже об своїх важливих дорослих дитя дізнається, яким до нього буде світ - надійним і стійким або грубим і непевним.
Ці роздуми навіяні трьома днями навчання з теми клієнт-терапевтичних стосунків, адже в ідеалі терапевт має втілювати функції чуйних батьків: помічати і чути, мати небайдуже ставлення до клієнта та залишатись в стосунках із ним/нею попри складності або незгоду. Часто для клієнтів в терапії це перший такий досвід, адже його могло зовсім не бути в дитинстві 💔
Отже, взаємність - це фундамент будь-яких відносин, інакше діла не буде… Навіть якщо одному з учасників цих відносин лише 5 років (або місяців).
Що я розумію як роботу над щирими і перспективними стосунками з дитиною:
🩵 визнавати субʼєктність дитини (а не «тому що я так сказав!»), зважати на її думку, пояснювати власні рішення та дії
🩵 поважати та приймати її емоції замість «що ти ниєш?!»
🩵 підтримувати та поважати бажання і цікавість (під цим маю на увазі саме поважне ставлення, а не безумовне втілення бажань. Відмовляти теж можна із розумінням і повагою)
🩵 припускати, що дорослі теж помиляються, визнавати помилки, вміти попросити вибачення у дитини
🩵 цікавитись і розмовляти про те, що цікаво дитині, дізнаватись разом нове і розповідати як влаштований світ
🩵 цей перелік можна продовжувати безкінечно, та я зупинилась на ключових пунктах…
Зараз скажу досить цинічну, але тверезу річ. Деякі дорослі діти (в терапії або самостійно) можуть виявити, що батьки їх ніколи не любили тим способом, якого потребували ці діти. І тоді, з великою вірогідністю, у такої дитини нічого не народиться у відповідь. В таких стосунках з батьками можна створити повагу, певний протокол спілкування, але не штучну любов. Бо народження дитини - це лише вибір батьків, а яким буде наслідок цього вибору, залежить від обох сторін, а не лише від дитини.
Топові причини, чому нам буває важко сепаруватись, навіть якщо з рідними складно:
😈 злиття в ідеї, що сімʼя - це неподільне ціле. Деякі сімʼї мають настільки розмиті кордони між членами цієї сімейної системи, що дитині вкрай важко помітити свою окремість та самостійність, а як наслідок - подорослішати. Анекдот про «Синочку, йди додому. - Мамо, а я змерз чи зголоднів?» - це саме той випадок
😈 установки про те, що батьків та інших родичів ТРЕБА любити, терпіти і підтримувати попри все (навіть якщо тебе ображають або навіть бʼють 😢)
😈 безкінечні спроби все-таки заслужити любов батьків, які на це не спроможні - «я буду старатись, і тоді вони точно мене помітять та оцінять!». Звідси (але не тільки) трудоголізм, червоні дипломи з нецікавих спеціальностей, безліч заслуг і проєктів, а в результаті - вигорання замість прийняття рідних
😈 токсична вина і маніпуляції - це моє улюблене. Кому хочеться почуватись поганими, якщо батьки засмучуються і ображаються, не визнаючи, що у дитини є свої межі і потреби? От і доводиться обирати - бути хорошими для батьків або для себе 🫠
Насамкінець, мені важливо сказати, що не існує ідеальних людей, які не роблять помилок. Усі (і найсвідоміші батьки теж) бувають не в ресурсі та інколи лажають. Та тут важливо, чи готові ми і наші рідні визнавати та перепрошувати за свої помилки.
Те, що я описала вище, не є догмою чи правилом. Радше, це орієнтири, на які можна спиратись, якщо ви почуваєтесь дискомфортно в стосунках з рідними, але вагаєтесь, чи все з вами ок.
І навіть якщо ви помітите, що ваші батьки не були ідеальними, завжди є шанс на діалог, де можна щиро поговорити про власні переживання та почути іншу сторону. Щирий контакт не лише зближує, а й зцілює ❤️🩹
P.S. На цей допис мене надихнули спогади про власне дитинство, тому на фото маленька я - налякана і одинока в «страшному» і «небезпечному» світі дорослих 💔
