Переїзд можна описати дуже просто: людина залишає одну країну і починає життя в іншій. У паспорті з’являється новий статус, у телефоні — ізраїльський номер, навколо поступово стає більше івриту, знайомих маршрутів, своїх магазинів, лікарів, шкіл.
Але з ідентичністю так не працює.
Людина не проходить паспортний контроль і не залишає там усе, чим жила раніше. Мова, сімейні історії, речі з дому, музика, релігія, звички, фотографії, навіть спосіб згадувати певні міста — усе це переїжджає разом із нею.
Мене звати Олександр Хмельницький. Я народився в Україні в єврейській родині, сьогодні живу в Ізраїлі й пишу про дві країни, які в моєму житті давно перестали бути двома окремими сюжетами. Мої матеріали можна знайти на сторінці автора в НАновинах — Nikk.Agency.
А тут я хочу поговорити не стільки про чергову новину, скільки про те, чому деякі новини взагалі хочеться продовжувати досліджувати після того, як основний факт уже відомий.
Саме для цього мені й подобається формат нашої сторінки на Buy Me a Coffee. Тут природно говорити не лише про результат, який уже опублікований, а й про авторську мотивацію: чому одна історія проходить повз, а інша змушує відкрити ще десять вкладок і шукати, що сталося з її героями далі.
Останнім часом у мене було дві такі історії. На перший погляд вони зовсім різні.
В одній — українські строї серед ізраїльських міст.
В іншій — діти, які втекли від російських бомб із Житомира і через кілька років святкують бар-міцву в Ашкелоні.
Насправді вони про одне й те саме.
Київщина в Хайфі, Полісся в Рамат-Гані
Іноді зв’язок двох країн можна побачити буквально в одному кадрі.
Так сталося, коли я писав про фотопроєкт ізраїльської фотографині Ольги Савіної, присвячений українкам в Ізраїлі.
Ідея начебто проста: жінки вдягають традиційний одяг регіонів України, звідки вони походять, і фотографуються вже там, де живуть сьогодні.
Але далі починаються деталі.
Київщина опиняється біля Бахайських садів у Хайфі. Поліський стрій — серед висоток Рамат-Гана. Одеса з’являється в Нетанії, Вінниччина — в Ашкелоні, Полтавщина — на вулицях Яффо.
І це вже не просто красиві фотографії.
У кадрі одночасно існують два часи й дві географії. Сто років історії українського одягу — і сучасний Ізраїль. Місце, звідки людина походить, і місце, де вона будує життя тепер.
Особливо мене зачепила фотографія жінки з Київщини. Поруч із традиційним строєм у неї був евакуаційний рюкзак.
Тут уже нічого додатково пояснювати майже не треба.
Вишиванка говорить про те, що людина бере із собою з дому добровільно. Рюкзак — про те, чому іноді доводиться цей дім залишати.
Російське повномасштабне вторгнення зробило цей контраст частиною життя тисяч людей.
Але війна не скасовує культуру. І переїзд її теж автоматично не стирає.
Навпаки, іноді саме після переїзду людина починає уважніше дивитися на те, що раніше здавалося звичним. На стару сорочку. На орнамент свого регіону. На мову, якою говорила бабуся. На місто, до якого колись можна було сісти в літак, а тепер дорога додому виглядає зовсім інакше.
З Житомира — до бар-міцви в Ашкелоні
Друга історія значно важча.
Троє хлопців із єврейського дитячого будинку «Алюмім» у Житомирі та двоє їхніх друзів у 2025 році святкували бар-міцву в Ашкелоні.
Коли дивишся лише на фотографії зі свята, це історія дорослішання: підлітки, родина, громада, Тора, новий етап життя.
Але за три роки до цього все виглядало інакше.
У матеріалі про долю дітей з Житомира після евакуації до Ізраїлю я повертався до перших днів повномасштабної війни. Після російського вторгнення вихованців «Алюміма» довелося терміново вивозити із Житомирщини. Шлях ішов через Чернівці, кордон, а потім — до Ізраїлю.
Близько ста дітей евакуювали з країни, де вони жили, навчалися і де існувала їхня громада. В Ізраїлі почалося інше життя: Нес-Харім, навчання, іврит, адаптація, пізніше Ашкелон.
І ось тут, як на мене, дуже легко зробити помилку.
Можна написати: Україна залишилася позаду, Ізраїль став новим домом.
Формально це навіть звучить логічно.
Тільки життя складніше.
Житомир нікуди з біографії цих дітей не зник. Так само як єврейська традиція не почалася для них у момент приземлення літака в Бен-Гуріоні. Їхня історія вже складалася з кількох шарів — українського, єврейського, а тепер дедалі більше й ізраїльського.
І бар-міцва в Ашкелоні не перекреслює шлях із Житомира.
Вона його продовжує.
Саме такі історії ми намагаємося не втрачати в НАновинах — Новини Ізраїлю . Бо між словом «евакуйовані» у 2022 році і словом «бар-міцва» через три роки лежить величезний шматок людського життя, який у звичайній новинній стрічці часто просто випадає.
Три ідентичності не обов’язково сперечаються між собою
Це не тільки моє особисте спостереження.
«Українсько-єврейська зустріч» писала про україномовну молодіжну спільноту Prostir в Ізраїлі. Її учасники — молоді вихідці з України, які намагаються не вибирати між українською, єврейською та ізраїльською частинами своєї ідентичності, а жити з усіма трьома одночасно.
Сам девіз спільноти дуже точно це формулює: зберігати українське «я», пізнавати єврейське і формувати ізраїльське.
Для мене тут важлива саме відсутність слова «замість».
Не українське замість ізраїльського.
Не ізраїльське замість українського.
Не єврейське як аргумент, чому попередня культура має перестати бути важливою.
Дослідники й учасники Prostir говорять про покоління людей, для яких ці ідентичності вже співіснують. Вони можуть говорити українською на Шабаті, служити в ЦАХАЛі, мати родичів у Дніпрі чи Києві й одночасно будувати майбутнє в Тель-Авіві, Хайфі або Єрусалимі.
Це дуже схоже на те, що я бачу у власній роботі.
Чому я взагалі шукаю такі історії
Можна щодня писати лише про те, що сталося сьогодні.
Ракета. Засідання уряду. Нова заява. Рішення Кнесету. Подія в Україні. Ще одна цифра.
Все це потрібно.
Але через добу поверх однієї новини приходить наступна, потім ще одна. І якщо працювати тільки так, поступово починає здаватися, що країни складаються з політиків, армій, дипломатичних заяв та статистики.
Насправді країни складаються ще й з людей, які перевозять старий український костюм до Хайфи.
З дітей, які пам’ятають Житомир і вчаться говорити івритом.
З людини, яка вважає себе українцем, євреєм та ізраїльтянином і не бачить потреби викреслювати два слова, щоб третє стало «справжнім».
Саме ці маленькі перетини часто пояснюють відносини між Ізраїлем та Україною краще, ніж черговий офіційний пресреліз.
Кордон змінює адресу, але не обнуляє людину
Я не думаю, що всі люди після переїзду однаково тримаються за минуле. Хтось хоче максимально швидко стати частиною нового суспільства. Хтось роками живе між двома країнами. Комусь важлива мова, комусь релігія, комусь сімейна пам’ять, а хтось узагалі не любить визначати себе через національні категорії.
І це нормально.
Цікаве починається там, де ми перестаємо вимагати від людини вибрати лише одну правильну відповідь.
Український стрій на вулиці Яффо не робить Ізраїль менш ізраїльським.
Бар-міцва хлопця з Житомира не стирає Житомир із його історії.
Нове життя не обов’язково потребує знищення попереднього.
Мабуть, тому я й повертаюся до таких сюжетів.
У великих новинах ми постійно бачимо кордони: тут Україна, тут Ізраїль, тут Європа, тут Близький Схід.
У житті людей ці лінії значно менш акуратні.
І саме там, де карта вже не може все пояснити, для мене зазвичай і починається найцікавіша історія.