Автор: Перун
Я думаю, що для більшості людей різниця між війною і миром є досить інтуїтивно зрозумілою. Якщо ви відносно задоволені статус-кво і задоволені своїми сусідами, то ви можете жити в мирі, співпрацювати, торгувати і процвітати разом. Якщо ви незадоволені політичним статус-кво або хочете пересунути кордон, тоді ви просто будуєте велику, потужну конвенційну армію і щось з цим робите. Починається війна, ви воюєте до перемоги чи поразки, а потім повертаєтесь до мирного часу. Але що робити в ситуаціях, коли це просто неможливо? Що, якщо ви ревізіоністська держава, як росія, яка дуже хотіла б пересунути кордони і кинути виклик існуючому міжнародному порядку, але стикається з чимось на кшталт альянсу НАТО? Враховуючи значну нерівність у військових та економічних ресурсах, пряма конфронтація, ймовірно, не на часі. Відкрите конвенційне вторгнення, ймовірно, просто призведе до того, що ви отримаєте, як-то кажуть, по зубах. Тому вам потрібне інше рішення. І якщо ви не можете перемогти у сфері конкуренції в мирний час або у конвенційній війні, єдиним варіантом, який у вас залишається, може бути спробувати щось, що знаходиться десь посередині. Щось, що, безумовно, є ворожою дією, але не переростає у пряму війну. Це сіра зона міжнародної конкуренції, тип бойових дій, який може поєднувати конвенційну військову силу з нетрадиційними методами, такими як пропаганда або кібервійна. І хоча ця тактика може бути майже такою ж старою, як і сама ідея війни, для її опису з'явилася низка нових термінів, одним з яких є «гібридна війна». І тому сьогодні я хочу поставити питання: що таке гібридна війна? Як росія вела її в Україні, і чи вела взагалі? І як країни можуть краще захистити себе від загроз, які знаходяться на межі між війною і миром?
Отже, про що я буду говорити сьогодні? По-перше, кілька концепцій щодо конкуренції великих держав - чого, як правило, намагаються досягти великі держави, і які інструменти вони використовують для цього. Потім ми розглянемо деякі заплутані теоретичні дебати навколо «континууму конкуренції» і гібридної війни. Я кажу «заплутані», тому що, незважаючи на те, що термін «гібридна війна» використовується дуже часто, російські та західні джерела, як правило, не можуть дійти згоди навіть між собою щодо того, що це таке насправді. Далі я розгляну деякі методи, які ми зазвичай асоціюємо з веденням гібридної війни: кібервійна, використання «проксі», операції, що заперечуються, і неоднозначні операції, а також інформаційна війна. А потім, обговоривши деякі з варіантів, які можуть допомогти вам у боротьбі з гібридною війною, ми розробимо гіпотетичну кампанію (на той випадок, якщо вам теж колись знадобиться спланувати крах сусідньої держави). Закріпивши ці концепції за допомогою гіпотетичного сценарію, ми завершимо розглядом гібридної війни в Україні. Ми запитаємо, чи вела росія гібридну війну, які методи вона використовувала і наскільки вона була успішною? Очевидно, що росія не має монополії на методи гібридної війни. Але оскільки війна в Україні очевидна і відбувається [саме зараз], саме на ній ми сьогодні зосередимо нашу увагу. Нарешті, ми поговоримо про деякі захисні заходи, доступні для країн, які занепокоєні тим, що можуть стати мішенню для гібридної війни. Адже так само, як і у випадку з підготовкою до відбиття суто конвенційної військової загрози, підготовка може мати вирішальне значення. Тому, щоб пояснити, чому гібридна війна може існувати, я спиратимуся на деякі концепції, які ми почали обговорювати минулого тижня, а саме на ідеї національної конкуренції.
Основна ідея, як це не шокує, полягає в тому, що країни не завжди збігаються у поглядах на все. І тому вони змушені конкурувати одна з одною у всьому - від порівняльного економічного процвітання до правил, на яких побудована міжнародна система. Коли ви починаєте говорити про великі держави, корисно розділити їх на дві категорії: ті, які прагнуть захистити і зберегти те, як все відбувається зараз, або, можливо, впроваджувати повільні і стабільні зміни в існуючих рамках, і, з іншого боку, ті, хто має значний інтерес у порушенні статус-кво і зміні того, як все відбувається. Деякі країни роблять свою позицію з цього питання дуже очевидною. Сполучені Штати позиціонують себе як захисника міжнародного порядку, заснованого на правилах. Тоді як міністр закордонних справ росії Сєргєй Лавров відкрито говорить про необхідність заміни існуючого порядку новим - тим, який більше відповідає російським інтересам і потребам. За звичайних мирних обставин країни, навіть союзники, можуть конкурувати між собою у різний спосіб. Існують певні інструменти національної сили, якими можна користуватися відкрито і чесно, такі як економіка і м'яка сила. Ви можете спробувати розбудувати власну національну економіку, щоб посилити свою незалежність і вплив на світовій арені. Або ви можете спробувати виграти битву ідей і культури, поширюючи свої ЗМІ по всьому світу, популяризуючи свою мову або намагаючись переконати інші держави повірити в такі ідеї, як демократія, самовизначення і свобода судноплавства. Створювати альянси, здобувати друзів і впливати на людей - ось як можна грати в цю гру. Проблеми починаються, якщо ви просто не маєте ресурсів, необхідних для перемоги в такому змаганні. Якщо ви - росія, то ваша економіка просто не може зрівнятися з Європейським Союзом, Сполученими Штатами та їхніми союзниками. Більше людей мріють переїхати до Сполучених Штатів або ЄС, ніж до росії. Російську мову не викладають у всьому світі так, як англійську. Російська музика не має такої сили та охоплення, як, наприклад, K-pop. І чомусь люди в усьому світі набагато частіше їдять в Макдональдсі, ніж в російському «Вкусно і точка».
Отже, у випадку звичайної конкуренції в мирний час ви можете побачити, що населення і нації, особливо у Східній Європі, країнах Балтії, Польщі чи Україні, хочуть дрейфувати на Захід, а не в бік росії. З історичної точки зору, якщо ви не можете конкурувати за допомогою «м'якої сили» або економіки, це не обов'язково означає кінець історії. Якщо ваш опонент занепав, ви можете просто захопити його, тому що високий середній рівень життя не є прямою заміною хорошій обороні. Але конвенційна військова конфронтація також може бути глухим кутом для багатьох країн, які прагнуть конкурувати. Якщо ви економічно слабші, вам буде важче підтримувати еквівалентну конвенційну військову міць. І як ми вже говорили минулого тижня, глобальна мережа американських військових альянсів, взятих разом, є, мабуть, найбільш лякливим зібранням військової сили, яке коли-небудь бачив світ. І тому пряма конфронтація, ймовірно, буде такою ж односторонньою, як ы у випадку, якби «Манчестер Юнайтед» зіграв з командою резервістів середньої школи. Якщо ви хочете перемогти, вам доведеться знайти інший шлях. Рішення може полягати в тому, щоб знайти способи обійти правила, конкурувати більш прямолінійно, але так, щоб не розпочинати пряму конвенційну війну.
Візьмемо, наприклад, економічну конкуренцію: ви зіткнулися з набагато потужнішим економічним гравцем, з яким ви не можете сподіватися конкурувати у звичайний спосіб. Можливо, є кілька способів вирівняти ситуацію. Наприклад, якщо ви відстаєте в технологічному плані - як щодо того, щоб просто вкрасти їхню технологію за допомогою актів промислового шпигунства та хакерських зламів? Або якщо їхня промисловість залежить від якогось природного ресурсу чи ключової складової, ви можете спробувати перекрити їхнє постачання. Або, якщо цього недостатньо, ви можете почати обговорювати квазі-військові дії, які не є війною. Можливо, ви не можете відправити свої війська, щоб вплинути на справи в певній країні. Але якщо ціла група найманців, які випадково є ветеранами ваших збройних сил і працюють на компанію, що належить ключовій політичній фігурі у вашій країні, заходить туди і робить те ж саме, то ви ж не несете за це відповідальність, чи не так? Ці та інші подібні операції можна називати по-різному: операції в «сірій зоні», змагання без війни, але основну ідею ви зрозуміли. Якщо ви подивитеся на Захід, то там є низка документів, що описують різні способи мислення про конкуренцію, операції в сірій зоні або гібридну війну. Наприклад, американські військові опублікували так званий «Континуум (тобто безперервність) конкуренції», який ви можете знайти в «Об'єднаній доктрині (Joint Doctrine Note) 1-19».
І один з ключових моментів цього документа полягає в тому, що, ймовірно, занадто спрощено думати про міжнародні відносини та кампанії як про стан війни або миру. Існує більше варіантів, ніж просто бути найкращими друзями чи найлютішими ворогами. І конкуренція існує у континуумі від співпраці до збройного конфлікту. І ви можете перебувати в різних точках спектру навіть з однією і тією ж країною одночасно. Наприклад, Сполучені Штати і Китайська Народна Республіка можуть співпрацювати в такій сфері, як ліквідація наслідків стихійних лих, і в той же час конкурувати в такій сфері, як свобода судноплавства в Південно-Китайському морі. І що змінюється в міру того, як ви рухаєтеся вгору і вниз по цьому континууму, так це те, як ви застосовуєте різні інструменти національної сили, такі як дипломатичний вплив, інформація, військова міць і економічна сила. Коли ви співпрацюєте, це означає, що ви працюєте разом задля досягнення певної політичної мети. З військової точки зору це може означати застосування різноманітних інструментів, проведення спільних навчань і тренувань, обмін особовим складом або обмін розвідданими. Спільна робота може полегшити виконання місії, або це може бути сама місія, якщо її метою є, наприклад, покращення відносин між арміями. Або ж ви намагаєтесь посилити спроможність союзників, щоб вони могли краще захищати себе і таким чином стримувати агресію. Іноді це може спрацювати, а іноді ви отримуєте Афганську національну армію. Важливо, що в документі зазначається, що те, що ви перебуваєте в стані співпраці, не означає, що ви не можете застосовувати деякі аспекти своєї національної сили. Ви все ще можете застосовувати дипломатичний або економічний тиск на союзника. Ви все ще можете конкурувати, перебуваючи в стані співробітництва. Але це обмежує способи, в які ви можете використовувати цю силу легітимно. Наприклад, ні для кого не секрет, що союзники, як правило, шпигують один за одним, і, чорт забирай, роблять це часто. Але є межа між збором інформації і ворожими діями. Французька розвідка, наприклад, може дуже хотіти знати, про що думає американське політичне керівництво. І, можливо, існують способи зробити це, не наступаючи на одні й ті ж граблі. Але Генеральний директорат зовнішньої безпеки не буде робити щось на кшталт підпалу заводу Lockheed Martin, щоб Rafale завоював більшу частку міжнародного ринку. Американці можуть субсидувати певні національні стратегічні галузі, але вони не збираються забороняти експорт скрапленого природного газу до Європи, намагаючись знищити їх потужності і знову завоювати частку ринку. У спорті ви можете змагатися з товаришем по команді за звання найкращого гравця, але, зрештою, ви все одно залишаєтеся на одному боці. Тому, хоча ви можете намагатися грати краще за них, ви не збираєтеся брати участь в «операціях у сірій зоні», наприклад, підсипати їм в обід проносне.
Трохи підігрійте обстановку, і ви опинитеся в конкурентній боротьбі на рівні, нижчому за збройний конфлікт. Це ситуації, коли ви ще не бомбардуєте один одного, але вже перебуваєте по різні боки певного питання. Як описано в документі, це «ситуації, в яких сили вживають заходів поза межами збройного конфлікту проти стратегічного гравця». Але слід зазначити, що ці дії, як правило, є ненасильницькими і проводяться в умовах більших правових і політичних обмежень, ніж під час війни. Отже, ви, безумовно, конкуруєте, ви по різні боки барикад, але ви не готові зайти так далеко, щоб оголосити війну. У цьому стані, ймовірно, очікується, що ви розгорнете набагато більше елементів національної сили, але обмеження все одно застосовуються. Можливо, я починаю кібервійну, можливо, займуся промисловим шпигунством, можливо, здіснюватиму розвідувальні польоти дуже, дуже близько до кордону країни-супротивника. А якщо ми говоримо про економіку, то, можливо, ми починаємо розгортати заходи, які, безумовно, є ворожими, але все ще далекими від актів війни. Можливо, зараз я обмежу експорт критично важливих товарів до країни-мішені. У деяких коментарях, як правило, згадується, що більшість гібридних війн відбувається саме в цій зоні. Тому що в умовах, коли армії активно не стріляють одна в одну, такі речі, як кібер-війна, інформаційна війна або операції в «сірій зоні», швидше за все, виходять на сцену. Але якщо ситуація доходить до крайньої точки, то можлива подальша ескалація. Тоді ви опинитеся в стані конкуренції шляхом збройного конфлікту, який у доктрині описується як «вжиття заходів проти стратегічного гравця для досягнення політичних цілей, в яких закон і політика дозволяють застосування військової сили способами, які зазвичай використовуються в оголошеній війні або бойових діях». Це офіційна позиція, яка говорить, що ви можете стріляти один в одного, але, будь ласка, не скоюйте воєнних злочинів. На цьому етапі рукавички здебільшого зняті, і ви можете задіяти більшість аспектів національної сили в повній мірі, з деякими обмеженнями. На цьому етапі багато хто думає, що ви не перебуваєте в гібридній війні, а просто у війні. Бомбардування когось не є особливо гібридним, воно є звичайним, наскільки це можливо. І тому багато хто, але далеко не всі західні мислителі схильні обговорювати гібридну війну через призму методів, речей, які ви робите, на противагу цілям. Більшість речей, які ми вважаємо гібридними методами, відносяться до зони «конкуренції нижче рівня збройного конфлікту», тоді як деякі матеріали НАТО визначають гібридну війну як ситуацію, коли ви маєте сплав традиційних і нетрадиційних інструментів сили та інструментів підривної діяльності. Якщо дві сторони просто відкрито б'ють одна одну в обличчя, не роблячи нічого підступного, то це не гібридна війна. Але якщо хтось вдається до військового еквіваленту кидання піску з кишені в обличчя іншому, тоді раптом він використовує гібридні методи. І в цей момент ви впритул наближаєтесь до визначення Френка Гоффмана, який визначає гібридну війну як «спеціально підібране поєднання конвенційних озброєнь, нерегулярної тактики, тероризму і злочинної поведінки в один і той же час і в одному і тому ж бойовому просторі для досягнення політичних цілей групи». Але зауважте, що це далеко не єдине визначення, яке існує на Заході. І якщо ви очікуєте, що російська доктрина з цього питання буде більш чіткою, приготуйтеся до розчарування.
Тепер коротке зауваження щодо джерел. Ви можете подумати, що більшість країн тримають свої доктрини і роздуми про те, як використовувати пропаганду, кібервійну і конвенційну військову силу для зміни режиму або досягнення національних цілей, у цілковитій таємниці. Зрештою, ви не можете допустити, щоб ворог дізнався про ваш грандіозний план і стратегії. Це було б схоже на кіношного лиходія, який у монолозі розповідає свій план героям задовго до того, як він його здійснить, і жодна країна не зробила б нічого подібного, чи не так? Це дуже вірно щодо російського мислення про гібридну війну. Якщо тільки ви не хочете передплатити російські військові журнали і не розмовляєте російською або не вмієте користуватися перекладачем Google. Є кілька основних журналів, які часто публікують відповідні статті.
«Военная мысль» - один з них, ви бачите скріншот обкладинки на екрані, і «Армейский сборник» також часто цитується. Потім є безліч російськомовних та англомовних російських державних ЗМІ. І одна цікава річ, яку вони часто публікують, - це записи або стенограми виступів вищих російських політичних або військових керівників, які також відкрито і неодноразово говорили про вимоги гібридної війни, або війни нового типу. Було зроблено багато роботи для аналізу і документування цього матеріалу для західної аудиторії, і я буду посилатися на деякі з цих джерел. Але те, що я спробую зробити тут, - це побіжно розповісти про те, що вдалося з'ясувати в результаті цього аналізу. Отже, якою є російська доктрина і мислення щодо гібридної війни, і як вона порівнюється із західними концепціями? Це залежить від того, кого ви запитаєте. Зараз усі погоджуються, що у росіян є термін для цього - «гібридна війна», але у них також є безліч інших термінів: «війна нового типу», «нелінійна війна», «нетрадиційна війна» і ще десяток проміжних термінів. Один західний автор, Кларк, у 2020 році припустив, що для росіян гібридна війна - це певна таксономія війни, тип війни, який значною мірою визначається її метою. А саме - зміною системи управління та геостратегічної орієнтації держави-мішені. І що ці гібридні кампанії, якщо вони об'єднані цією метою, можуть варіюватися від суто некінетичних до тих, що включають значне розгортання відкритої військової сили. На іншому крайньому кінці спектру є ті, хто стверджує, що росія насправді не має чіткого уявлення про те, що таке гібридна війна. І що те, що ми бачили в Криму в 2014 році, насправді не потребує окремого ярлика, а є лише набором старих методів старої школи. Але для вас вдома ключовим моментом, мабуть, є не те, як росія називає цей стиль війни, а те, що вона розглядає ці конфлікти як звичайну частину сучасної конкуренції і як критичну загрозу своєму впливу, тому що в російських статтях і виступах часто звучить тема, що росія перебуває під постійною гібридною загрозою з боку західних держав. Причому ця загроза не має форми перспективи прямого нападу на територію російської федерації, а скоріше є гібридною загрозою російському впливу в усьому світі через зміну світогляду та геополітичної орієнтації різних країн. У статті 2015 року, наприклад, описується теорія гібридних війн, яка була «розроблена в надрах Пентагону». Я вважаю, що це є значною переоцінкою американських можливостей, адже історично ідея прихованого впливу або операцій зі зміни режиму не є чимось новим. Я міг би говорити, наприклад, про те, як російський уряд підкуповує політиків у Європі, щоб ті використовували свою владу для саботажу їхніх держав, викликаючи внутрішній розбрат і дозволяючи росії розширювати свою територію і вплив. Але я б говорив не про 21 століття, а про використання «ліберум вето» в Речі Посполитій у 18 столітті. Тож очевидно, що доктринальні експерти Пентагону також є мандрівниками в часі.
Але повертаючись до сучасної росії, ми можемо отримати більше підказок про російське мислення на цю тему з промови Валєрія Гєрасімова. Гєрасімов описав США та їхніх союзників як таких, що розвивають наступальні можливості. Коли ви думаєте про наступальні можливості, ви можете мати на увазі бомби, ракети, танки і різні інструменти війни. Гєрасимов описує деякі з них, він говорить про «глобальну ударну мультидоменну битву», але також про «кольорові революції і м'яку силу». У цьому реченні західні ідеї або соціальний, політичний та економічний вплив, такі прості речі, як, скажімо, свобода слова або бажання економічної асоціації з Європейським Союзом, ця м'яка сила або політичні загрози розглядаються так само, як і кінетичні військові можливості. Google і Starbucks можуть бути такою ж проблемою, як Raytheon і Lockheed Martin. Як би дивно це не звучало, у цієї ідеї є багато історичних прецедентів. Берлінська стіна була побудована не для того, щоб утримати американські танки, а для того, щоб утримати східних німців всередині. Країни Східного блоку зазвичай не забороняли і не контролювали західні радіопередачі в своїх країнах, тому що вони могли бути використані для координації сил вторгнення. Вони [забороняли] їх, бо хотіли контролювати загрозу поширення іноземних ідей та інформації серед свого населення. З огляду на цей прецедент, стає зрозуміло, що навіть щось на кшталт «м'якої сили» може вважатися серйозною загрозою. Зіткнувшись з такими загрозами, Гєрасімов робить ще один цікавий коментар. Він вказує на необхідність тиснути «на противника нашими превентивними заходами, оперативно виявляти його вразливі місця і створювати загрози нанесення йому неприйнятних збитків. Це забезпечує захоплення і утримання стратегічної ініціативи». Іншими словами, як і в конвенційній війні, перевага полягає в тому, щоб бути першим, упереджувати дії противника і утримувати ініціативу. Росії необхідно визначити вразливі місця своїх геостратегічних супротивників і перейти в атаку в сенсі гібридної війни. В іншому випадку вона вважає, що поступиться ініціативою і сама стане мішенню. Це геополітичний еквівалент особливо нігілістичної офісної політики. Якщо інший керівник в організації здобуває репутацію успішного, ефективного та приємного для роботи, то вам краще піти і саботувати його, поки ваші співробітники не вирішили, що вони хочуть звільнитися і працювати на нього замість вас. І окрім усвідомленої потреби відібрати стратегічну ініціативу у Заходу, який, на думку росії, послідовно підриває її вплив у всьому світі, російська доктрина і цілі, як ми вже обговорювали раніше, також дають росії достатньо підстав для ведення гібридних війн за кордоном. У своєму відео про російську велику стратегію я розповідав про доктрину Прімакова і деякі цілі російської зовнішньої політики. І деякі з цих ключових принципів залишаються дуже актуальними і зараз. Сила і вплив США у світі повинні бути підірвані і збалансовані. Немає місця для однополярного світу на чолі з США. По-друге, росія повинна мати першість на пострадянському просторі і очолити зусилля з економічної та політичної інтеграції в цьому регіоні. Проблема для цих цілей полягає в тому, що багато пострадянських держав вже дрейфували на Захід або перебувають у процесі цього дрейфу. Це робить застосування жорсткої сили безпосередньо проти більшості потенційних цілей безперспективним. США і НАТО просто занадто сильні. Чисто м'яка сила також, ймовірно, є сумнівною пропозицією. Спроба виграти конкурс популярності в Польщі або країнах Балтії, щоб переконати їх вийти з НАТО, Європейського Союзу і приєднатися до росії-матінки, напевно, є менш вірогідною у якості геостратегічного результату на даному етапі, ніж спроба монголів відновити стару Монгольську імперію у її максимальних кордонах. І тому росії потрібно проявити креативність, щоб досягти своїх цілей. Коли ти не можеш виграти змагання за популярність, в якому не можеш дозволити собі вести чесну боротьбу, гібридні засоби - це все, що залишається. Це інструменти, які дозволяють скоригувати геополітичну ситуацію так, щоб отримати перемогу в інший спосіб.
Отже, незалежно від того, чи ми вирішимо назвати це гібридною війною, чи наклеїмо якийсь інший ярлик, є кілька спостережень, які ми можемо попередньо зробити щодо російського мислення на цю тему. Ми бачимо, що гібридні війни можуть мати різноманітні цілі, починаючи з тих, що мають на меті домінувати або скоригувати точку зору нації без застосування звичайних дій, або ж вони можуть відігравати роль, подібну до кнопки «Сфабрикувати претензію» в грі Crusader Kings 3, призначену для виправдання втручання в кризу, а потім для сприяння успішному військовому втручанню. Вони можуть навіть просто мати на меті вплинути на державу-супротивника і підірвати її авторитет, не обов'язково змінюючи її уряд. Російське мислення, як і американське, визнає, що межі між миром і війною дедалі більше розмиваються, і що в різних операціях можуть використовуватися різні засоби. Деякі кампанії ставлять інформаційні зусилля в центр уваги, тоді як інші більше зосереджуються на застосуванні інших методів. Конвенційні методи ведення війни, безумовно, не є застарілими, зовсім ні, але зростає інструментарій інших методів, які можуть застосовуватися поряд з ними, і ми зараз розглянемо цей інструментарій.
Одним з перших доступних інструментів і одним з найбільш обговорюваних є кібервійна. Пройшовши весь спектр від зараження комп'ютерних систем супротивника вірусами до простого викладення секретних документів на ігровому сервері у Discord, кібервійна стає дедалі частішим елементом міждержавної конкуренції. Сучасні прецеденти свідчать про те, що кібератаки недостатньо для того, щоб перетнути поріг війни/миру, вони потрапляють в категорію «конкуренція, відмінна від стану війни». А ось це вже цікаво, адже деякі кібератаки можуть завдати такої ж шкоди, як і потужне бомбардування. Наприклад, знаменитий вірус Stuxnet, який проник в іранську ядерну програму і, як повідомляється, знищив близько 20% національних запасів центрифуг, завдав великої кінетичної шкоди, що приблизно дорівнює ефекту від одного чи навіть десяти авіаударів. Що стосується вірусів, то вони були відносно клінічними і точними. По суті, вони були сконфігуровані таким чином, що якщо ваша система не була іранською конфігурацією, призначеною для роботи з купою центрифуг в розпал програми створення ядерної зброї, то вони, ймовірно, не змусять ваше обладнання вийти з ладу. Це одна з багатьох особливостей, яка наштовхнула людей на думку, що це могло бути розроблено державою з певною метою, а не якимось випадковим хакером, який зібрав її просто для того, щоб поспостерігати за тим, як горить світ. І все ж ця атака не призвела до війни, як цього можна було б очікувати від звичайної військової атаки. Існує кілька причин, чому кібератаки, як правило, розглядаються як такі, що не досягають порогу війни, але одна з них полягає в тому, що їхнє джерело часто є неоднозначним. Іноді буває важко точно довести, звідки була здійснена конкретна атака або де був написаний конкретний фрагмент коду. Якщо ви не можете довести, хто це зробив, то важко переконати своє населення, що вам потрібно йти на війну. А для більшості країн атакувати кожну потенційну країну-джерело, ймовірно, не є життєздатним військовим варіантом. Інша причина полягає в тому, що більшість кібератак просто не здаються особливо вартими уваги в новинах, вони не настільки відчутні. Прямі військові атаки часто дуже наочні, вони чудово генерують обурення і політичну мобілізацію. Якби іноземна держава обстріляла ракетами американські урядові будівлі, громадськість, ймовірно, закликала б до якоїсь кінетичної реакції. Але якби хакерам вдалося зламати податкову службу і видалити всі податкові записи в Америці, навіть якщо це завдало б порівняно більшої шкоди американській економіці і функціональності країни, я не думаю, що стільки ж людей закликали б до війни. Як метод, кібервійна є досить гнучкою і може бути використана для того, щоб уможливити і посилити зусилля з використання інших аспектів державної влади. Наприклад, якщо ви берете участь в економічній конкуренції, ви можете вкрасти технологію або саботувати системи супротивника. Якщо ви намагаєтеся проводити операції впливу, то якщо ви зламаєте захищені системи, скажімо, особисті дані ворожих політиків і отримаєте компрометуючу інформацію, це може допомогти. Навіть у контексті ведення конвенційної війни може бути місце для кібервійни. Наприклад, критично важливі урядові системи зв'язку ворога можуть стати мішенню. Подумайте, скільки шкоди може випадково завдати середньостатистичний ІТ-спеціаліст. А тепер уявіть, що вони активно намагаються щось зламати. Загально визнано, що росія має відносно зрілий і потужний потенціал для ведення наступальних і оборонних кібернетичних дій. У 2021 році директор Національної розвідки США зазначив, що росія майже напевно вважає кібератаки прийнятним варіантом стримування супротивників, контролю ескалації та ведення конфліктів. Україна перед 2022 роком, безумовно, сприймала цю загрозу як реальну і наявну. Вони сформували своє «Командування кібернетичних та електромагнітних активностей» задовго до початку повномасштабного вторгнення. І, як повідомляється, було проведено величезну роботу з посилення захисту українських систем від потенційних кібератак. Іншими цілями хакерських атак, які були здійснені російськими хакерськими групами, пов'язаними або не пов'язаними з російською армією або розвідувальними службами, були Естонія, Франція, Грузія, Німеччина, Румунія, Польща, і цей список можна продовжувати. Отже, якщо ви не хочете повернутися до друкарських машинок і листування фізичними засобами пошти, що доставляються вручну, було б нерозумно недооцінювати російські можливості в цій сфері.
Але уявімо, що ви хочете досягти чогось, чого не можна досягти за допомогою одного-двох рядків коду. Іноді єдиний спосіб реально змінити ситуацію - це «ступити чоботом на землю». І коли ви не можете дозволити собі зробити це безпосередньо, іноді можуть допомогти проксі-сили. Маріонеткові сили в цілому є дуже і дуже різноманітними. Вони можуть бути організовані і створені з нуля розвідувальними службами країни, що надає підтримку, або це може бути вже існуюча група, яку кооптують, підтримують або вербують, тому що вона певною мірою відповідає державній політиці і цілям. Важливо, що це означає, що не кожна проксі обов'язково є цілковитою маріонеткою. Деякі з них зберігають певну автономію, тоді як інші можуть робити більш-менш точно те, що їм кажуть у віддалених штаб-квартирах. Головне, щоб держава, яка підтримує проксі-силу, отримувала певну вигоду від того, що вона виконує те, що робить. Якщо я хочу завдати шкоди сусідній державі, не розпочинаючи безпосередньо війну, я можу знайти групу партизанів, бійців опору або повстанців, які діють на її території, і надати їм фінансування, обладнання, укриття і навчання, щоб зробити їх більш ефективними, навіть не відправляючи в бій свої власні війська. Для держави, що надає підтримку, така схема має багато переваг. Якщо вони коли-небудь зроблять щось неймовірно огидне і стане неможливо підтримувати їх, або якщо я зміню свою геополітичну позицію і вирішу, що тепер хочу дружити з людьми, з якими вони воюють, тоді я можу просто припинити постачання матеріальних засобів, фінансування і підтримку, сказати, що я дезавуюю їх і все, що вони роблять. Це може залишити цих проксі і колишніх союзників трохи озлобленими, але це дуже добре захищає мене від будь-яких політичних наслідків і дозволяє моїй країні змінити свою зовнішньополітичну позицію. Чорт забирай, я міг би навіть запропонувати допомогти знищити колишніх маріонеток - зрештою, хто має на них більше розвідданих, ніж люди, які ще кілька місяців тому зовсім не забезпечували їх тренуваннями та зброєю. Якби ви були групою опору, яка співпрацювала з Радянським Союзом, щоб вигнати нацистську Німеччину зі Східної та Центральної Європи, це цілком могло б стати вашою долею. Нарешті, це захищає мене від ризику ескалації та відплати. Якщо моя проксі розпочне атаку, найімовірнішою мішенню буде ця проксі. І найгірший сценарій для мене - це знищення цієї проксі-сили. Існує відносно невелика ймовірність того, що моя країна, мої активи і ресурси будуть атаковані у відповідь, через те, що я заперечую контроль над цим активом. Таким чином, це схоже на створення товариства з обмеженою відповідальністю. Найбільше, що ви можете втратити - це те, що ви в неї вклали, компанія може збанкрутувати. Але які б активи ви не сховали в інших компаніях або трастах, незважаючи ні на що, вони можуть бути в безпеці. Тож ви можете дозволити собі ризикувати і бути відносно провокативними, знаючи, що навряд чи викличете реакцію проти того, що ви дійсно вважаєте цінним - наприклад, промисловості та економіки вашої батьківщини. Звісно, є обмеження у використанні проксі-сил, а також пов'язані з цим юридичні та моральні питання і недоліки, що затьмарюють розум. Проксі-сили можуть бути меншими за чисельністю і менш боєздатними, ніж національні збройні сили, вони можуть не мати такого ж обладнання і можливостей. Залежно від відносин, їх також може бути важче контролювати. Ви можете вказувати їм приблизно правильний напрямок, але вони можуть мати власні інтереси, власні цілі, власних лідерів і власну мотивацію. І тому можуть бути причини для того, щоб нація захотіла послати туди своїх людей. Проблема, на вашу думку, полягає в тому, що це, ймовірно, перейде межу між миром і війною. Ви можете подумати, що масове відправлення своїх військ в іншу країну - це однозначно військовий акт, потенційний акт війни. Але це лише в тому випадку, якщо ви не опанували надсучасну геостратегічну техніку, відому як брехня. Тому що, хоча це дуже сумнівно з правової та моральної точки зору, іноді може бути можливим пряме застосування конвенційної військової сили без розпалювання війни, якщо ви готові брехати досить довго і наполегливо. І я не говорю тут про відправку кількох десятків, а може і сотні спецпризначенців на визнану територію країни-союзника, щоб підтримати її під час війни. Я говорю про буквальне розгортання армійських підрозділів, що налічують тисячі військовослужбовців, які йдуть і захоплюють військові об'єкти, фактично не беручи на себе відповідальності за ці дії. Здається, секрет полягає в тому, щоб просто розпочати операцію, а потім або сказати, що це були не ви, або просто відмовитися від коментарів. Дехто може вважати, що, наприклад, операції «Групи Вагнера» підпадають під цю категорію. «Вагнер» вербує колишніх російських військовослужбовців, відправляється туди, куди наказує російський уряд, і існує лише тому, що російський уряд дозволяє йому це робити. Але те, що вони носять нашивки «Вагнера», а не російські прапори, має величезне значення у світі. «Група Вагнера» може бути відправлена для втручання в поточні конфлікти, в той час як російський уряд стверджує, що він не втручається. І росіяни - не єдина нація, яка використовує цей метод. Скільки разів, наприклад, ви бачили, як іранські або підтримувані Іраном військові об'єкти чи інфраструктура зазнавали нападів з боку невідомих сторін. Хтось, я не знаю хто, очевидно, робить це, але ніхто в цьому не зізнається. Але, напевно, найвідомішим прикладом цього була російська гібридна операція в Криму в 2014 році. Під час цієї операції тисячі військовослужбовців у формі, дуже схожій на російську, але без видимих розпізнавальних знаків, увійшли до Криму. Вони оточили українські військові бази, роззброїли українські підрозділи, зайняли ключові об'єкти інфраструктури та місцевості і допомогли полегшити захоплення півострова. У той час Владімір Путін і російський уряд стверджували, що це були просто «загони місцевої самооборони». Вони були просто членами місцевої громади, які брали участь у спонтанному повстанні з метою самооборони. А що стосується їхнього дуже схожого на російське спорядження, то його можна купити в будь-якому магазині. Що змушує мене дивуватися, в яких магазинах в росії відкрито продають сучасну бронетехніку. Але як би смішно це не було, двозначність на той час слугувала певній меті. Росія змогла вторгнутися і окупувати Крим, заперечуючи при цьому, що вона вторглася і окупувала Крим. Це збивало з пантелику як українську реакцію, так і зусилля Заходу, тому що ніхто не міг бути абсолютно впевненим у тому, що відбувається. Тепер перемотайте плівку - і врешті-решт росіяни визнають, що весь цей час це були російські війська. Владімір Путін, як повідомляється, сказав в інтерв'ю, що для того, щоб заблокувати і роззброїти 20 000 добре озброєних українських солдатів, потрібен особливий особовий склад, люди з особливими навичками. І саме тому він наказав Міністерству оборони задіяти спецназ ГРУ, а також морську піхоту та інші збройні сили, щоб виконати цю роботу. Він навіть сказав магічні слова: «Навіщо це приховувати?». Відповідь, звичайно, полягає в тому, що було багато причин приховувати це. І до певної міри операція, можливо, навіть спрацювала занадто добре. Навіть зараз у коментарях або на Reddit можна іноді зустріти людей, які вважають, що росія не відправляла війська до Криму, що це було справді місцеве повстання. Незважаючи на те, що Путін і