О, класно ти приїжджаєш, якраз бузок почне цвісти, каже мені ризький колега, коли дізнається, що я планую до них. Він зустрічає мене в аеропорту з парасолею й у вишиванці - хоч хтось не забув, що то був день вишиванки. У Ризі сіре небо, дуже холодно і дощ, дощ, дощ. Пробирає до кісток, теплого одягу я, авжеж, не брала. «Бузок так і не встиг розцвісти до твого приїзду через холод», - каже він, коли я наступного дня скидую йому фото куща з фіолетовими пупʼяночками.
Попри собачий холод Рига буяє. Парки аж захльобуються від зелені: вона така яскрава і соковита на тлі сірого від дощу повітря і неба, що аж очі сльозяться.
Мда, думала, буду сидіти в парку з книжкою чи ноутбуком увесь тиждень, ходити містом, а сидітиму я, по ходу, цілий тиждень вдома. Прогноз на всі дні мого перебування однаковий. Дощ. Колеги жартували, що влітку тут буває один сонячний день і дуже важливо в нього не захворіти. А я помітила, що люди тут ходять з парасолями не тому, що дощ, а тому, що звикли, і не складають її навіть тоді, коли вже не крапає.
Мене спорядили кепкою і пальтом на кілька розмірів більшим - і я пішов бродити. Бо сидіти на місці важко. Тривожність.
На третій день перебування погода ніби як змилувалася і прикрутила свої небесні крани. Стало тепліше і не зовсім нестерпно. От би таку погоду на забіг, думаю я. Ось тобі така погода на забіг, каже мені погода у відповідь. А на після забігу не домовлялися, тримай дощ.
На наступні чотири дні таки вдалося вимолити сонце - попри прогноз. Ходжу вулицями, дивлюся на вже не раз бачені будинки, роблю такі є фото, як і рік, і два тому, слухаю людей.
Через війну тут багато мігрантів - і мені це не подобається, каже англійською своєму супутнику дівчина років 20-23 із виразною східною зовнішністю. Дивуюся, хочу запитати, чим їй так не подобаються мігранти - їй, яка сама не надто тутешньою виглядає. В думках іду далі.
Зауважую, як багато тут секонд-хендів (та й ті часто закриваються, каже інший колега) і бездомних пʼяниць. Для себе відмічаю, що говорять вони не українською.
Колега розповідав про цікаве опитування щодо мови спілкування і підтримки України. 90% тих, хто вдома говорять між собою латиською, підтримують Україну. У тих, хто вдома говорить російською, питання підтримки України - 50 на 50.
Звертаю увагу на кількість українських прапорів - біля кожного латвійського піднято український. Іноді й просто лише жовто-синій. Гріє.
Пригріває і сонце. Де й поділися ті дощові хмари. Шкодую, що не взяла окуляри, рятуюся врученою на захист від дощу кепкою.
Холодна весна тепер просто виганяє на тепле сонечко, якого ще толком і не було. І сидіти вдома в таку погоду ніяково - заходжую і заїжджаю себе на велосипеді до безумної втоми, а потім відʼїдаюся оселедцем. Смачно.
Щодня знаходжу собі якісь придумки, що і в яких віддалених частинах міста подивитися - аби лише не сидіти вдома у погожу днину. А вона, скажу вам, знущаючись, тягнеться і тягнеться - у 21:30 на вулиці ще світло. А я вже засинаю від втоми і теплого чаю.
Так і лінуюся цей тиждень вимушеної (ні слова про роботу!) відпустки. Брожу, читаючи книжку на ходу, ходжу на ринок по оселедця.
І от находжую останню дистанцію за цю поїздку, втупившись у сторінки - нарешті на підході до двохсотої сюжет таки захопив, - аж тут від рядків за ніс відтягує пʼянкий аромат. Зацвів. Таки встиг.
