У мене ніколи не піднімалася рука викидати їжу.
Не знаю, з якого раннього віку памʼятаю рядки цього дитячого віршика «не кидай хліба - він святий, не кидай слів на вітер».
Я була мала, але памʼятаю 90-ті. Хоч і епізодично. Не знаю, як би ми вижили, якби не бабуся. Вона передавала автобусом із Полтавщини нам у Токмак заморожених кілька курей, а мама їхала електричками продати їх у Луганськ. Якби не ті мішок картоплі, цукру і борошна, банки з консервацією, які бабуся закидала батькові у фуру, коли той їхав десь через її краї, не знаю, що ми їли б. Із того борошна тісто на вареники «пливло» і було сірувате, але вони були.
Хліб тоді мама пекла вдома. Бо так виходило дві буханки за ціною однієї купленої.
А ще у нас завжди всі доїдали. «Нема свиней доїдати».
Памʼятаю, як якось зі сльозами давилася капустою, що лишилася від борщу, бо батько сказав, що вже пішов по лозину (страшно тоді не любила капусту в борщі - зате зараз люблю, щоб аж ложка стояла).
Ми готували ощадливо. І приїзд до бабусі на літо був завжди святом смаків і кулінарних експериментів, за які не насварять, якщо щось піде не так - «то виляпай свинім!» або «кішці вилий» (але ніколи не «викинь»). Домашні овочі і фрукти, необмежений доступ до молока і яєць (он скільки їх у коморі!), а ще - їсти просто з банки тушонку з огірком чи помідором вприкуску - «та обережно ж, бо банку цокнеш і скла наїсися». Це для нас була вершина блаженства!
Я памʼятаю, як це - не мати їсти.
Коли мені було 13 і мама поїхала на заробітки, ми з сестрою лишилися удвох. Я десь прорахувалася в нашому бюджеті і хлібину довелося розділити на 6 частин - і то було на три дні нам двом. Сестра плакала, сердилася і казала, що хоче цукерок.
У мене ніколи не піднімалася рука викидати їжу. Якось бабуся вкотре передала в гуртожиток автобусом сумку з продуктами - на ній уже за 500 метрів до гуртожитка обірвалися ручки - «аби ти не голодала». І там була трилітрова банка капусняку. Я його терпіти не могла, от просто зовсім. Але і вилити не могла. Довелося їсти.
Нас так привчили - що їжу не викидають.
Фіксація на їжі - це, схоже, наше національне. Це генетичне.
Їжа стала шостою мовою любові (і, здається, так у багатьох).
Нагодувати, приготувати щось смачненьке - це замість зробити комплімент, заспокоїти, пожаліти, підтримати чи сказати «я тебе люблю».
Нічні розмови по душах - ніколи у вітальнях, вони завжди на кухнях.
Коли питають «а що ти любиш?» - то першим на думку спадає саме щось смачненьке, хоч запитання і не звучить про їжу.
Удома завжди є запас їжі - інакше паніка.
У 2022-му я почала багато готувати (ну і їсти). Мене це заспокоювало. Потім доводилося пригощати друзів і сусідів, бо стільки наготувала - як самій стільки зʼїсти?
«Їжа - твоє слабке місце, яке сипеться у кризових ситуаціях. Хтось курить, хоч давно покинув, хтось пʼє, а ти їси», - сказала мені якось терапевтка. Отой давно забутий страх лишитися голодною, не мати що їсти прокидається у кризові моменти. І корінь його точно не в 90-х.
У школі нам розповідали про Голодомор. Авжеж, розповідали. Це були страшні розповіді і малюнки, вони шокували, але вони здавалися тоді чимось дуже далеким. Кількість заморених голодом було важко осягнути дитячим розумом - скільки це, мільйони?
Ми про це ніколи не говорили вдома. Я вдячна тим, хто вже ближче до 2010-х почав про це говорити публічно, хто започаткував національною акцію «Свічка памʼяті».
Вже живучи у Києві, я вперше побувала в Музеї Голодомору. Гортала ті товстезні книги (масштаб тоді вразив) із переліками загиблих. Шукала знайомі прізвища.
Мабуть, зокрема і через численні публічні спогади про Голодомор виник глибший інтерес до своїх коренів. Так, постраждали і в нашому роду…
Ми, моє покоління, не знали справжнього голоду. Просто нас виростили ті, хто до нього на одне і два покоління ближчий. До покоління тих, хто знав. Хто збирав своє виживання по зернятку, хто вимінював останнє на життя. Тих, хто чудом вижив, і тих, кому не вдалося.
Це важливо памʼятати тих, хто вцілів і загинув. Та ще важливіше пам’ятати, ХТО вчинив цей злочин. Із ким і за що ми воюємо досі. І дай, Боже, щоб нам цю памʼять ненароком не відшибло.
PS: на фото - найсмачніші у світі бабусині пироги і бабуся, в якої завжди є що поїсти
