Серед усіх різновидів магії та релігійних практик, що побутували на Давній Півночі, окреме місце займає так званий сейд (seiðr). Окреме – з тої причини, що досить непросто витлумачити, що то є. Якщо рунічна магія, ґальдр (galðr), жертвопринесення (blót) і пророкування (spá) більш-менш описані з точки зору обрядовості, магічної механіки, мети і смислів, то про сейд цього твердити жоден серйозний дослідник не ризикне. Фантазії ж різного роду реконструкторів, езотериків, віккан, асатруарів, чаклунів, письменників, неоязичників і подібної публіки ми тут одразу ж відкидаємо як ДУЖЕ цікаві й корисні з точки зору розбудови концепцій і ритуальних практик сучасного поганства, але як такі, що не мають до сейду, практикованого тисячі років тому, жодного стосунку, окрім, може назви і формальних обрядових ознак. Тож у цій розмові ми спиратимемося на першоджерела (еддичні тексти і саги), а також на наукові гуманітарні студії справжніх учених, а не таких, як отой лисий паршивець. Магічний досвід автора даної розвідки ми також відкидаємо як суб’єктивний, а тому малозначущий.
Отже, почнімо з дефініції. Хто такий сейд, золотко? Наші друзі Віґфуссон і Клісбі нам у своєму словнику кажуть наступне: «Сейд – закляття, чари, ворожіння, наговір, вроки, які за поганських часів урочисто виконувалися вночі; чаклуни чи відьми під час певного урочистого обряду підводяться на особливий поміст (seiðhjallr), з якого виголошують закляття і співають магічні пісні; сейд можна було застосувати як на добро, так і на лихо іншій людині, або ж виконати його в якості спроби дізнатися майбутнє – долю присутніх, погоду тощо; на лихо сейд використовується в «Сазі про Ґіслі» й у «Сазі про людей з Лаксдалю» (...) у розділі 7 «Саги про Інґлінґів» «сейд» є атрибутом Одіна (...) Сцена з відьмами з «Макбета» є відлунням тих стародавніх «сейдів», які дожили в народній традиції аж до часів Шекспіра».
Ну тобто сейд – це обряд, який може виконувати одна людина або група, ліпше за все – вночі, з використанням особливого приладдя, такого як Seiðhjallr (поміст сейду), а також, імовірно, посохи, чарівні палички і, можливо, якісь музичні інструменти на кшталт барабану, бубну чи дримби. Смисл сейду – найчастіше заподіяти шкоду, рідше – дізнатися майбутнє. В «Молодшій Едді», «Колі Земному» і деяких інших джерелах, одначе, сейд атрибутується до богині Фрейї (і загалом до жіноцтва) і виконується з метою прокреативною: збільшити родючість землі й худоби, підманити рибалкам багато риби у тенета, створити гарну погоду тощо.
Вочевидь у своїй техніці сейд зближується з ґальдром, себто з закляттями, чарівними піснями або й віршами. Але в «Сазі про Інґлінґів» ці дві техніки чарів розмежовуються: «Одін міг змінювати свій вигляд; він міг лежати, ніби уві сні або мертвий, і при тому бути птахом чи звіром, рибою чи змією, і так умить переносився у дальні краї в своїх справах або ж у справах інших людей. Також міг він словом згасити вогонь чи втишити море, і викликати вітер у будь-якому напрямку (...) іноді він викликав мерців з-під землі чи сидів під повішеними. (...) Усім цим мистецтвам він навчав через руни і пісні, що звуться ґальдрами; тому Асів прозвали ковалями ґальдрів. Одін знав і таке мистецтво, що було сильнішим за інші й називалося сейд. За його допомоги він міг прознавати долі людей і ті події, що ще не відбулися, а також спричиняти людям хвороби, лихо чи смерть, відбирати в людей розум і силу і передавати іншим. Вважалося негідним, аби чоловіки таким займалися, тому цього навчалися жриці». Але про те, як саме виконується сейд, тут не сказано.
Розгляньмо це кілька хрестоматійних прикладів.
«Сага про люд з Лаксдалю»:
«Коткелем звався муж, що недавно прибув до Ісландії. Його жінку звали Ґріма. Його сини були Хальбйорн і Стіґанді. (...) Всі вони були дуже вправними у чарах і сейді»
«Потому велів Коткель звести поміст для сейду. Всі вони піднялися на нього. Почали вони співати ґальдри. Тоді здійнялася страшенна буря».
«Невдовзі потому вирушили вони в путь (...) То було вночі. Прибули вони до житла Хрута і почали великий сейд. І коли почався сейд, то люди, що були в хаті, не могли зрозуміти, що відбувається. Але співи, що лунали, було прекрасні для слуху. Один лише Хрут знав, що коїться, і заборонив людям виглядати вночі надвір:
- Хай кожен не спить, скільки зможе, тоді нам не буде шкоди.
Та все ж вони поснули. (...) Карі [улюблений син Хрута] майже не спав, бо ті чари були проти нього. Він підвівся й вийшов з хати. Він підійшов до того місця, де відбувався сейд, і тої ж миті впав мертвим».
Також у сазі згадується «великий посох сейду» (seiðatafur mikill) у могилі жінки, чиї кістки «були чорні й страшні», і якийсь нагрудний амулет, з чого зробили однозначний висновок, що це – рештки чаклунки.
«Сага про Ґіслі сина Кислого»:
«Був один муж наймення Торґрім, а на прізвисько – Ніс. Він був управний у чарах, вроках і ремеслі сейду, як ніхто. Саме його і запросили (...)»
Далі господарі й чаклун Торґрім ідуть до кузні й виготовляють з уламку меча Сірий Клинок списа, вкритого закляттями; згодом цим списом був убитий один із героїв саги. Чи можна вважати виготовлення чарівної зброї саме сейдом – питання відкрите. В сазі про це нічого не уточнюється.
«Бьорк заплатив Торґрімові Носу, аби той насейдував сейд (seiddi seið), щоб убивця Торґріма ніде не знайшов би від людей підтримки, навіть якби ті самі хотіли йому допомогти, і щоб йому ніде не стало місця у країні. (...) Тепер взявся Торґрім до сейду, приготував все, як годиться, став на поміст і зачав чаклувати з усім можливим паскудством і диявольством».
І після того Ґіслі, проти якого і чаклував Ніс, стали переслідувати просто якісь неймовірні нещастя і лиха, а скінчилося тим, що Ґіслі погинув героїчною смертю (що для ісландської саги не можна вважати за спойлер).
Переважна більшість сейдів, відомих із саг, власне, не надто відрізняється ані описом ритуалу, ані змістом: зробити якесь лихо. Через те сейд вважається злими чарами, проте є і винятки. Так, в одній із саг (авторові геть вилетіла з голови її назва, інакше тут була б іще одна розлога цитата) під сейдом мається на увазі суто шаманський обряд, який проводять спеціально навчені люди (саами), і який полягає у тому, що вони впали у транс, а їхні душі мандрували в далекі землі за цінною для героя інформацією. Відзначається, що жриці (ґіґ’ї) використовували сейд для приманювання риби до берегів і в медичних цілях.
Розглянемо тепер найбільш значущі згадки сейду в еддичній поезії, яка вочевидь є старшою за традицію прозову (себто сагу). Отже, у «Пророцтві Вьольви» (строфа 22) зі «Старшої Едди» сказано так:
Heiði hana hétu
hvars til húsa kom,
völu velspáa,
vitti hon ganda;
seið hon, hvars hon kunni,
seið hon hug leikinn,
æ var hon angan
illrar brúðar.Хейд її звали,
як входила в хату,
відьма-віщунка,
мудра із посохом;
чари творила, як тільки могла,
чари на розпач,
радість робила
злостивим жінкам.
Строфа 24 з «Пересварки Локі»:
«En þik síða kóðu
Sámseyu í,
ok draptu á vétt sem völur;
vitka líki
fórtu verþjóð yfir,
ok hugða ek þat args aðal.»«А ти, я скажу,
сидів на Самсеї,
в бубон ти бив, наче вьольва;
відьмі подібно,
шаманив між люди,
гадаю, жіноча то сутність».
Уважний читач може помітити, що в оригіналі слово seið не вживається. Тим не менш, є підстави вважати, що йдеться в тому числі й про цей вид магії. Локі звинувачує Одіна у чаклунстві загалом і при тому приписує йому жіночу сутність, і як ми вже могли відзначити, сейд належав до тих занять, яких справжній чоловік мав уникати (як-от настоящій сучасний мужик ніколи не миє посуд чи підлогу і ніколи не пере сам собі одяг, бо в нього для того є дружина або, на крайній випадок, мама (простіть мене, добрі люди, за цей осоружний приклад) – сенс приблизно такий же).
У «Короткому пророцтві Вьольви» сказано, що чаклуни (seiðberendr) походять від істоти наймення Чорноголовий (frá Svarthöfða). Що то за один – хто ж його знає, але сучасні ісландці Чорноголовим (Svarthöfuð) називають Дарта Вейдера з «Зоряних війн». Там же вказано, що вьольви походять від якогось Відольва, а відьми/відьмаки – від Вільмейді, тобто ті, хто робить сейд, тут розводяться з вьольвами, які, є така думка, передусім практикували пророцтва.
Отже, які висновки ми можемо зробити з вищенаведеного?
По-перше, сейд не є практикою релігійною у високому сенсі релігії (на відміну від жертвопринесення, шлюбного або поховального обряду). Сейд є практикою магічною, і при тому досить архаїчною, враховуючи, що ним згідно моральних засад мають займатися винятково жінки. Жертвопринесенням, ґальдром і рунічною магією, завважимо, можуть займатися обидві статі цілком спокійно. Але чоловік, підозрюваний в сейді, з магічної точки зору чоловіком бути перестає. Це табу виводить нас на цікаву паралель (обережно: арія мамкиного антрополога). В низці культур, що сповідують шаманізм і прочі «примітивні» форми релігії (ви розумієте, очевидно, сенс лапок), шамани дуже часто є в психологічному аспекті (і, відтак, в аспекті культурних кодів і побутових зовнішніх ознак) андрогінами. Первинні статеві ознаки шамана вже не вартують, вартує його психічна і ритуальна гендерна амбівалентність. Ну тобто воно і не хлопчик, і не дівчинка, а обоє одразу чи сприймає себе так, і так само мусять сприймати його одноплемінники і ті вищі сили, до яких воно звертається. Така істота знаходиться на межі, посередині, між одним світом і другим – що, ясна річ, полегшує йому перехід зі світу людей до світу духів. Можна припустити, що і в скандинавів (а ширше – прагерманців) був колись подібний комплекс уявлень, який згодом утворився у те, що ми бачимо в епоху вікінгів і згодом. Теза про суто прокреативний характер сейду (як обряду родючости) через те, що, мовляв, ним мають займатися тільки жінки, спростовується вищезгаданими прикладами спричинення шкоди. Жертвопринесення радше могло бути варіантом прокреативного ритуалу.
По-друге, сейд суміщає слово (закляття) і дію (ритуал). Жодного тексту сейдових співів авторові невідомо. Можна припустити, що для сейда використовувалася якась таємна мова, за лексикою і метрикою подібна до найстарших взірців еддичної поезії – але це не може бути чимось більшим, аніж спекуляція («таємні», «чарівні» мови широко відомі в історії магічних практик; так, у Західній Європі в середні віки чаклували переважно латиною, а той, хто чаклував, скажімо, старофранцузькою, вважався лохом і все життя потім доводив протилежне). Про обряд і міф, якого він сягає, ніц не відомо так само. Можемо лише завважити на знаряддя сейду: чарівний посох і поміст. Посох тут може бути втіленням світового дерева, що з’єднує світи по вертикалі (і тут же згадаємо посох як засіб повітряного пересування для відьом, який згодом був переосмислений у мітлу). Поміст же, припустимо обережно, є метафорою корабля – універсального засобу пересування по горизонталі. Таким чином, сейдман (чи сейдкона) отримує можливість мандрувати на всіх напрямках і ретранслювати свої слова до істот, які по всіх цих напрямках мешкають.
По-третє, відтак, сейд можна трактувати як наказове звернення до нижчих сил природи, до різноманітних духів, у тому числі так званих land-vættr, «духів краю», а також до істот, знаних як діси і фюльґ’ї – духи-супутники людини, духи її долі. Діалог із духами мав відбуватися через особливим чином вибудовані та вимовлені вербальні конструкції – оті таємні закляття, про які ми нічого не знаємо. Загалом ґальдр працює приблизно за тим самим принципом, але вочевидь простіший у виконанні і, вочевидь же, не настільки дієвий.
Питання про те, чи є такі види магії, як «морок», «пристріт» (kúkl, sjónverfing) різновидами сейду, наразі відкрите і у дослідників з цього приводу консенсусу, наскільки авторові відомо, немає.
Насамкінець дозволю собі ще одну спекуляцію. Радше за все, у вас виникло питання, а чи не є оце скандинавське слово – seiðr – спорідненим із фінським словом seid. І чи не пов’язані скандинавські магічні обряди зі священними саамськими й фінськими брилами й іншими священними місцями, які також називаються сейдами (саамською sieidi, фінською seita). Щодо цих каменюк у відповідних народів існує ціла міфологія. Їм приносять жертви за вдале полювання й рибалку, або щоб ніхто не загинув; до деяких сейдів заборонено наближатися у певний час, а до деяких не можна підходити чоловікам або жінкам. Саме слово sieidi означає щось на кшталт «недоступний рай». Тобто ці брили є втіленнями надприродних сил, часто цілком собі суб’єктних. Скандинавське і фіно-саамське слова цілком можуть бути етимологічно спорідненими, питання лише, хто в кого запозичив і коли. Можна припустити, що се той випадок, коли скандинави – в саамів, позаяк у континентальних германських мовах не існує відповідника до ісл. seiðr. Але якщо це справді так, і якщо ісландський сейд виріс із якихось саамських шаманських традицій, то вже за доби вікінгів і запису саг ці традиції розійшлися кардинально далеко. Надто далеко, щоб ми могли відслідкувати якісь структурно-семіотичні паралелі. Втім, наразі серед дослідників панує думка про зворотний вектор запозичення, себто це саами потягли слово у германців.
П.С. Будь ласка, не намагайтеся повторити seiðr в домашніх умовах, бо буде габела. Одін це гарантує.