Це був один з незапланованих маршрутів. Не встиг я оком кліпнути, як їхав евакуаційним авто до шпиталю. Нічого серйозного, але їхати треба було. Водій. Поранені. Дорога. Короткі розмови. Якщо хочеться дізнатись стан справ та про моральних дух бійців, достатньо проїхатись з ними до шпиталю.
Перше прохання від пораненого хлопчини було: "А шо в світі робиться, бо я два тижні з окопу не вилазив...?". Я розповідав. Він слухав. До нас приєднався водій. Далі я мовчав, а вони обговорювали політику, офіцерів та зброю москалів. Я слухав. Інколи це найкраще, що я можу... і найбільше, що я хочу.
В першому шпиталі нас оглянули і направили до другого. Новим маршрутом нас їхало більше. Всі мовчали. Кожен перебирав свої думки та спогади. Жодних планів, окрім як покурити, сходити в туалет і заснути. Я буквально це чув: "Бля... мені б покурити", "Я просто хочу спати". Серед цих коротких розмов, я помітив червоні яскраві неонові ліхтарі над головами поранених, що були прикріплені до стелі "евака". Цей кадр - кінематографічним. А яким ще він міг бути для мене...
Це світло передавало настрій та атмосферу нашого перебування. В мовчанні, поглядах хлопців, їх скручених тілах, періодичних зітханнях, стогоні... цим всим говорила війна. Вона яскраво розповідала про своє тавро на людських життях, яке ніколи не стерти.
Через деякий час, коли розмови скінчились, а стогін майже припинився, бо кожен обрав найбільш зручну для себе позу - я продовжував розглядати ліхтарі і думав, як зробити фото, щоб не образити хлопців. І не придумав. Проте за вікном побачив довжелезну колону авто... тоді я зрозумів - починається.