Книжковий клуб. Грудень. Друга частина

Книжковий клуб. Грудень. Друга частина

Jan 13, 2024

Книга читалась швидко. Настя, не зважаючи на вмовляння Анни взяти почитати у неї, купила електронку. По-перше, не зручно брати чужу книжку. Та й читати з телефону було безпечніше. Бабі Марійці завжди можна було сказати, що вона з Павлусем переписується. Тим паче, що грудневі дні неробства не передбачали. 

Спочатку Настя ледь не щодень їздила в магазин до міста. Щоразу Галина Павлівна говорила «та хіба тільки горошку», але уже на вечір згадувала «але ше би шпротів до канапки». Одним словом, рихтувався Святвечір. Цьогоріч вперше в грудні, то ж Галина Павлівна поставилась до приготувань з максимальною відповідальністю. Тільки свекор не мав куди приткнутись. Раніше він на всі свята мав одну роботу - колоти і обробляти свиню. Але минулого Великодня закололи останню і більше поросят не брали. Воно й наче легше трохи стало по господарці, але раніше Дядько (так його всі називали, то й Настя теж часом забувала як його і справді звуть) ходив «до свині», себто ступався з хати, закривався в якійсь з безкінечних прибудов і сидів там, аж поки їсти не покличуть. 

І Настя його дуже розуміла, поживши тут декілька місяців, вона б і сама «ходила б до свині», аби тільки не чути місцевих проблем. Як не баба Марійця вкотре з нотаціями, то сусідка якась прибіжить «на хвильку» розказувати про якихось біженців з-під Бородянки. А як не сусідка якась, то Оксана, внучка діда Зєня, на господарку жаліється. Ох, Настя в такі моменти дуже розуміла мовчазного Дядька, який зранку поїв і пішов «коло свині ходити» аж до вечора. 

Власне, так було, поки вони останню не зарізали. Тепер Дядько по дворі ходив понурий. Ще літом десь віявся на городи в свій вихідний, а тепер же - весь день на дивані.

- Вмре, Галю. Я тобі чесно кажу, вмре! - провадила баба Марійця, - То мені ще моя мама, покійні, казали - як довго лежить, то годується до трумла. 

- Бабо! - била рушником себе по колінах Галина Павлівна.

- Шо ти мені «бабаєш», лучє б доктора може завезла. Ех, був би Павлусь…

Галина Павлівна мовчала. Настя хотіла зникнути, бо ці розмови провадились щодень. 

-  Паскудно… - продовжувала своє баба Марійця, поки ліпила пироги, - І Павлусь не приїде. І кому ті рихтованнє, як його вже другий рік нема.

Настя мовчала, що раніше вони теж з Києва на свята не приїздили. 

- Бабо, - спокійно повторювала Галина Павлівна, - Ну куда він поїде? То ж не виїде більше.

- А я шо кажу? Паскудно! 

- Паскудно, якби в окопі! - вже геть не стримувалась Галина Павлівна, а значить баба її таки добряче допекла.

- Але хтось мусить і в окопі… - прошепотів Дядько, низько схилившись над своєю порцією пирогів «на пробу».

- То шо ти тут сидиш, лізь в окоп! Мудрий який! - Галина Павлівна штурхнула Дядька по лисині і він на весь вечір знову замовк. 

Настя спочатку, коли вони сварились, тікала з кухні, де, власне, ці сварки і відбувались зачасту. Але зрештою збагнула, що то не сварки, а спосіб комунікації. Трохи дивної, та все ж. Слухаючи ці діалоги і читаючи книжку, вона часом думала, що цілком могла б написати щось схоже.

В «Драбині» головний герой Толік прийняв своїх родичів в перші тижні війни. І хоч дії відбувались десь в теплих краях, а не в Україні, галицька гостинна душа усюди однакова. На епізоді про наїдки і клумбу, Настя сміялась вголос. У них траплялось в перші тижні війни щось схоже.

24 лютого в пообіддя до Галини Павлівни подзвонила троюрідна сестра. Її ще маленькою на цьому хуторі бачили востаннє. Катря поступила в Тернопільський медичний, а потім отримала направлення в Харків на роботу. Там, власне, війна її з дітьми і застала. Жінка, точніше її донька, впакувала всю родину в машину і повезла «кудись на західну» і уже десь під Житомиром, Катря пригадала, що на західній мала родину. Декілька запитів на фейсбуці і ось - знайшлась Галина Новицька, її далека родина окурат «на західній». 

Сумнівів не було, Галина Павлівна кивнула родичці, яку заледве памʼятала. А заодно її доньці, зятеві і малій онуці. Настя втішилась, адже довелось добу прожити не в новинах, а в приготуваннях кімнат для далекої родини.

Леся, донька Катрі, хоч і була Настіною ровесницею, та спільної мови знайти їм не вдалось. Леся крутила носом від усього: від мясних наїдків, місцевої говірки, сусідських пʼяниць. Проте найбільше вона страждала від туалету. Ні, це був нормальний туалет по сільським міркам: велика добува до основної хати. Правда, опалення там було так собі, то ж в лютому часом дупця мерзла. Ну і з водою треба було бути обережним, бо змив працював через раз. Лесин чоловік трохи покрутився біля тих труб, розпитав трохи в Дядька і виявилось, що септик не чистили років з десять тому, тобто ніколи. 

За декілька днів, коли на Лесине ниття про незмивний туалет почила відповідати баба Марійця «виженіть її в єбену мать», уже не витримала Катря. Вона ж бо не знала норову баби Марійці і те, що її погрози зазвичай лише погрози, то ж якогось вечору всім оголосила «завтра чистимо септик». Тієї ночі не спав ніхто. Галина Павлівна у звичній для себе манері гризлась, бо нічого до того не готово. Хто чиститиме? І як то буде? А ще ж треба нарихтувати на обід всім? Ех, і так цілу челядь годувати доводиться, ще й септик. Баба Марійця бідкалась «ше м мене з хати не винесли, а вже провадять свої порядки…». Та більше всього переймався Дядько. Хоч він і словом не обмовився, але як пішов «до свиней», так до ранку і не вертався. 

А на ранок, десь біля сьомої, коли Галина Павлівна вже запалила всі комфорки і почала готувати своє «перше, друге, третє», Дядько зайшов в хату з  вічно підпитим сусідом Миколою.

- Галю, накривай!

Настя саме включила свою кавову машину і намагалась бути максимальною непомітною. Галина Павлівна швиденько нарізала шинку, підсунула геть непомітній Насті палку ковбаси - «ріж». Ще за декілька хвилин на столі зʼявились розігріті голубці, пляшка і чарки. Дядько налив Миколі по вінця, собі трохи менше. Десь на третій чарці на кухню зайшла заспала Леся.

- Матір Божа! Шо ви робите? - глянула вона на Дядька, здається, вперше за час свого перебування вона звернула на нього увагу.

- Ото цаца, - заступився Микола. Його розібрало швидше, ніж приготувався Настін фільтр, - Гівно твоє вигрібати будемо. 

Микола потягнувся до лопати, що стояла біля дверей, але не дуже розрахував сили і завалився руками на стіл. Настя швидко прибрала свою гарячу щойно зварену каву. Виходити з кухні їй не хотілось, цікаво ж чим це кіно закінчиться…

- Яке гівно? Шо ви несете? Тьотя Галя, шо це? - Леся репетала наче її ріжуть.

Зі своєї кімнати вийшла баба Марійця:

- Як-то сьогодні гівно черпати? Шо сусіди скажуть? 

- Є і я ваш сусід, спокойствіє, бабка! - намагався реабілітуватись Микола. 

- Пішов в єбену мать! - плюнула баба Марійця і знову пошкандибала в свою кімнату.

Десь в цей момент на дворі стало гучно. Галина Павлівна, ні жива, ні мертва, виглянула у вікно. 

- Це хто? - прошепотіла до себе.

Настя теж глянула. На подвірʼї саме розверталась велика машина, вочевидь, сама вона мала займатись викачуванням септика.

Леся вискочила на вулицю, показувати приїзджим хлопцям що й до чого. Галина Павлівна, яка вочевидь краще б скерувала, мовчки прибирала зі столу і на двір не показувалась. Микола, як і водиться в таких історіях, пішов давати найманцям цінні вказівки. Дядько махнув рукою і пішов «до свиней». Тільки баба Марійця в своїй кімнаті сопіла під ніс «вигнати в єбену мать!», «всіх вигнати»… Настя відклала свою каву і взялась за миття посуду, сподіваючись, щоб цей гнів баби Марійці її не стосувався.

За декілька днів після цього інциденту Катрин зять знайшов їм квартиру в Тернополі, всі вони відкланялись і зʼїхали. В дорогу дали їм мішок картоплі і трохи закруток. Катря пообіцяла приїзжати частіше. Всі знали, що це неправда і щиро з того раділи. Так і закінчилось «воєнне гостювання» в тій хаті.

То ж, чи то власний досвід, чи то майстерний стиль Кузнєцової, але книжка читалась легко. Настя першою написала дівчатам в чат:

«Дочитала»

Таня: «А я якраз про москалів читаю, крутила голубці - думала, шо то їх в пакети пакую. Жеби виздихли!»

Віка: «Щось не знаю, чи хотіла б я їсти ті голубчики🤪»

Анна: «Я теж майже-майже, як вам книжка?»

Леся: «Я ще не почала»

Настя: «Бомба💣 У мене ще й власні флешбеки, уже чекаю обговорення»

Віка: «А ви помітили, що бомби тепер у нас мають геть інші асоціації?»

Таня: «Кажу ж, жеби виздихли!»

Віка: «Русофобії недостатньо🤣»

Леся: «То коли в нас зустріч? Можна я книжку не дочитаю?»

Анна: «30 грудня, о 16:00, там же»

Таня: «Якраз після Різдва буду читати. Якшо не вмру в тих салатах»

Настя читала чат і сміялась. Раніше навряд вона б зрозуміла Таню, але зараз вона щиро сміялась з її повідомлень.

Настя любила заходила в чат книжкового клубу. Дівчата переписувались нечасно, але їхні повідомлення були розрадою.

Анна: «Книга року ббс! Друзі, ми чудово обрали книжку🤩»

Леся: «Ого, треба таки читати!»

Таня: «А та нова книжка Дашвар не взяла ніяких премій?»

Ніхто Тані не відповів.

Не зчулись, як Різдво. В переддень зібрались на Святу вечерю. Дядько вдів чисту сорочку, Галина Павлівна зносила наїдки на стіл, перераховувала, збивалась з ліку і доставляла щось знову. Баба Марійця «падкала за Павлусем»:

- Де воно, одно, бідне? Насть, де він хоть тої куті поїсть?

Настя пожимала плечами. Насправді, вона й не питала Павла, де він зустрічатиме Різдво. Напевно з друзями на квартирі. Але чи буде в них кутя? Чи буде дванадцять страв? Ні, Настя не питала.

Зрештою, Галина Павлівна принесла останню страву - велику макітру з кутею. Можна сідати за стіл.

Після короткою молитви, почастувались кутею. Цьогоріч вийшла, як і завжди, особливо смачна.

- А то й добре що перенесли. Якось воно, правильніше? - почала розмову Галина Павлівна.

- Вшисткоєдно, - відповів Дядько, приклавшись до риби. 

Галина Павлівна фиркнула.

- Й справді, правильніше. Як у всьому світі, Різдво - таке важливе сімейне свято. І як воно перше наступає, то й маємо дух Різдва, а не снігурки і дідом, правда? 

- Вшисткоєдно, й так дітей в хаті нема, - Дядько був в ударі, стільки слів він за весь рік не сказав.

- Й не буде, Павлусь там, вона тут, - прокоментувала баба Марійця.

- Бабо, - Галина Павлівна гучно видихнула.

Якби Настя могла б подарувати їй спокійне Різдво, вона б радо це зробила. Але для цього вочевидь з сюжету треба було випилити бабу, і Дядька заодно.

- Ну а шо? Раніше таких бракованих віддавали де взяли, а ця вже десятий год наші перини вилежує.

- Шо ви за людина? - Галина Павлівна ледь не заплакала.

Настя теж не знала куди себе діти. Дядько вирішив розрядити обставку:

- Галю, а шо пляшки на столі нема? 

- Скурвий ти сину! Святвечір! - лясь, Галина Павлівна вдарила з усієї сили Дядька.

Тут Настя вперше зрозуміла, що за людина, той Дядько.

До Нового року було вже спокійніше. Ніхто до свята, як і передрікала Настя, не готувався. То ж єдина подія, яку Настя і справді чекала, то було засідання клубу наприкінці грудня.

Анна і Леся прийшли завчасу. Говорили не про книги. За Настею в кавʼярню одразу прийшла і Таня. Віку вирішили не чекати. Почали обговорення.

Таня говорила більше усіх. Згадувала різні події, блискуче памʼятала імена і навіть хто кому хто. Настя мовчки дивувалась, бо вона так чудово не вміла запамʼятовувати книжки. Власні враження, емоції, відчуття - це так, але як звали Толікову тітку - це вже було за гранню її памʼяті.

- Ну але та вже любов в кінці? - сказала Таня,

- Геть не до ладу - відповіла захекана Віка, яка щойно прибігла до дівчат, - Ну і отой момент з машиною на фронт? Ну типу, якийсь рояль в кущах, ні? 

- Та ні, якщо вже щось там недоречне, то це ті хороші руські, - додала Настя.

- Ну але ж авторка і підсвічує, що ніякі вони і нехароші, - виправдовувала Анна.

- І для чого вони там? Та й загалом, і без тих руських, кінець якийсь розхристаний. Прохідна книжка, одним словом, - продовжувала Віка

- Та чого ти? - апелювала Таня, - Гарна книжка, всьо як в житті…

- Це точно, - засміялась Настя, згадавши гостини родини в перші дні повномасштабки. 

- То якесь пиздостраданіє на фоні війни в масштабах однієї конкретно взятої родини, і за що їй дали книгу року? - гнула свою лінію Віка.

- Ну я цьогоріч тільки й такі книжки читаю… - відповіла Анна, - Може і члени журі теж хотіли таких же, легких, наївних, закритих в своїй бульбашці - домі, з «драбиною» в якесь майбутнє і дуже непереконливою але любовʼю в кінці?

- За це і випʼємо! - сказала Настя і піднесла свій стаканчик з кавою, аби чокнутись.

Дівчата приєднались.

- За це і випʼємо!

Enjoy this post?

Buy Annika Blog a book

More from Annika Blog