«Якого біса?»
На знімці розпашіла подруга з десятком таких же щасливих румʼяних дівчат. Підпис «відновили наші зібрання, наступного місяця читаємо Кузнєцову».
Біс з тією Кузнєцовою, і з дівчатами, що на фото. Біс із подружкою. Настя ніяк не могла пережити, що всі уже вийшли з заціпеніння, живуть своє, хай і не краще, але цілком притоме життя. Всі, здавалось, окрім неї.
У неї все закінчилось 24 лютого. Вона за декілька днів до приїхала до батьків чоловіка. План був таким - в пʼятницю він повертається з відрядження, вони разом проводять в батьків вихідні і назад в столицю. З відрядження він не повернувся. В столицю вона не повернулась теж. Якось за декілька тижнів вдалось налагодити роботу з дому, квартиру в столиці вони орендували, то ж уже влітку, коли стало спокійніше, Настя зʼїздила в Киів, спакувала все своє життя в декілька здоровенних коробок укрпошти і повернулась назад - на хутір.
Технічно, це й справді було село. З усіма атрибутами села. Але фактично, їхня хата була лише за пять кілометрів пішого ходу до райцентру, де уже було, хай не столичне, але таке нічо життя. Декілька місяців, правда, пішло на те, аби знайти там добру кавʼяреньку, то ж смачною кавою то місто обділеним не було.
- Ніц нема, но в телефоні сидіти, - пробурчала баба Марійця собі під ніс, зайшовши на кухню. Настя голосно видихнула і нічого не відповіла.
Бабі Марійці в цьому домі ніхто не перечив. Навколо неї всі ходили пошепки та кивали на будь-яку примху, бо «ти ж знаєш…».
Настя знала що тоді ледь за сорок Марійцю додому привіз чоловік, винувато пошморгав носом і лишив її окурат під батьківським порогом. І ніякої на то управи бути не могло, Бог ж бо дозволяє розвінчатись, якщо жінка не може народити діток. То так городський батюшка сказав. З городським батюшкою ніхто сперечатись не став, то ж Марійця вернулась додому. Чоловік же невдовзі одружився ще раз, бо мав таки охоту завести спадкоємця. Мав аж сильний спадок - хату, що підкосилась з одного боку і мур, що ще дідо його в першу войну робив, а в другу його трохи покалічило. Діда, не мур. Мур по цей день стоїть, десять соток і хату згорблену охороняє. Хата ця з тим муром ще з девяностих років як переписана на Марійцю, але туди жінка пообіцяла ногою не ступати і всім родичам заборонила. То ж так і живе тепер уже виходить з сімʼєю своєї племінниці - Настіною свекрухою.
- Шо ви вчепились до дитини? - на цю ж кухню зайшла Галина Павлівна, та сама Настіна свекруха, - Може вона з Павликом переписується.
- І шо Павлик пише?
- Пише шо не лише… - пробурмотіла собі під ніс Настя.
- Шо? - перепитала баба Марійця.
- Там Павлик нову знімку в інтернет виклав, зараз покажу, - Галина Павлівна відкрила фейсбук і тицьнула бабі Марійці.
Настя скористалась спокоєм і вийшла. Накинула куртку, взула черевики і повернулась на кухню на три слова «Щось в магазині взяти?». Баба Марійця не відлипала від фейбуку, коментуючи кожну публікацію. Галина Павлівна відповіла «хліба хіба». Настя кивнула і вийшла на дорогу.
Сніжило. Ні, не снігопад, схоже на джинг беллс - політували пухкі, наче намальовані сніжинки і ледь торкаючись землі танули. Ніякого морозу, лише сніг. Настя вийшла розхристаною - без шапки, легкий домашній светр під низом (тут має чутись голос баби Марійці «ти глядь, купила шоб в хаті ходити»).
Настя планувала заскочити до Ромка - місцевого крамаря, що поставив магазин в старій хаті, сам торгує, сам наливає, сам випиває… коротше, бізнесмен на всі села. Має добрий хліб, і ковбасу домашню, і самогон. А ще минулого літа (бо ж поприїхало в евакуацію всякого люду) поставив собі цілу кавову машину і варить тепер там відстійне пійло з запахом кави і порошкового молока.
Сніжило так красиво, що Настя і не зауважила як пройшла той магазин і рушила далі. А там, ще два повороти, півгодини ходу і райцентр. Туди, значить, їй і дорога.
Вона б, звісно, все це кинула і поїхала б столицю назад. Зняла б там житло, або й біс з ним, жила б у подруги. Сабіна уже декілька разів її кликала, то ж мала б куди прилягти, якби часом столичне життя у війні виявилось би не по кишені. Але як вона поїде? На кого лишить бабу Марійцю, якій треба то таблєтку до нирки, то до голови, то «до сраки ті таблєтки, купи мятних смоктунців»? А Галину Павлівну, якій треба по десять разів на дню нагадувати, що «вона не винна, що Павлусик на Польщі, а сусідський син воює»?
А особливо сусіда - діда Зеньо, що весь літо сидів на трухлявому пеньку, аж весь на нього став схожий, і кожного разу казав «І най не вертається, дідо його в лісах з москалем воював, здоровʼям за то поплатився, то най внук відпочине». Дідо Зеньо - то була її розрада все літо. Отак наслухається баби Марійці і чух - на сусідське обістя, слухати байки діда. І навіть не історії цінні - моралі діда. Ото він, наприклад, якось розповів що баба Марійця через декілька років по тому, як її лишив чоловік, завагітніла. Вже до пятдесяти доходило, та й без чоловіка. «І скинула вона ту дитину, не схотіла. А воно б шо, ну поплескали б язиками пару років, зате мала б зараз рідного, і хто б теперка згадав, як воно було?». Любила вона того діда, одним словом.
Але, як походало, дідо до пенька не виходив. Якось Настя не втрималась, пішла в гості. Взяла печива «до чаю», яблук і пішла. Правда, далі порогу не зайшла - в діда внучка гірше чєкіста. Худа і довга, на видру схожа, Оксаною звуть. Ще на ґанку перепинила, «в хату не йди, я тіки помила, діду передам», забрала гостинці і пішла собі.
То от тепер і побакати ні з ким на тому хуторі. Добре хоч місто й справді за городами. Настя вже обрала маршрут до кавʼяреньки і минала більшу половину шляху. Шкода лише, що з дому не захопила жодної книжечки, бо в хаті читати ну ніяк не вдавалось. Як тільки вона сідала рівно на стільчик на декілька хвилин - це уже вважалось неробством і марноттям дня. Навіть у неділю. У неділю треба до церкви йти і готувати празникове, а не ледарювати з книгами.
В кавʼяреньці було аж три столи і завжди повно люду. Мало хто залишався випити каву на місці, всі здебільшого брали здобу, мило бесідували з продавчинею (оте столичне «бариста» до неї ну ніяк не чіплялося) і йшли собі по справам. Настя ж заходила нечасто, але зазвичай залишалась випити кави і побути з собою. Ну як «з собою», частіше з пані Оксаною, що власне продавала здобу і робила каву не гірше всіх столичних Такав та Мілкбарів.
- Як завжди? - спитала пані Оксана, як тільки побачила Настю на порозі.
Та кивнула.
- Маю секретний інградієнт, - змовним тоном сказала пані Оксана, - клієнти лишили, може вам капнуть? Так, для вкуса…
Пані Оксана роззирнулась і дістала з-під поли пляшку початого бейліса.
- Чуть-чуть?
Настя розсміялась так голосно і дзвінко, як ніколи тут.
- Давайте два, - махнула рукою.
Пані Оксана подивилась ще раз на Настю.
- В сенсі, капніть два рази. Востаннє ще певно до війни…
- Зразу видно, наша людина! - повеселішала пані Оксана.
Ех, є якась пустотлива радість в цих малих містах і в їхніх малих кавʼярнях. Замовляєш три рази поспіль «велике латте» і наступного разу чуєш «вам як завжди?». А ще, поки кава готується, ніхто не вдивляється в телефони, всі бесідують. Отак і дізнаєшся, що у пані Оксани племінниця в столиці. І ти теж щось розповідаєш, і ось уже продавчиня беззаперечно потрапляє тобі в настрій і додає трохи радості до кави.
- А ви бачили? - спитала пані Оксана, поки готувала каву, показуючи очима на банер на стійці з оголошеннями.
Настя поглянула на дошку і аж підскочила:
«Книжковий клуб!
Коли? Кожну першу суботу місяця!
Де? «Горнятко» о 16:00»
- Тут буде книжковий клуб?
- О, то ви не бачили афіші? Уже тиждень як тут висить. Я думала ви на клуб прийшли.
Настя взяла свою чашку з кавою, дістала телефон аби розрахуватись і глянула на дату - точно, сьогодні перша субота місяця! За інших би умов, вона б знайшла сотню причин, аби не йти, але засідання клубу за півгодини. Вона мусить залишитись.
Настя саме смакувала, як давно вже не, своє лате з легкою молочною гірчинкою, коли двері кавʼярні відчинились і туди захекано зайшла Анна Лотоцька. Настя ледь не вдавилась кавою, ось її вона точно тут бачити не очікувала. З Анною вони декілька разів пересікались на літературних фестивалях, коли її любʼязно запрошував Свят. Він навіть одного разу їх познайомив, але то було в такій безумній вервичці подій, що навряд Анна про це памʼятає. Пані Лотоцька мала декілька виданих книжок. Відомою на всю країну письменницею вона не стала, але була доволі знаною в вузьких колах. Хай би як, жива письменниця ось тут, біля Насті, за декілька метрів від, хіба не чудо?
- Ви на клуб? - спитала вона Настю.
Дівчина кивнула. Анна кинула поруч свою сумку і підійшла до пані Оксани.
- Вам як завжди?
- Так, - Анна одобрила, пікнула карткою і кинула декілька гривневих монет на чай.
- А у вас знайоме лице, ми раніше не бачились? - спитала вона у Насті.
- Мені здається, нас якось Свят знайомив. Ви ж Анна?
- О, так - жінка широко усміхнулась, - Свят… Цікаво, як він?
Настя знітилась. Вона про нього нічого не чула з початком повномасштабного.
- Так…, - шепнула вона.
- Ви не знаєте?
Настя похитала головою.
- Він у ЗСУ, з перших днів пішов добровольцем. Я з його другом бачилась в Ужгороді, коли ще все було непевно. Він якраз дружину вивозив, то я питала як хто. А тепер не знаю…
От, тепер матиме Настя ще одну причину для хвилювань - Свят в ЗСУ. Так добре не знати нічого, і так жахливо - знати хоч щось.
Жінка з двума великими торбами помітила їх одразу і помахала рукою пані Оксані. Продавчиня кивнула. Що за містечко таке? Всі свої!
- То це ви про книжки говорите?
Анна кивнула і жінка кинула свої торби на сусіднє крісло з Настею. Повернулась за декілька хвилин, після того як перекинулась декількома фразами з пані Оксаною і забрала своє американо і булочку з капустою.
- Мене Наталкою звуть, можна до вас?
Через двадцять хвилин по четвертій за столом сиділо пятеро. Окрім Насті, Анни та Тані ще про книги прийшла поговорити мініатюрна, майже невидима, схожа на студентку, Віка і Оля з бездоганним макіяжем і ледь не театральною поставою.
Почали з розповіді Анни. Вона розповіла, що в мирний час заробляла словом. З початком повномасштабної переїхала в Ужгород зі своїм чоловіком, але за декілька місяців вони прийняли рішення перебратись на малу батьківщину - і ось вона тут. Попереднє книжкове життя для Анни втратило всякий сенс, то ж вона сподівається започаткувати нове тут.
Настя розуміючи кивала. Тримала кулаки зі схрещеними пальцями, аби ж у Анни все вийшло, бо тоді у неї теж зʼявиться хоч якесь книжкове життя тут. Настя на таке і не сподівалась, їй би хоч яке життя, відірване від свекрушиного дому і проблеми баби Марійці. Власне саме це вона і розповіла, коли настала її черга щось сказати.
- Це наче клуб анонімних алкоголіків, так? - пожартувала Віка. Дівчина вчилась на філологічному. Не те щоб дуже вчилась, але пропустити книжковий клуб в своєму містечку не могла.
Оля теж читала дуже мало. Переважно глянець. Але від нудьги в цьому місті вона була готова навіть взятись за книжку.
Найбільше серед усіх читала Наталка. Щотижня вона відвідувала бібліотеку і, здається, уже прочитала все, що було схоже на детектив чи любовний роман. А ще Наталка бідкалась, що книги дорогі і якщо чоловік дізнається скільки коштує нова Люко Дашвар, то «він її з хати вижене, бо дітей вдіває на гуманітарній, а книги купує». Анна заспокоїла Наталку, мовляв, у неї ця книжка і вона радо дасть її почитати. Настя в цю історію не повірила.
- То може її візьмемось читати разом? - спитала обнадійливо Наталка.
Настя ледь вголос не заревіла. Вона познайомилась з творчістю Дашвар ще років з десять тому, і хоч в її лексиконі тоді не було слова «крінж», саме такою ця книжка і була. Настя деталей уже й не пригадувала, але історія про хлопців, які навазелінились внутрішньопенісно не могла залишити її байдужою. То ж треба було брати ситуацію в свої руки:
- А може «Драбину»? - Настя нічого не знала про книжку, окрім того, що бачила сьогодні на фейсбуці подружку з нею.
- Чудовий вибір! - охнула Анна, вочевидь, вона теж не фанатіла від Дашвар, - Вона ще й номінант на книгу року ББС.
Інші дівчата лиш роззирнулись. Певно ніхто і не чув про таку премію.
«Оце клуб видався» - подумала Настя, але навіть і бровою не поворухнула.
- Підтримую! - стукнула по столу Оля, - Вона ж маленька якась?
- Дуже легко читається, - прокоментувала Настя, пригадуючи публікацію у фейсбуці.
- А дорога? - перепитала Наталка.
- У мене є, здається, один чи два примірника. Я позичу, - одразу відповіла Анна.
Здається, їй зовсім не хотілось втрачати нагоду таки започаткувати клуб.
- Отже, вирішили? - Віка уже нотувала на своєму телефоні назву книжки.
Анна кивнула. Усі усміхнулись.