На навчанні, крім нудної теорії, було декілька цікавих практичних занять.
Наприклад, цикл з тактичної медицини, де ми крутили собі турнікети (блін, а це боляче!), пхали в усі отвори дихальні трубки, робили трахеотомію (слава богу, на манекенах). Різали, шили і знов різали.
Це дійсно була крута практика від "американців" і багато навичок мені потім згодились в щоденній роботі.
Пригадую ще картографію. Для неї треба було мати фантазію. Ми озброїлись лінійками, олівцями, картами і ось, на вигаданій місцевості, один за одним почали з'являтись стабілізаційні пункти, мобільні госпіталі і мереживо із тисяч кілометрів фронтових доріг.
Якби значно збільшити масштаб, можна розгледіти, що по роздовбаним шляхам евакуації, вдень і вночи, рятуючи поранених, відчайдушно несуться медичні машини з червоними та білими хрестами на бортах.
Зараз вся Україна, зі сходу на захід, пронизана цими еваками. І напевне, десь на мапі є ланка, котрій гостро не вистачає навченого медика. Пораненого захисника там просто нема кому врятувати.
Ви питаєте чому я пішов служити? Щоб вони жили. І я вважаю, кожен українець зараз мусить зайняти своє місце в цьому ланцюжку життя.